Агонія Шевченківки: що потрібно знати про скандал довкола премії

На шкандаль навколо Шевченківської премії зреагували різні поважні люди, проте нервова дискусія не вийшла з площини теорії змови: якого рівня нахабність виявив цього разу офіс президента і наскільки піддатливими виявилися члени преміального комітету.

Дійшли сміливого висновку, що в борделі слід міняти персонал, а насправді цього разу таки слід було подумати про феншуй тамтешніх ліжок. Ба більше — чи потрібен той бордель узагалі?

Чи потрібна національна мистецька премія? Припускаю, хтось може сказати «ні» з якихось екзотичних міркувань. У будь-якому разі таких оригіналів — дещиця.

І Юрій Макаров, тепер уже колишній голова комітету, в інтерв’ю «Українській правді» минулого тижня реагує на це запитання вичерпною, як йому здається, риторичною відповіддю: «Ніхто ж не питає, чи потрібний Гонкур чи Оскар». Тобто порівнює кисле з червоним.

Так, згадані відзнаки є національними, хоч і не мають цього слова у своїй назві. Немає там і державного фінансування. Натомість ми маємо це слово в офіційному титулі Шевченківської премії, але воно дезавуюється у першому ж рядку її Положення: ця премія є державною нагородою. Інакше кажучи, означення «національна» є популістським камуфляжем, а вся преміальна конструкція — то є вовк в овечій шкурі.

Бо державна мистецька премія, вигадана Сталіним, є механізмом підкупу митців. То був другий, після створення спілки письменників, акт одержавлення творчости. Спочатку літераторів загнали до фінансованої державою спілки: хто не був її членом — не мав змоги друкувати свої книжки.

А хто хотів ще мати автівку та дачу — мусив стати лавреатом (для цього, щоправда, був іще один шлях — увійти до керівної спілчанської номенклатури, але то було набагато важче, аніж здобути премію). У висліді цієї двотактної селекції вигулькнув крилатий вислів вождя: «Інших письменників у мене для вас немає». Відтоді це гасло незримо, мов посмішка Чеширського кота, висить над усіма державними преміями, з Шевченківською включно.

Коли у пана Макарова запитали, навіщо погодився очолити преміальний комітет, він без зупинки відповів: аби «модернізувати старосвітські практики». Авжеж, назвати сталінську модель «старосвітською практикою» — це верх політкоректности. Модернізувати тоталітарні лекала пробували й інші серйозні дяді — від усіх тих «соціалізмів з людським обличчям» до обамівського «перезавантаження» та нинішніх намагань «зберегти обличчя путіна».

Результатом завжди є одне — «гібрид Луб’янки й Голлівуду», як влучно зазначила Оксана Забужко. Тож запровадження нової айдентики для Шевченківської премії — це щось подібне до зміни представницького костюма на «піксельку» від Бріоні.

Нинішній скандал — не перший у комітетській кар’єрі пана Макарова. Чому ви не пішли раніше? — запитує журналістка. І він їй, як нетямкуватій дитині, пояснює: бо ж «тобі довірило суспільство». «Какіє рєбята? Кто іх відєл?» — вигукнув би Жванецький, якби вів те інтерв’ю. Суспільство має змогу комусь щось довірити лише в один-єдиний спосіб — через вибори. Виборів комітету не було, й не було ніколи — вони завжди призначалися президентською канцелярією і скріплювалися указом шефа.

І в цьому є міцна логіка. Якби преміальний комітет був виборний — з ним треба було би рахуватися. Й тоді прин­цип «інших письменників у мене для вас немає» перестав би справно працювати.

Ми ж пам’ятаємо збої, коли комітет одразу оголошував результати голосування й на Банковій змушені були реагувати блискавично — вже наступного ранку з’являлися укази, де не було ані Василя Шкляра, ні Юрія Щербака, проголосованих напередодні комітетом. Крайній же склад комітету не був таким бунтарським, не здіймав бучі й покірливо чекав понад три тижні, поки у президентському офісі визначалися, чи усі переможці — «наші».

Схоже, там вирішили, що не всі. Справді, як визнати лавреатом журналіста, що працює на опозиційному каналі, демонстративно викинутому владою з ефіру? Але як «підчистити» недопильнований прокол комітету, аби це виглядало «красіво», — не знали.

Тож у день народження Тараса Григоровича, коли зазвичай нагороджують лавреатів Шевченківської премії, президент провів зустріч з діячами культури. Дивна акція, як судити з 13-хвилинного ролика Укрінформу та інформації на президентському сайті, де навіть немає переліку отих запрошених діячів.

Вступна промова пана Зеленського не містила жодних пропозицій і навіть жодних запитань до авдиторії. Власне, говорив він про потребу активізувати мистецьку пропаганду. Але чомусь уникав цього слова. Направду, пропаганда була, є і буде завжди і скрізь. Це як фармацевтична речовина, що здатна лікувати, а за передозу — вбивати. І так — під час війни дозу треба збільшувати.

Аж раптом камера вихопила Ю. Макарова, котрий запропонував доповнити існуючі номінації Шевченківської премії додатковим конкурсом «За внесок у перемогу» (за кілька днів, у згаданому інтерв’ю для «УП», він розповість, що ідентичну ідею також озвучила на зустрічі з президентом одна театральна режисерка).

Це була єдина конкретика, акцентована джерелами інформації. І виглядає, що уся та зустріч була лише декорацією для неї. Але чому? Сама ідея конкурсу культурних проєктів «За внесок у перемогу» не викликає сумнівів — її могло би реалізувати міністерство культури у робочому порядку й не відбирати час у президента такими дрібницями. Але її ні сіло ні впало причепили до Шевченківської, мистецької, премії.

А створення якісної пропаганди на кшталт, скажімо, «Прапороносців» — це не про мистецтво. Але собака порився саме тут: головний месидж усієї тієї ж «зустрічі з діячами» — відтермінувати оголошення лавреатів на два з половиною місяці.

А тоді, називаючи усіх переможців, оголосити, наприклад, що через брак коштів вирішено замінити одну номінацію на іншу, журналістику на пропаганду. Опозиційні вякання, звичайно, пролунали б, але серед лавреатів «ненашого» не було б.

Гроші — чи не головне в усій кулуарній історії Шевченківки. Купівля лояльности майстрів слова — один із постулатів будь-якої популістської дер­жави (а Україна, хоч як прикро, досі такою є). Тож популісти діють у цілковитому резонансі до попнародної мудрости: хто вечеряє дівчинку, той її і танцює.

У бідній країні, яка мало читає, а відтак не купує достатньо для письменницького прожиття книжок, таку максиму зреалізувати неважко. Вибрики окремих лавреатів ПІСЛЯ одержання з державних рук чека з п’ятьма нулями — вар’ятський вибрик, вважають нагорі. Утім цей важель щодалі більше занепадає: якщо колись на премію можна було купити квартиру в столиці, то тепер не вистачить і на автівку середнього класу.

А тут вигулькує друге «чи не головне». У патерналістській державі, де більшість населення сподівається передовсім на мудрість чергового батька-президента, будь-яка державна відзнака набуває ореолу чи не святости.

І коли той «батько» своїм підписом засвідчує, що саме цей письменник є справжнім, — йому вірять. Не варто недооцінювати PR Шевченківської премії: хоч-не-хоч, а це позначається на продажах лавреатських книжок. А що таке щастя письменника? Так, коли його книжки купують.

Якось в одному з коментарів пан Макаров палко вичитував Нобелівському комітетові, що той не взяв до розгляду кандидатуру Сергія Жадана (опубліковано 12.10.2022 на сайті Шевченківського комітету). Чи він забув, що Жадан — досі не лавреат Шевченківки?

Чому це раптом шведам відзначати автора, зігнорованого українською «національною» премією? Жадан вважає, що письменник не мусить отримувати відзнаки від держави? Як і Ліна Костенко? Якщо кращі апріорі відмовляються від премії, то про яку «модернізацію» може йтися?

Я вважаю, що «національною» премією слід вшановувати твори, незалежно від бажання/небажання авторів. Бо інакше це є і буде викривлений літературний портрет. Прийняти чи ні винагороду — то вже буде лавреатський клопіт, можуть перерахувати кошти на ЗСУ.

Головне, щоб тут не було «руки держави». Ну справді: невже ми обираємо президентів, аби вони обирали кращі книжки? Хотілося б, звісно, щоб вони мали час щось читати, але то намарне — вони навіть політологічних книжок не читають, а це варто би записати у їхні функційні обов’язки.

Але, попри те, ми чекаємо президентського указу про лавреатів Шевченківської премії?! Справді, хочете підтримувати кращих письменників — перерахуйте заздалегідь визначені у держбюджеті преміальні кошти на рахунок громадської організації, яка здатна професійно визначити лавреатів. І не втручайтеся ніяк.

Звісно, визначити такого розпорядника коштів нелегко. Але можна і — треба. Як і змінити потому всю технологію премії. Скасувати маніпулятивні «висунення», які насправді цікаві не тим, кого пропонують, а тим, кого замовчують-блокують. Скасувати принцип непрофесіоналізму, коли худож­ники оцінюють літературу, а музикознавці — журналістику, бо за кожний вид мистецтва мають голосувати винятково фахівці.

І то — спеціально обрані, на фінальному етапі. Номінувати ж на головну премію країни мусять сотні (як у «Оскарі», до речі) літературознавців — академічних та медійних. За випробуваним у світі рейтинговим принципом. І за цілковитої прозорости — щоби ті, хто просуватиме не кращих, а кумів-друзів, розуміли ризики для власної репутації. Отака утопія. Або натомість — чергова «модернізація» сталінщини.

До чести пана Макарова, він таки хряснув дверима: опублікував рішення Шевченківського комітету, де фігурує Віталій Портников. І чим усе завершилося? Фейсбук вітає лавреатів — і по тому. А як щодо того, що Шевченківка, цитую згадуваний перший рядок Положення, є «державною нагородою України за найвидатніші твори»? «Орден мовчальниць» Катерини Калитко — найвидатніший твір?

Знаю поважних — справді — поетів, які не вважають її рівнею. Я ж оцінюю її як добру поетку, варту літературознавчої уваги. Авторка, яка написала таке: «Мороки і світла. / В’ялі зимові яблука і такі самі люди», або таке «Кругло й лоскітно / життя прокотилося крізь сонячний день», чи «Сині очі води затягла льодяна катаракта» й навіть «Жодних добрих закінчень для тих, що слухають вітер зі сходу», — це справжня поетка.

Пані Калитко можна було би назвати «Жаданом у спідниці». У неї знаходимо більшість Жаданових мотивів: «Байдужий вокзальний дзвін… / що без тебе у цьому місті мені лишається?»; «Будівля нічного автовокзалу / борсається у пітьмі, як птеродактиль, / загрузлий у бітумній ямі»; «То скажи мені, що робити / із бездомністю, котра проймає, як протяг / на тіньовому боці вулиці, а поки перебігаєш / на теплий, сонячний — сонце підступно зникає».

Це не наслідування Жадана, це власний рух в одному з ним напрямку. Але питання: чому Жадан не включив її до своєї антології «10 українських поетів останніх років» (2011), адже на тоді пані Калитко вже мала чотири видані збірки?

Відчув конкурента чи послідовницю-неофіта, які зазвичай псують репутацію оригіналу? Не знаю, не певен. Проте Жаданові «перестуджені, мовби горла малих дітей» («Вогнепальні й ножові», 2012) явно присутні у лавреатській книжці пані Калитко. А ще він ніби попереджав поетку: «Не лякати знайомих, не розчаровувати чужих» («Месопотамія», 2014).

Щодо цього останнього у листі-поданні на Шевченківську премію закручено кучеряво: «Її твори можна віднести до еталонних у тому напрямку нинішньої поезії, який спирається на посилену емоційність, психологію, чутливість.

Це «неосентименталістський» тренд». Притомна, на противагу анонімним авторам, критикиня Ганна Улюра пише про «істеричну образність, на якій Калитко знається» (Ніч на Венері, 113 письменниць, які сяють у темряві. — К.: ArtHuss, 2020) і навіть про «ретравматизацію», тобто про мазохізм.

До речі, літературо­знавчо сумнівне подання виходить від Українського ПЕНу, де виконавчим директором Орест Сливинський, член Шевченківського комітету, а водночас членами ПЕНу й Шевченківки також є Ірина Славинська, Тамара Гундорова, Юрій Макаров і сама Катерина Калитко. Звісно, це збіг.

Збірка «Орден мовчальниць» у позаторішньому рейтингу посіла четверте місце. Попередні її книжки також фігурували у Коротких списках «Книж­ки року». Поки що це — типова позиція завжди другої. Поки що. Якщо авторка не збагне, що заримований приватний щоденник не є підставою для щорічної книжки.

Це ми вітаємо за визнання «найвидатнішим твором»?