Дікенс, Золя і президенти: рецензія на роман «Біллі Саммерс» Стівена Кінга

Авжеж, Стівен Кінг уміє здивувати — навіть після вісімдесяти своїх книжок, де, здавалося б, ми вже бачили усі його таланти і прийомчики.

Підштовхуючи в наш бік свій крайній роман «Біллі Саммерс», він ніби каже: а як вам ще й таке? Тобто — без жахів і містики. І ця нібито «пісна» страва заходить аж так, що лящить за читацькими вухами.

Звісно, новинку Кінга замішано на фірмових дріжджах тривожного очікування. Саспенс — так назвав цей засіб ще Альфред Гічкок («у пострілі нема нічого жахливого, увесь страх в очікуванні»).

Коли говоримо «гостросюжетна проза» — маємо на оці саме просякнутість текстів отим саспенсом. І що більше цієї приправи — то ширша популярність таких книжок.

Найгустіше саспенсу у двох світових жанрових чемпіонах — у детективах і мелодрамах. Горор — тобто роман жахів, який коронував Кінга на короля, — є, в суті справи, міжжанровим мутантом, байстрюком, що рокований на Едіпів комплекс до матері-літератури.

Саме тому Кінгові затісно у прокрустовому ложі горору, і він уже наприкінці 1970-х таємно, під псевдо «Річард Бахман», пише декілька романів, позбавлених горор-опіуму.

До речі, коли таємницю псевдоніму розкрили Кінгові поціновувачі-розслідувачі, вийшов роман «Мізері» (1987) — вже, ясно, під авторським іменем, — що насправді мав з’явитися під ніком «Бахман». На той тріумфальний Кінгів час 1980-х «Мізері» різко випадала з лінійки його горор-здобутків.

Сягнувши королівської вершини, Кінг щодалі більше експериментує з різними жанровими інгредієнтами. В одному з кращих своїх романів — «11/22/63» (2011) — він примудрився схрестити детектив, бойовик, мелодраму, антиутопію та фантастику.

Причому неважко помітити, що алхімікує він не так із теорією жанрів, як із досвідом конкретних класиків. Залучаючи фантастику, насамперед користає з химерної діалектики причин і наслідків Рея Бредбері, а сплітаючи детективну й мелодраматичну нитки, пам’ятає, як перфектно це робила Аґата Крісті.

Водночас Кінг залюбки здійснює набіги на території, помічені нинішніми своїми конкурентами, передовсім детективниками Джоном Ґрішемом і Джеймсом Паттерсоном. Ні, він не копіює їхній інструментарій — Кінг ніби демонструє, як ті засоби придатні до використання у геть інший спосіб і не менш ефективно.

На прикладі «Біллі Саммерса» можна здійснити ефектне зіставлення (у романі, до речі, згадано обох письменників — звісно, доволі іронічно), але залишимо це академічному літературознавству. Тим більше що тіні Ґрішема та Паттерсона оприявнюються не одразу. Спочатку Кінг дискутує, сказати б, із королем шпигунського роману Томом Кленсі.

Головний персонаж Кінгового роману — найманий убивця. У професіях кілера і шпигуна більше схожого, ніж відмінного; основна функція в обох випадках — непомітно стежити. Відтак історія про того чи того — це опис прихованої від суспільства дії. Навіть за лінійного розгортання така історія гарантує читацьку увагу.

Але Кінга мало цікавлять лінійні сюжети — і читач «Біллі Саммерса» швидко розуміє, що найцікавіше ховається далеко поза кілерсько-шпигунською декорацією. Такий хід конем притаманний багатьом творам Кінга, і цей маневр влучно описав знавець літератури Ростислав Семків: «Це обернений квест, коли треба не дійти і знайти, а навпаки: якщо пощастить — вийти» (Уроки короля жахів: як писати горор? — К.: Pabulum, 2020).

Біллі Саммерс — колишній «морпіх, ветеран війни в Іраку й володар багатьох орденів», за військовою спеціальністю — снайпер. По демобілізації один знайомий запропонував йому практично те саме, чим він займався на війні: ліквідувати відвертого покидька, до покарання якого чомусь ніяк не доходили руки в цивільного правосуддя.

Так він стає Робінгудом на фрілансі. Навіть коли одержує наступне замовлення від явно кримінального типа — «у нього нема проблем із тим, щоб отримувати гроші від поганих людей, які бажають смерти іншим поганим людям».

Звісно, він ретельно перевіряє досьє своїх мішеней і щоразу переконується, що вони цілком гідні зустрітися з його гвинтівкою. Моральних вагань не виникає.

Але цього разу — а це його вісімнадцяте «діло» — з’являються ознаки того, що його самого не відпустять живим із цієї вистави. Біллі намагається вирахувати кінцевого бенефіціара, історія стає детективною.

Він таки дістається головного замовника, й у перебігу власного розслідування переконується, що настільки брудних монстрів у його картотеці досі не траплялося. «Він має за все поплатитися». Саммерс перетворюється з найманця на слідчого, прокурора, суддю й виконавця вироку в одному флаконі. Ще й сам собі замовник.

Хоч який яскравий мотив невідворотности покарання — він не головний у романі. Якщо спробувати максимально зредукувати усього Стівена Кінга у пошуках найпотаємнішого мотиву його прози, це може бути ось що: контроль над реальністю.

Сучасні нейропсихологи переконують, що наш мозок неабияк «нервує», коли не знаходить пояснень зовнішнього світу, і заспокоюється лише тоді, коли отримує бажане — контроль над ситуацією. І байдуже, чи пояснення, котрі відновлюють контроль, логічні, а чи ірреальні.

Британський дослідник Вілл Сторр написав книжку про те, як ігри розуму впливають на письменство: «Наука сторітелінгу. Чому історії впливають на нас і як ними впливати на інших» (К.: Наш формат, 2022).

І там є така теза: «У нас в головах є не лише різні моделі світу, у нас там живуть різні моделі нашого «я» — і вони невпинно борються за пульт контролю». А це вже, вважай, про «Біллі Саммерса».

Замовлення, яке виконує Біллі, передбачає кількамісячну попередню підготовку. По-перше, йому треба під іншим іменем оселитися в певному місті так, щоби не викликати підозри в оточуючих.

Легенда — літератор, що усамітнився для написання книжки. Та коли зринає сумнів, що його справді евакуюють після фінального пострілу, виникає — як план Б — третій «Біллі», що оселяється у протилежному кінці міста; у парику і з накладними вусами.

Обидві вигадані персони заходять у щирі приязні стосунки з сусідами, один з них навіть рятує життя двадцятирічній дівчині й між ними встановлюються справжні стосунки за моделлю «батько–донька».

Несподівано виникає й четвертий «Біллі»: наш герой, аби не нудьгувати через вимушене очікування, починає під псевдонімом писати спогади про свою іракську війну. Починається «четверте життя: життя Бенджі Компсона, який настільки не-Біллі, наскільки йому потрібно, щоб переглядати болючі спогади, яких зазвичай уникає».

Ситуація виглядає, як «сезон множинних ідентичностей», і це неухильно спрямовує нас до роману Деніела Кіза «Таємнича історія Біллі Міллігана» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017). Про випадковість збігу імен обох головних героїв говорити не будемо, правда? Але Кінг вивертає Кіза навспак: Мілліган — спостерігач і жертва, а Саммерс — коваль свого щастя/нещастя.

«Він думає, що писання — це також свого роду війна, яку ведеш сам із собою». І в цій війні перемогою є те саме: контроль над реальністю. Ще раз повернімося до В. Сторра, який описує механізм впливу твору на автора: «Персонажі розширюють кордони свого «я», стають гнучкішими, зберігаючи основу своєї особистости, а це урізноманітнює колекцію інструментів для контролю над світом людей».

Можна сказати, що саме записані спогади нарешті озброїли Біллі у його війні після війни. Кілер Біллі не має ані кримінальних нахилів, ні шкідливих звичок. Лише одна дивина: він читає книжки. Тому раптом посеред сюжетного драйву виникає таке: «Він замислюється, чи описував коли-небудь такий поворот Золя. Мабуть, ні, зате Дікенс…».

Або згадуються інші знані імена — ніби незрозумілі позначки на берегах. Подібне трапляється чи не в кожному його романі. Але ж ми знаємо, що невмотивованих дрібниць у Кінга немає. Схоже, єдиним надійним інструментом, аби опанувати контроль над реальністю, він вважає саме літературу.

Коли на початку я проголосив, що «Біллі Саммерс» — без жахів і містики, то змовчав про одну детальку. На 415-й сторінці наш герой опиняється у передгір’ях Скелястих гір і спостерігає на дні глибокого каньйону згарище на місці колишнього готелю «Оверлук», відомого нам з роману «Сяйво». А трохи далі бачить на стіні віддаленої хижки аматорську картину, де зображено отой містичний живопліт навколо «Оверлуку».

На перебіг подій це ніяк не впливає, і найлегше списати ті згадки на самопіар. Але ж нам відомий Кінгів потяг до символізму — що як ця дрібничка промовляє: віднайдений нарешті контроль над реальністю є лише тимчасовою видимістю? Бодай тому, що «у світі, де афериста можуть обрати президентом, можливо все».