Глас кремля з галицького П’ємонту. Що не так із повчанням науковиці міністра освіти і науки щодо Голодомору-геноциду

У сучасному суспільному житті України сталося щось небувале: новопризначений міністр освіти і науки Оксен Лісовий звернувся до широкої громадськості з проханням бути послідовними насамперед у «розслідуванні й покаранні всієї вертикалі злочинців, своїх і іноземних, живих і давно померлих. Без найменшої лояльності. Без термінів давності. Без оглядки на те, ким є зараз їхні нащадки».

Як це актульно нині, коли Україна кривавиться у важкій боротьбі з одвічним ворогом, котрий і досі використовує свою п’яту колону для ліквідації не тільки нашої державності, а й знищення всіх нас «до останнього хохла» — саме з таким гаслом московські карателі тримали в облозі занесені на «чорну дошку» українські села під час Голодомору-геноциду 1932—1933 років.

А ще міністр освіти наголошує, що нам «важливо формувати у молодого громадянина історичну пам’ять на емоційному рівні», бо «не відчуваючи емоційного зв’язку з попередніми поколіннями, не розділяючи болю трагедій і тріумфу перемог попередніх поколінь — нацією не станеш».

Чому в 33-му закривались класи
та цілі школи?

Без сумніву, не буде ні в кого заперечень і щодо акцентування міністром на ретельному ставленні до наукових досліджень проблематики геноцидів. Однозначно: «Не допускати поспішності, маніпуляцій, спотворень. Дотримуватись найвищих стандартів наукової дискусії і дуже зважено оприлюднювати результати досліджень».

Відгуки на це звернення Оксена Лісового в соціальних мережах в абсолютній більшості — позитивні. З-посеред невеликої кількості до деякої міри насторожених (бо ж не раз уже обпеклися сподіваннями!) лише кілька виділяються упередженням до перших кроків нового міністра.

Зокрема, допис кандидатки історичних наук, дослідниці гендерної проблематики й сексуального насильства під час збройних конфліктів Марти Гавришко з Інституту українознавства НАН України у Львові. Їй не сподобалося те, що міністр Оксен Лісовий 31 березня взяв участь у Національному круглому столі «Геноцид української нації: збройна агресія росії проти України».

Бачите, співорганізатором його виступила Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців, «що просуває антинаукову, як вважає ця пані, цифру про 10,5 млн убитих під час Голодомору 1932—33 років».

А чому, власне, міністр не повинен був відвідувати цей науковий захід у Національній академії правових наук України, де, крім учених, виступали також голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук, перший заступник секретаря Ради національної безпеки й оборони генерал Руслан Хомчак, міністр юстиції Денис Малюська, голова Комітету Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності Сергій Іонушас, лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук?

Саме тут міністр міг наживо, а не з підготовлених апаратом відомства довідок, почути думки таких поважних учених, як Наталія Кузнецова, Володимир Василенко, Ярослав Калакура, Михайло Костицький, Павло Гриценко та інших. У тому числі й на емоційному рівні, про важливість якого наголошує у своєму зверненні Оксен Лісовий.

Що ж стосується «просування антинаукової цифри про 10,5 млн убитих під час Голодомору 1932—33 років», то цим «займався» саме автор даних рядків.

І це «просування» полягало в тому, що присутнім було продемонстровано копії документів з вітчизняних архівів щодо наявності дітей в Україні перед Голодомором, розрахунки Держплану УСРР про їх можливу кількість 1937 року, відтак пролонгацію згідно з нормами природних втрат до 1939-го, зрештою, і скільки їх залишилося на основі первинних оригінальних документів. Так от, немовлят до 14-річного віку в Україні тоді недорахувалися 4 млн 168 тисяч дітей.

Враховуючи це, незаангажовані фа­хівці розрахували ту цифру, проти якої так протестує Марта Гавришко, — 10,5 млн жертв: 9 млн 108 тис. 500 в УСРР і 1 млн 391 тис. 500 на Північному Кавказі. Зрештою, це відповідає повідомленням німецьких дипломатів з УСРР 1933 року: від семи до 10 мільйонів. І це все ретельно перевірила слідча група СБУ в ході досудового розслідування відповідно до доручення Генеральної прокуратури України ще від 7 вересня 2009 року.

Я не фахівець з проблем гендерної політики та сексуальної моралі і не беруся судити про науковий рівень творчого доробку пані Гавришко, котрий є своєрідним звітом за одержані нею 15 зарубіжних грантів. Останні два, до речі, стосуються й дослідження Голокосту євреїв під час Другої світової війни. Але я не знаю її праць із тематики Голодомору-геноциду 1932—1933 років, зокрема щодо підрахунку втрат.

Перш ніж поставити свій підпис під зобов’язанням говорити правду і тільки правду слідчому з особливо важливих справ СБУ, я об’їхав усі обласні архіви, де можна ще віднайти первинні документальні свідчення про цю трагедію українства.

А пані Гавришко, яка звинувачує мене й моїх колег із Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців, перегортала класні журнали, в яких у вересні 1932 року записано 38 школярів, у травні 1933-го — 22, а з 1 вересня їх стане лише 20?

Вона читала доповідні сільських учителів, які, не побачивши 1 вересня 1933 року очікуваних першокласників, пішли до їхніх родин поцікавитися причиною неявки до школи, після чого проти прізвищ відсутніх масово з’являлися примітки: «Помер 33-го»?

Чи вона знайомилася з протоколами спеціальних комісій обласних відділів народної освіти влітку 1933-го, які ухвалювали рішення про масове закриття не тільки окремих класів, а й сільських шкіл, оскільки через величезний мор дітей там не було можливості розпочинати новий навчальний рік?

До речі, таке буде спостерігатися і в наступні роки — аж до 1940-го. Особливої гостроти ця проблема набула з початком 1938—1939 навчального року. Тоді 434 сільські школи України навіть не набрали учнів до першого класу, бо не виявилося по 10 дітей 1930 року народження у відповідних населених пунктах.

Зокрема, така картина спостерігалася в 30 районах Чернігівської області в 99 початкових школах. При цьому доречно нагадати: до Голодомору 1932—1933 років початкові класи нараховували навіть до 50 дітей в одному.

А може, Марта Гавришко, за моїм прикладом, відвідала архіви на Кубані й Нижньому Подонні, де зберігаються документи про геноцид українців Північнокавказького краю? З них якраз можна довідатися про те, як морили голодом нащадків славних запорожців.

А кого не зломили голодом, тих цілими козацькими станицями відправляли в люті холоди до далекого Сибіру й Казахстану, де викидали в снігові замети недозамерзлих у дорозі. Водночас намагалися відбити їм історичну пам’ять, змінюючи українські назви колишніх куренів Війська Запорозького на Кубані на більшовицький лад: Полтавську станицю — на Красноармєйську, Уманську — на Лєнінградську, Поповичівську — на Кагановицьку...

Знаю, що затяті прихильники дозволеної ще 1989 року Москвою цифри втрат для України  3,5 мільйона осіб порівнюватимуть смертність в українському селі й у Республіці німців Поволжя. Мовляв, там вона ще вища, ніж у нас була, що доведено американським ученим Олегом Воловиною, котрому, очевидно, дали доступ до російських архівів.

Однак є маленьке уточнення: більшість населення окремих кантонів цього регіону становили не німці, а українці. Навіть столиця тодішньої німецької автономії в Поволжі місто Енгельс — це перейменована українська слобода Покровська.

Тож тамтешні втрати українців також необхідно додати до загальнонаціональних, тобто до 10,5 мільйона осіб. Як і жертви геноциду українців у Казахстані, де їхня кількість 1926 року 860 тисяч зменшилася в 1937-му на 200 тис. осіб, не враховуючи народжених за ці 11 років і десятки тисяч депортованих з УСРР, а також із таких регіонів нашого етнічного розселення, як Центрально-Чорноземна область, Середньоволзький та Нижньоволзький краї і вже згаданий Північнокавказький.

Як це відбувалося, я міг бачити з документів «особливої теки» бюро Казахстанського крайкому ВКП (б), з якою знайомився в архіві президента Казахстану в Алмати, а також із матеріалів комендатур радянських каральних органів у Караганді та її околицях, де наші співвітчизники з усіх названих теренів підписувалися, як правило, однозначно: українець. Підписів пані Гавришко про ознайомлення з цими архівними справами там не зафіксовано.

Бундестаг визнав, наші «історики» — ні

Я теж за виважену академічну дискусію. Але чому тоді мій виступ на організованій Українським науково-дослідним та освітнім центром на чолі з Людмилою Гриневич науковій конференції досі не надруковано в обіцяному збірнику матеріалів? Ось уже п’ять років минає від проведення присвяченого 85-м роковинам Голодомору-геноциду Форуму в Києві, а збірника матеріалів Український інститут національної пам’яті також не надрукував, хоч гроші в кошторис було закладено.

Чому? Може, тому, що в моєму виступі послідовно викладається методика підрахунку втрат від Голодомору-геноциду з посиланням на конкретні архівні документи? Але ж очільник цієї інституції Антон Дробович іще в грудні 2021 року погодився з тим, що моя методика щодо підрахунку мінімальної кількості жертв у сім мільйонів цілком логічна, і він із нею погоджується.

Далі: прихильникам дозволеної москвою цифри втрат  3,5 млн (або ж  3,8—3,9 млн) «Український історичний журнал» дозволяє на своїх сторінках критикувати мої аргументи, але моя відповідь ось уже три роки не друкується. То де ж тут наукова дискусія?

Ще одна важлива деталь: після першого ж засідання в лютому 2022 року перестала скликатися спеціально створена при Українському інституті національної пам’яті група науковців, яка на основі первинних документів вітчизняних архівів мала узгодити конкретну цифру втрат у роки Голодомору-геноциду 1932—1933 років. Може, тому, що Київський національний університет імені Тараса Шевченка офіційно делегував до її складу автора цих рядків?

До речі, ті, хто «не просуває цифру  10,5 млн жертв», мали можливість із 2015 року організувати широку академічну дискусію щодо проблем Голодомору-геноциду 1932—1933 років в Україні. Йдеться про спеціально створену Україною і Німеччиною міждержавну групу істориків двох країн, на яких покладалася місія підготувати матеріали для визнання в Бундестазі ФРН цієї трагедії нашої нації геноцидом. Зокрема, з українського боку її очолював професор Ярослав Грицак.

Але які ж результати діяльності цієї комісії? Посольство України в Німеччині у вересні 2020 року заявило, що ця комісія відмовилася «від участі у дискусіях щодо визнання Бундестагом Голодомору 1932—33 рр. геноцидом українського народу на основі відповідної народної петиції, попри відповідні звернення до «комісії» з боку депутатів німецького парламенту. Лише під шаленим тиском громадськості «комісія» була зрештою фактично примушена організувати єдиний захід на цю тему, а саме вебінар 24 вересня 2020 року».

Тож довелося тим, хто «просовує цифру  10,5 мільйона» втрат, їхати в червні 2022 року на організовану українською діаспорою й Партією зелених Німеччини в Ессені міжнародну наукову конференцію, яка звернулася до Бундестагу ФРН із проханням визнати Голодомор 1932—1933 років геноцидом. Результат відомий — нашу ініціативу через два місяці було підтримано.

До слова, кілька днів тому ми зустрічалися з депутатами парламенту Італії від Партії радикалів, котрим також роз’яснювали геноцидну суть Голодомору 1932—1933 років, і також просили їх ініціювати розгляд цього питання законодавцями цієї країни.

Згаданий протест Марти Гавришко щодо «просування ненаукової цифри втрат» змусив звернути увагу іще на одну важливу деталь: ця історикиня поряд з виконанням обов’язків молодшої наукової співробітниці Інституту українознавства НАН України в 2013—2015 роках була відповідальною редакторкою наукового збірника «Український визвольний рух» і кураторкою академічних проєктів Центру досліджень визвольного руху, а в 2017—2018 рр. — старшою науковою співробітницею Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору».

Чому про це доводиться говорити? Тому що коли в грудні 2021 року професор Станіслав Кульчицький (той, котрий у жовтні 1988 року протестував проти діяльності Міжнародної комісії юристів — вона тоді в Нью-Йорку в судовому засіданні розглядала злочин Голодомору-геноциду) ініціював збір підписів проти історико-криміналістичної експертизи щодо втрат у 1932—1933 роках  10,5 мільйона жертв, то серед перших його підтримали у Львові представники згаданих нібито ж патріотичних інституцій.

Була тоді серед підписантів і Марта Гавришко, яка тепер повчає міністра освіти і науки України, на які заходи він повинен ходити.

Чи це не якесь перевтілення галицького П’ємонту, звідки Наддніпрянщина завжди чекала нових змін?

Будемо сподіватися, що вже не повториться історія з посланням православних Львова до московського царя від 1592 року, в якому вони не лише дякували за гроші на ремонт даху своєї церкви, а й нарекли його володарем Русі. Тим паче, що в столиці Галичини вже припинила діяльність остання церква московського патріархату.

І насамкінець. Очевидно, що в родині Марти Гавришко з Миколаєва Львівської області не було втрат від Голодомору-геноциду 1932—1933 років. А в обох моїх (батька і матері) на історичній Київщині недорахувалися по троє рідних.

Давно вже покійний батько не встиг розповісти нам про трьох Сергійчуків із Кривошиїнців нинішнього Білоцерківського району Київської області: ким вони мені доводяться — поки що не вдалося з’ясувати. Тому вважаю за свій обов’язок встановлювати імена всіх неназваних жертв в Україні й поза її межами. Незважаючи на те, що пані Гавришко іменує мене фальсифікатором за це «просування», — хай!

Історія все розставить на свої місця.

Володимир СЕРГІЙЧУК,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор