Не Табачником єдиним. Скільки ще агентів московської Лубянки залишилось в Україні?

Влада добре усвідомлює: світ знатиме про неї не те, що відбувається тут насправді, а що розкажуть репортери.

І це важливо в період війни, особливо коли до влади збільшується кількість запитань навіть у тих, хто за неї голосував.

Тому пропагандистське забезпечення роботи влади у війні й стало пріоритетним.

Отже, в єдиному каналі єдиних новин — єдині темники. Слова, що нічого не змінюють, але прикрашають образи «божків» Печерських пагорбів.

Так усе й продовжується. Ще з часів відомого, поцілованого дияволом, автора темників Віктора Медведчука при президенті Леонідові Кучмі.

Медведчука тут уже немає. Віддали кацапам — зберегли життя і комфорт. Хоча варто було б підчепити за причинне місце.

Так само, як і ще одного «геніального» кремлівського агента, колишнього антиукраїнського міністра освіти Дмитра Табачника, котрий намагався витурити з освіти українську мову, а наразі балотується до держдуми ординського стану.

«Віцекоролі» російських спецоперацій

Те, що у 1990-х протягом кількох років він був українським «віцекоролем» і мав безпрецедентний вплив на главу держави саме тоді, коли вибудовувалася структура російсько-українських відносин, майже позабулося.

Однак варто зазначити: коли Кучма почав почуватися повноцінним президентом і в його оточенні посилилися позиції державників, Табачника вдалося позбутися.

Його наступники могли бути проросійськими політиками — але не російськими агентами. До часу, коли у 2002 році завдяки цілій серії російських спецоперацій у колишньому кабінеті Дмитра Табачника з’явився Віктор Медведчук.

І, як вказують останні події, Табачник завжди працював на Лубянку. Він прийшов у владу агентом чекістського впливу та зберіг зв’язок із «конторою». І його засвітка поряд з екснардепом, колаборантом, уродженцем Мелітополя Євгеном Балицьким — просто поява куратора біля маріонеткового керівника окупованого регіону.

Ну і, звісно, шанс заробити — адже війна могла позбавити Дмитра Табачника всього того, що він накрав у масштабах України. Залишилося обікрасти Мелітополь.

Про небезпеку того, що Українською державою керують люди, головною метою яких є знищення цієї держави практично з перших років нашої незалежності, говорили та писали чимало українських політиків та журналістів. Із прізвищами та доказами.

І зрозуміло, що один з них — Дмитро Табачник — яскравий приклад антиукраїнської кар’єри. І коли в москві вирішили зробити ставку на бандитів та повірили у можливості януковича, такі як Табачник стали обслуговуючим мафію персоналом.

«Я в Табачнику ніколи не сумнівався. Рідкісна падлюка. Підпрацьовує радником у Балицького і балотується до держдуми від партії путіна», — написав політик, народний депутат кількох скликань від патріотичних сил В’ячеслав Кириленко.

Але зараз варто ще раз дуже серйозно замислитися про те, яка кількість людей була розставлена в державному апараті та спецслужбах за всі ці десятиліття, як нові агенти вписувалися в улюблений українцями розводняк із «новими обличчями».

Нагадаємо, Леонід Кучма у 1994 році пояснював, що його команда — це «молоді хлопці». І майже кожне «нове обличчя» залишало за собою шлейф агентури.

А коли українцям було вже досить і вони виходили на вулиці, кремль знову і знову брав реванш — і ми знову чули знайоме бубоніння з парламентської трибуни: націоналісти, бандерівці, російську мову не віддамо, наша пам’ять і культура…

Загалом усе те, що зараз каже путін, ми чули з нашої парламентської трибуни. Що в цей час відбувалося у кабінетах — можемо лише здогадуватись. Хоча уже сьогодні зрозуміло, що.

 Дмитро Табачник — справжній провідник русифікації та експансії «русского міра» після проголошення Незалежності України. І хоча сам Табачник не має більше можливості вдавати з себе українського політика, колективний «табачник», як і «медведчук», нікуди не подівся. Він просто чекає на закінчення війни.

І скільки їх іще тут, серед нас: і у владі, й біля неї, й на «почесних посадах» зрадників?

Хто чекає другого пришестя путіна?

Колишні «регіонали» перехрестили себе не один раз. Є вони і в «За майбаха», і в «Нашому краї» тощо. Вони пристосувались, мімікрують, у дечому стишились.

А от один із найбільших розсадників проросійських сил — «Опозиційна платформа—За життя» — після початку великої війни опинилася під забороною. Тепер фракція політсили в Раді розколота на різні групи.
Що відбувається в таборі вихідців з ОПЗЖ і чи мають вони в планах залишитася в політиці? Вочевидь, так.

Ще якихось півтора року тому керівники цієї політсили намагалися на публіку всіляко демонструвати єдність. Боротьба за сфери впливу в партії і неприязнь між її членами іноді підвищували градус напруги всередині, але для збереження себе в політиці вони продовжували триматися разом, вважаючи це прагматизмом. І, схоже, прорахувалися. Тепер колишні колеги по фракції називають Медведчука «зрадником», «розчаруванням».

Лінії розлому всередині ОПЗЖ проходили там, де розходилися інтереси неформальних груп: Бойка—Льовочкіна та Медведчука—Рабіновича—Столара.

У Бойка та Льовочкіна був рейтинг. А у Медведчука та Рабіновича — телеканали, які забезпечували більше охоплення, ніж «Інтер» (Льовочкіна) сам по собі. До того ж ОПЗЖ боялися, що виборці не люблять «розкольників», і це спиняло від розпаду, та й похід різними таборами призвів би лише до дроблення електорату.

На виборах 2019 року партія фінішувала другою, отримавши 44 місця в Раді. А на початку 2021-го вона майже зрівнялася у рейтингах зі «Слугою народу». Щоб уникати сутичок, в ОПЗЖ до лютого 2022 р. зберігалося двовладдя.

Але іноді внутрішні протиріччя все ж таки виривалися назовні. Бойку та Льовочкіну не подобалося, що Медведчук наприкінці 2020-го — на початку 2021 року почав заміряти свій власний президентський рейтинг.

А коли проти нього та його медіа — 112, NewsOne та ZiK — ввели санкції, він образився, що «Інтер» не забезпечив йому інформаційну підтримку.

Російські методички застаріли

Хоч як парадоксально, але росія самостійно зруйнувала проєкт, що вважався єдиною проросійською партією, представленою в Раді. Діяльність ОПЗЖ тепер заборонена. В СБУ вважають, що вона фактично ретранслювала офіційну позицію країни-агресорки щодо України.

Отже, окрім того, що її фракція в парламенті розбилася на окремі групи — «Платформу за життя та мир» та «Відновлення України», — у їхній риториці більше не зустрінеш жодних аргументів за дружбу з росією.

Але їм усе ще дорікають за роботу на москву і союз із Медведчуком. І правильно, бо про це треба пам’ятати і завжди мати це на увазі. Тому що, як показує практика, колишніх промосковських не буває.

Нагадаємо, коли західні партнери України наприкінці 2021 року почали бити в дзвони тривоги, передбачаючи повномасштабний напад росії, частина нардепів від ОПЗЖ приблизно з січня 2022-го відбула за кордон.

Одні пояснювали це справами. Для інших січень-лютий був традиційним сезоном відпусток, незважаючи на пленарні засідання. Треті намагалися виправдати свій від’їзд нібито тиском сімей, які були налякані загальним інформаційним фоном та евакуацією посольств.

Коли в середині лютого з’явилось іще більше переконання про неминучість великого кацапського наступу, після новини про те, що до держдуми рф внесли проєкт про визнання так званих «республік», в інфопростір просочився опис можливого сценарію Донбасу від Нестора Шуфича, який здійснився.

Він тоді сказав, що в разі визнання російськими депутами наших територій у межах Донецької та Луганської областей може розпочатись військова операція з виходу на їхні кордони. Водночас жодних розмов про похід на Київ від будь-кого з членів ОПЗЖ не було.

Сьогодні Шуфрич каже, що не дуже добре пам’ятає цей свій прогноз, взагалі, за його словами, він зовсім не вірив у напад росії, хоча напередодні вторгнення, коли у москві визнали незалежність так званих «республік», він припускав, що на Донбасі може щось початися.

Він, Бойко та близько десятка колег із фракції прибули о восьмій ранку 24 лютого до Ради, щоби проголосувати за введення воєнного стану. Парламентарії з інших фракцій пригадували, що нардепи від ОПЗЖ, які тоді прийшли на засідання, виглядали розгубленими, а дехто взагалі відмовився приїжджати через страх бути побитими.

І в команді Зеленського, і в колишньому таборі ОПЗЖ впевнені, що москва не мала фінального плану, як організувати владу в Україні після окупації. Мовляв, кожен із кремлівських кланів лобіював свій сценарій та свого «гауляйтера», а «яструби» могли робити ставку саме на кума путіна.

План Б — пролетів

Навпаки, в кремлі був чіткий план хто, де, ким має бути. Центрова фігура — Медведчук.

Одна з ідей москви полягала в тому, щоб створити на захоплених територіях федеральний округ «Україна» та призначити Медведчука його постпредом. Інший сценарій зводився до того, що росіяни під дулом автоматів зберуть у Раді більшість, яка призначить Медведчука спікером.

І відповідно — в. о. президента у разі повалення законного глави держави. Ймовірно, через те, що у перші дні Медведчук зник і все пішло не за планом, у росіян і з’явився варіант Б — Віктор Янукович. Де з’явився, там і залишився.

Наприкінці березня РНБО призупинила діяльність кремлівського тригера — ОПЗЖ, а Мін’юст та СБУ в судовому порядку домоглися її повної заборони. Їхня фракція в Раді перестала існувати. Але люди, які представляли цю політсилу, так і залишись у складі Ради.

Бойко, Льовочкін та ще приблизно два десятки їхніх колег створили групу «Платформа за життя та мир» і закликали своїх соратників у місцевих радах піти тим самим шляхом. Столар, його бізнес-партнер Ігор Абрамович разом із кількома ексчленами ОПЗЖ та позафракційними нардепами сформували «Відновлення України». Цю групу їм допомогли зліпити члени президентської команди.

Представники влади поблажливо називають вихідців з ОПЗЖ «ліберальною опозицією».

У депутатському корпусі періодично з’являються ініціативи щодо того, щоби позбавити всіх колишніх членів фракції ОПЗЖ мандатів. Але й у керівництві парламенту, і в самій «Слузі народу» кажуть, що для цього немає законних механізмів.

Тримають про запас чи на щось сподіваються?