Неписьменні президенти: рецензія на книжку «Світова гібридна війна: український фронт»

Книжка, яку пан Тихий згадує на початку своєї статті для масштабування подальших міркувань — «Світова гібридна війна: український фронт» під редакцією пана Горбуліна, — справді показово-визначальна.

У тогорічному рейтингу оцінювалися 33 політологічні новинки, й експерти-політологи визнали її другою за значимістю (поступилася лише книжці нобелівського лавреата Джозефа Стіґліца).

Тоді ж ми двічі аналізували її з різних боків (див. «УМ» від 01.08 та 24.10.2017). Проте, хоч як прикро, ані консолідована думка фахівців, ні публікації в найтиражнішій українській газеті ніяк не вплинули на владу — як попередню, так і нинішню. Мушу погодитися з паном Тихим: читати для наших політиків — непосильний труд.

І через цю непрочитаність владцями викладене Горбуліним та його колегами з Інституту стратегічних досліджень ще п’ять років тому — досі, на жаль, лишається актуальним. Про те, як офіційна Україна не готувалася до повномасштабного вторгнення, мовлено-писано вже чимало.

Але ж не зверталося уваги й на невійськові аспекти, про що згадана книжка доповідала у майже арифметично-аксіоматичний спосіб: «Співвідношення невоєнних і збройних засобів гібридного протистояння самим агресором оцінюється як 4:1».

Російська культурка — у теле-, кіно-, книго- та шоу-проявах — справно виконувала своє резидентурне завдання аж до минулого року. Натомість новий український президент палко прагнув подивитися в очі Путіна.

А Горбулін же попереджав: «Шансів на те, що ліберальна модель ближчим часом пошириться на схід і південь від кордонів Європейського Союзу, практично не залишилося» і що «надії на те, що санкції Росію «заспокоять», «протверезять» або «повернуть до норми», — примарні й необґрунтовані».

Бучею були шоковані всі, окрім хіба тих, хто читав Горбулінську книжку й тому розумів, із чим маємо справу. Особовий склад «другої армії світу» науковці означили як «мілітаризованих люмпенів», негативна енергія котрих каналізувалася за межі Росії не лише з військовою метою: «В результаті загибелі чи каліцтва, отриманого під час бойових дій на Донеччині, Росія позбувається елементів, небезпечних для стабільности ситуації в країні». Коли б наші політики усвідомили це — не легковажили би бодай з організацією тероборони.

І так — чи не по всіх зігнорованих застереженнях книжки «Світова гібридна війна: український фронт». Ось читаємо: «Толерантність у питаннях релігійних переконань не повинна стосуватися відверто тоталітарних (фактично — неофашистських) практик, до яких належить концепт «русского мира».

Лише з місяць тому щось на цьому терені зрушилося у правильний бік. Але й швидко затихло — і нагадує історію з БТРом, який колись підвозив прокурора Луценка до офісу одного з олігархів.

В американському фільмі «Тринадцять днів» (2000) є епізод, коли президент Кеннеді під час одного з найнапруженіших обговорень Карибської кризи раптом згадав про тодішню книжкову новинку, яку вже встиг прочитати: Барбара Такман, «Серпневі гармати».

Кеннеді апелював до цього історичного дослідження, де аналізувалася політика перед і в перші місяці Першої світової війни, як до можливого дороговказу на шляху до розв’язки конфлікту 1962-го. Коли вже українські президенти навчаться читати?

До речі, книжки Такман, двічі лавреатки Пулітцерівської премії, також досі не перекладені українською. Друга її лавреатська книжка — аналіз протистояння Америки й Китаю у першій половині ХХ століття.