Літературознавство від підсвідомости: рецензія на книжку Вілла Сторра «Наука сторітелінгу»

На початку 2000-х українські видавці їздили на міжнародні книжкові ярмарки вже не як туристи, а вивчати досвід.

І зрозуміли, що бізнесова привабливість видавництва залежить насамперед від асортименту — й не так навіть від його якости, як від широти, від візуального заповнення прилавка. Саме тоді здійнялася перша хвиля «нових авторів» — опублікуватися було неважко й «писати книжки» стало модно.

Але видавці не меценатствували, а інвестували: вимагали писати регулярно, вчасно і дослухатися редакторів. Тобто, працювати. А на таке хлопчики-дівчатка, котрі хотіли мати власну книжку задля іміджу, здебільшого не підписувалися — тож модна хвиля тривала недовго.

Чи не єдиний, хто закріпився в письменстві з тих літпіонерів, — Кокотюха. Можливо навіть, саме його приклад остудив запал інших: Андрій справді працював.

Стівен Кінг у своїх мемуарах «Про письменство» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017) пропонує ґрадацію чотирьох рівнів: поганий письменник, нормальний, хороший і великий. Для нього поганий письменник той, хто зупиняється на першій книжці-спробі або далі клонує аматорське письмо. У нас їх колись називали графоманами.

Але «якщо хочете бути нормальним письменником, понад усе треба робити дві речі: багато читати й багато писати». Андрій Кокотюха ретельно виконує обидва приписи і є цілком нормальним письменником, а коли пише для підлітків — навіть хорошим.

Водночас із перекладом згаданої книжки Кінга до нашого обігу увійшло поняття «сторітелінг» — уміння розповідати історії. І цей Кінгів мемуар про власне ремесло зарахували до найповажніших посібників з опанування письменницьким фахом.

Й тут ми стикаємося з тим, що зазвичай означують як «труднощі перекладу». Так, Стівен Кінг викладав у старшій школі й трохи в університеті предмет «літературна майстерність».

Але в цій назві немає нічого нам не відомого. Совєтські вчителі так само вчили школярів вправно висловлюватися, взоруючи на визнаних письменників — перевіркою засвоєння матеріалу слугували учнівські «перекази» та «твори». Просто американці розвели цей курс надвоє: уроки літератури — це про вартий уваги досвід, віддзеркалений у прозі/поезії, а «літературна майстерність» — здатність самотужки наслідувати взірці.

Інакше кажучи, досвід Кінга-вчителя (після успіху «Керрі» відмовився від усіх інших заробітків, окрім літературних) і Кінга-письменника перетинаються не так, як здається адептам сторітелінгу.

«Про письменство» — це не про способи досягнення літературного олімпу, а, радше, пересторога надмірним очікуванням, наснажена доволі драматичним власним досвідом: «Якщо ви хороший письменник і хочете стати великим… нашовонотреба».

Кінг став справді великим письменником по тому, як цілий 1988-й займався самореабілітацією й нічого не писав. І це тоді, як мав незаперечний титул «короля жахів» і постійні перші сходинки у топах продажів. «Нашовонотреба» — пересторога прірви (якщо хочете — ніцшеанської).

Кінг пише, що стати нормальним письменником можна лише за умов інтенсивного читання/писання (причому це співвідношення він визначає як 10 до 1): «Мені не відомо шляху в обхід цих способів, шляху навпростець».

Тобто, ніде не згадує про якісь курси «літературної майстерности». Тобто, він визнає, що школяр, який був уважний на уроках літератури, а потім підовчився на «літмайстерності», «може так написати текст журнальної реклами ребристих презервативів, що той звучатиме, як Велика хартія вольностей». Але ж це не про письменство?

Проте школи сторітелінгу ширяться нині Україною зі швидкістю пожежі. Записуються до них — на платній основі — сотні таких самих хлопчиків-дівчаток, які творили першу хвилю «письменницької моди». Чи це погано? Аж ніяк.

Про презервативи теж треба вчитися писати. А взагалі ці сторітелінгові інкубатори — ті самі шкільні уроки літератури, впроваджувані талановитими педагогами, не скутими міносвітніми дурницями. Така собі реабілітація шкільного курсу літератури. Сподіваюся, більшість викладачів послуговується принципом Кінга: «Я вважаю, що всіх, хто вживає вираз «це так кльово», треба ставити в куток».

Під цим оглядом вельми прикметною є книжка британського журналіста, який перекваліфікувався на викладача «літературної майстерности», Вілла Сторра «Наука сторітелінгу» (К.: Наш формат, 2022). Формально це посібник з того, що і як треба писати потенційним письменникам, тут навіть є тести й оцінювання.

Та насправді це дуже добрий виклад основ літературознавства, яких так бракує у звичайній школі. Сторр цікавий не як коуч, а як літературознавець, здатний зацікавити читача справді детективним поглядом на твори, що стали класикою: Гомер, Аристотель, Шекспір, Діккенс, Флобер, Пруст, Камю, Орвелл, Буковскі, Зюскінд, Ролінг, Ішіґуро, Барнз — це цікаво читати навіть обізнаному читачеві. Сторр пропонує читачеві «ключове питання: хто такий той Стівенс? Ким він врешті-решт стане?».

Неважливо, до якого твору він апелює, важить, що це — чи не головне питання критики як такої. Проте навіть не ті яскраві літературознавчі спостереження приваблюють до книжки, хоч і їх було би досить.

«В історіях правда спливає на поверхню», — пише Вілл Сторр. Яка саме правда і на яку поверхню — пробує він відповісти, залучаючи новітні експерименти дослідників мозку. «Сканування мозку показало, що цікавість починається з маленького сигналу в частині мозку, що відповідає за відчуття насолоди: прагнення розгадати таємницю чи бажання знати, як розгортатимуться події, достоту такі самі, як і жага до наркотиків, сексу чи їжі».

Отже, для нашого мозку сторітелінг — це все: від розгадування кросвордів до «гарної розмови як частини процесу зваблення» (С. Кінг).

«Тільки навчившись контролювати зовнішній світ, мозок отримує бажане», — пише далі Сторр. І тим самим легалізує будь-яку історію: «Історія — це такий вид гри, що дає нам змогу відчути на мить утрату контролю, не наражаючись на небезпеку».

Ну так, це добре пояснює прихильність масового читача до жанрової літератури. Та що далі, то загадковіше: «Насправді реальний світ — це лиш реконструкція реальности. Все відбувається у нас у головах. Це витвір нашого мозку-оповідача… Мозок вибудовує причинно-наслідкові зв’язки навіть там, де їх нема… Контрольовані галюцинації в тиші й темряві черепної коробки, які ми вважаємо реальністю».

Відтак уся література — «така собі галюцинація в галюцинації, яка максимально наближує нас до реальности. Ближче вже не підійти».

Тож не варто аж так перейматися «правдивістю» нонфікшну, він теж підлягає висновку нейродослідників: «Щоб ми почувалися героями та героїнями в наших історіях, мозок «переписує» наше минуле». Це стосується передовсім мемуарної літератури, на якій значною мірою базується історіографія. Так, «письменники створюють симулякр людської свідомости», — як зазначає Вілл Сторр.

І може, це ближче до реальности, аніж перебирання архівних випадковостей? І ще про художню літературу, яка здатна переносити нас у часі і просторі: «Перенесення змінює людей. А тоді люди змінюють світ».

Книжка Сторра має підзаголовок «Чому історії впливають на нас і як ними впливати на інших». Там є багато про давні епоси, про «первісно-племінну жагу справедливости». До цього означення він ставиться негативно, і я з ним згоден.

Бо «основа поведінкових моделей убивць — коли здається, що загальний статус під загрозою, і члени групи бояться навіть імовірного приниження з боку іншої групи, результатом може стати різанина, хрестовий похід чи геноцид».

Це, власне, опис ментального стану що донецьких «ополченців», що росіян узагалі. Це умова їхнього колективного виживання. А в основі — диктат мозку: «Обурення — первісна емоція, відповідальна за насолоду». Утім, Сторр залишається оптимістом: «Якщо племінне мислення — це первородний гріх, то історія має його відмолити».

Як це здійснити — не є завданням нашого автора. Він окреслив з одного боку межі можливого, а з іншого — «темні глибинні інстинкти, характерні для поведінки людей». Книжка вийшла в Лондоні 2019 року, й дослідникові такого рівня не випадало б ігнорувати у своїх приватних інтенціях російсько-українську війну, але цього тут немає. Чи є? Як на мене, ця цитата прояснює багато що: «Якщо хочете знати, наскільки упередженою та несамовитою була б людина з несформованою моделлю реальности, просто уявіть чотирирічку. Або чотирнадцятирічного підлітка».

Схоже, Вілл Сторр назвав свою книжку «наукою» сторітелінгу приховано іронічно. Йому йшлося насамперед про з’ясування спонук до «письменництва» з погляду сучасної нейропсихології. Як і Стівен Кінг, він неоднораз підкреслює надважливість читання для літературних новобранців. І в цьому сенсі книжка Вілла Сторра — це заповнення асортименту не кількістю, а якістю.