Біллі Мілліґан на прийомі у нейробіолога: рецензія на книжку «Інкогніто. Таємне життя мозку» Девіда Іґлмена

Нещодавно ми аналізували несподівану для традиційного літературознавства інтерпретацію соціології письма і читання від британського дослідника Вілла Сторра («УМ» від 03.05.2023).

Він пояснює літературний успіх тим, наскільки автор враховує так звані закони мозку. Головний із них — контроль за ситуацією: «Тільки навчившись контролювати зовнішній світ, мозок отримує бажане… Обертати незрозуміле та нелогічне на впорядковане — ось чи не головна функція мозку-оповідача».

Мета контролю — безпека, самозбереження. Суть літератури, гадає Сторр, у віддзеркаленні цього процесу, бо оповідані історії — «це такий вид гри, що дає нам змогу відчути на мить утрату контролю, не наражаючись на небезпеку» (Наука сторітелінгу. — К.: Наш формат, 2022).

Власне, книжка Сторра — так само літературознавча розвідка, як і наукпоп, огляд сучасного стану нейрології. Список проштудійованих ним спеціальних праць вражає.

Неоднораз тут виникає ім’я нейробіолога Девіда Іґлмена, й нарешті ми маємо змогу долучитися першоджерела: щойно вийшов переклад його основної праці «Інкогніто. Таємне життя мозку» (К.: BookChef, 2022).

Саме Іґлмен вважає, що «вигадування історій є одним з ключових напрямків діяльности людського мозку... Психічне життя людини, як і її сприйняття світу, побудоване так, щоб охоплювати певну територію й відгородитися від решти... Функція мозку полягає у формуванні безпечної поведінки, яка відповідає умовам навколишнього середовища».

Іґлмен представляє свого героя так: «Тисяча триста грамів щонайскладнішої матерії Всесвіту». Хоч як мало знаємо про космос — про мозок, схоже, знаємо ще менше.

В астрономів хоч телескопи є, а нейрологам навіть від арифметики мало помочі: «Клітини об’єднуються в мережу такої приголомшливої складности, що описати її аж ніяк неможливо, бо це потребує нових математичних підходів».

Та попри те, що незрідка «після завзятих пошуків вчені виявляють, що відповідь — «нібито», — ми таки починаємо розуміти мозок. І вже здатні відкинути чимало традиційних уявлень, котрі нині виглядають беззаперечно помилковими. В цьому сенсі книжка «Інкогніто» — путівник нашими оманливими судженнями.

Починає дослідник із найпростішого: реальний світ — це, нібито, те, що ми бачимо.Та ж ні, каже Іґлмен: «Ви бачите не те, що насправді існує, а лише ту версію сприйняття, яка перемагає у мозку в цей момент... Зорове сприйняття — це активний, а не пасивний процес... Внутрішні дані не генеруються зовнішніми сенсорними стимулами, а навпаки — модулюють їх... Сприйняття наяву — це щось на зразок сновидінь із трохи більшою прив’язкою до об’єктів перед вами... Ми дуже мало знаємо про те, що існує «ззовні».

Шокує, еге ж?

Іґлмен називає це біологічним реалізмом: «Наша реальність залежить від того, що задумала біологія». Еволюційно інтелект розвивався як інструмент виживання.

Тому «мозок робить припущення для економії часу й ресурсів, а також намагається дивитися на світ так, як це необхідно». Необхідно для нашого відчуття контролю над ситуацією, а відтак — відчуття небезпеки.

Досліджені мозкові алгоритми, що лягли в основу фейсбуку, роблять саме це. Тож до фб варто ставитися так само, як і до природних сенсорів: «Перший урок про довіру своїм відчуттям: не варто їм довіряти».

З кожним новим розділом рівень ескалації несподіванок у цій книжці підвищується. Ось, наприклад, про свободу вибору:

«Хоча наші рішення можуть здаватися вільним вибором, немає жодних переконливих доказів того, що це дійсно так... Попри всі наші сподівання та інтуїцію щодо свободи волі, наразі немає аргументів, які переконливо доводять її існування». Ба більше, Іґлмен певен, що нейробіологи таки доведуть протилежне і «всі аспекти людської поведінки колись сприйматимуть за межами свободи волі».

Але вже й нині достеменно відомо, що «більшість людських дій, думок і відчуттів не підконтрольна нашій свідомості. Неосяжні джунглі нейронів управляють власними програмами... Нервова система посилає нам «інтуїтивну здогадку» про те, який вибір потрібно зробити...

Насправді це не наш вибір, а вибір успішних програм... Рівень допуску до більшости операцій мозку вищий за рівень свідомости. Наше «Я» просто не має права доступу... Свідомий розум не є центром активности головного мозку; натомість він міститься далеко на віддаленому краю, чуючи лише відгомін мозкової активности».

Нехай усе це не сприймається як така собі апологія бездіяльности: мовляв, навіщо чогось прагнути, коли від твого свідомого вибору нічого, вважай, не залежить?

Мозок безперервно розвивається, і до цього його змушує саме наша «периферійна» свідомість — її обізнаність-начитаність. «Ось що робить свідомість: вона встановлює цілі, а інші частини системи вчяться їх досягати».

Зрештою мозок видає рішення, котре нам хотілося б вважати за особисте досягнення. Головне ж в іншому: ми мотивували мозок до змін. А «коли мозок змінюється, ми теж змінюємося».

Отже, «мозок працює інкогніто». Через те ми повсякчас стикаємося з «непояснимими» людськими реакціями. Девід Іґлмен кілька разів вертає до відомого інциденту «зі світу кіна»: якось поліцейські затримали п’яного водія, яким виявився зірковий актор Мел Гібсон.

Порушник накинувся на патрульного з антисемітською лайкою. Вранці, протверезівши і прочитавши протокол, — вжахнувся і публічно вибачився, навіть декілька разів у різних медіях.

Усі сходяться, що каяття було щирим. Іґлмен пропонує майстер-клас із розв’язання дилеми: «Якщо п’яний Мел Гібсон — антисеміт, а тверезий Мел Гібсон щиро перепрошує, хто із них справжній Мел Гібсон?».

Наприкінці цього захопливого уроку логіки такий висновок: «Коли людина напивається, вона розгальмовує нормальні фронтальні функції й дає змогу зомбі вилізти на головну сцену».

Отой «зомбі» — і є продукт власних програм мозку, до яких ми не маємо доступу. Про його існування підозрювали давно. Ще у ХІІІ столітті теолог Тома Аквінський, розмірковуючи про людську природу, зайшов у глухий кут, коли усвідомив наявність «дій, що не випливають з осмислених причин».

У XVII столітті філософ Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц припустив, що «розум є комбінацією доступних і недоступних причин». У ХХ столітті, веде далі Іґлмен, «як сказав Карл Юнг: «У кожному з нас є інший, якого ми не знаємо». Як співає британський гурт Pink Floyd: «У моїй голові хтось є, але це не я».

Тут варто додати й літературний приклад, бестселер Деніела Кіза «Таємнича історія Біллі Мілліґана», де представлено не одного «зомбі» в голові, а цілу сімейку.

Саме до такої множинної картини схиляється Девід Іґлмен: «Мозок схожий на представницьку демократію. Він складається з численних експертів, які дублюють один одного, а також дискутують і конкурують за різні варіанти вибору... Мозок має конкуруючі фракції, кожна з яких вважає, що знає правильний спосіб виконання завдань... І ці натовпи загрузли в безперервній битві... Ми не знаємо, чи взяти торт, чи відмовитися від нього тому, що за кермо нашої поведінки вхопилося кілька маленьких рук».

Найбільш інтригуючим у цьому уступі є порівняння мозку з представницькою демократією. Автор ніде не пише, що саме демократична форма ухвалення суспільних рішень є найбільш адекватною тому, як собі міркує людський мозок.

Не пише, але натякає, згадуючи перший у модерному світі демократичний уряд — команду суперників під проводом президента Лінкольна. Не пише, гадаю, через те, що Іґлменові не дозволяє це власний професіоналізм: не втручатися в іншу фахову царину, в політологію.

А проте фраза «ідея демократичної архітектури — структура команд-суперниць» є доволі прозорою. До всього, одна з нейролабораторій, якими керує пан Іґлмен, спеціалізується на виробленні рекомендацій для виконавчих інституцій.

Власне, просування нейробіологічних відкриттів у площину державного управління є ще однією ціллю його книжки: «Коли сучасну науку про мозок чітко викладено, важко обґрунтувати, чому наша правова система може продовжувати функціонувати без неї».

Потроху наука про мозок таки впливає на суспільне життя. Інколи — виправляючи власні ж помилки. Приміром, «фронтальну лоботомію, за яку Еґаш Моніш отримав Нобелівську премію, більше не вважають правильним підходом до виправлення злочинної поведінки... Цю проблему доведено до крайности в романі Кена Кізі «Над зозулячим гніздом».

Нейробіологія неабияк допомогла нам зрозуміти механізми психологічних маніпуляцій, а відтак і пропаганди: «Мозком можна маніпулювати в такий спосіб, що це змінить вашу майбутню поведінку... Слова чіпляють і змінюють частину вашого мозку... Ефект ілюзії правди: ви з більшою ймовірністю повірите, що твердження є правдивим, якщо чули його раніше, — попри те, правда це чи ні... Потенційна небезпека, на яку наражаються люди, які неодноразово піддаються впливу одних і тих самих релігійних настанов або політичних гасел».

Так, Девід Іґлмен оптиміст, але аж ніяк не умовний Арестович. «Правда в тім, що перед нами постає ліс знаків запитання, і цей ліс тягнеться аж за небокрай», — зазначає вчений.

Та водночас каже й таке: «Хоча соціальна політика, яка ґрунтується на вченні про мозок, сьогодні здається недосяжною мрією, це ненадовго». Одна з ознак-передумов справжньої науковости — здатність ставити «дитячі запитання», як-от: «Чому нам так кортить розповісти таємницю?».

Поки що «про секрети нам відомо лише одне — їх зберігання шкідливе для мозку» і «заборонений характер думки змушує кричати про це». Але й це локальне незнання — ненадовго. Ця упевненість, перейнята від автора, і є чи не головним вислідом читання книжки «Інкогніто».