Поміж кініків і пугачів: рецензія на збірку Тараса Федюка «Кенотаф»

У рукопису майбутнього 12-го тому академічної Історії української літератури є стаття літературознавиці Людмили Дядченко про Тараса Федюка, що починається так: «Він завжди стоїть осібно, посідає власне місце завдяки яскравому ідіостилю, неповторному світогляду, інтелігентності та приватності письма».

Вельми концентрована оцінка; матриця, яка точно накладається на кожну нову Федюкову книжку — хоч як розмитими є, на перший позір, означення «осібно» й «неповторно».

Вони, хоч як дивно, конкретизуються двома іншими, не менш «приблизними» характеристиками: інтелігентність і приватність.

Узагалі-то слово «інтелігентність» — зі словника «русского міра»: елегантна дуля в кишені, кухонний патос, колабораційна прагматика.

Щодо Федюка варто вживати світовий аналог — «інтелектуальність»: освічена до самостійности думка, суверенність внутрішнього простору, нехіть до популістського займенника «ми».

Оте «ми», до речі, знаходимо у Федюка лише у двох контекстах — кохання і дружби. А це — саме про приватність. Про те, як шанування чогось великого походить з непоказної любові до отого малого.

В окресленій пані Дядченко парадигмі пан Федюк цілком сформувався у крайній, шостій своїй «одеській» збірці «Хрещаті південні сніги» (1995), і це чітко констатував у тодішній же рецензії Борис Нечерда: «Вирвався з язичницьких капищ вітчизняної поезії і став майже недосяжний для колег-конкурентів». Федюк був готовий завойовувати столицю.

То був справжній феєрверк. Наприкінці 1996-го оформлюється літературна опозиція офіційній письменницькій Спілці, і навесні наступного року постає альтернативна Асоціація українських письменників. Президентом обирають Юрія Покальчука, віцепрезидентами — Володимира Моренця, Юрія Андруховича, Ігоря Римарука і Тараса Федюка.

На ІІ конгресі АУП (2000 р.) Федюка обирають на президента. За перші два роки його головування виходить близько двох сотень «аупівських» книжок — тоді вони визначали літературний мейнстрим, і чимало з тих новинок увійшли згодом до українського літературного канону.

2003-го Федюк засновує власний видавничий проєкт — продюсерську поетичну серію «Зона Овідія», де публікує тих, кого вважає поетами (до сьогодні вийшла уже 61 книжка). 2004-го засновник популярного конкурсу рукописів «Коронація слова» Юрій Логуш запрошує Федюка на посаду виконавчого директора — і наступні п’ять років можна вважати за кульмінацію «Коронації».

Наш герой почувається легендарним конкістадором, що засвідчує назва його нової збірки — «Золото інків» (2001). А в наступній книжці — «зі стелі посипляться важко червоні дукати» («Таємна ложа», 2003). Утім поки що це, радше, візія майбутнього. У поетичній номінації ІІІ Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» лавреатом стала збірка Сергія Жадана, другою — «Золото інків».

Через два роки «Таємна ложа» — теж у рейтинговому топі, але також поступається — новинкам Олега Лишеги, Василя Голобородька та Василя Герасим’юка. Третя «київська» Федюкова книжка — «Обличчя пустелі» (2005) — так само четверта у рейтингу (після збірок Віктора Неборака, Сергія Жадана й Оксани Забужко). Проте АУП висуває «Обличчя» на Шевченківську премію (на тоді Федюк уже рік як склав із себе повноваження президента Асоціації).

З другої спроби Тарас стає лавреатом державної премії. У рік її отримання виходить наступна книжка. «Трансністрія» (2007). Вона, як на мене, – його найповніше резюме, де наявні усі поетові «осібні» іпостасі, включно з полюсарними — від самоцінного гумору до приховуваного розпачу. Та чи не вперше з’являється втома від столичних «гонок по вертикалі» — «завали снігів магазинів зужитих ідей».

Метушня мегаполісу вже не викликає ейфорії, поетові зле бракує приватности.

Київська квартира, придбана на Шевченківську премію, чимдалі частіше світить пусткою — Федюк щодалі довше замешкує на своєму Трансністрійському лимані.

А вірші, хоч і пишуться іще в Києві, набувають виразної «прописки» у «зоні Овідія». Як прозірливо писав Володимир Моренець ще у статті 2008 року, ПМЖ Федюкової поезії не збігається з місцем фізичного проживання автора.

Починаючи від «Трансністрії» його вірші змінюють свій «екзистентний топос». Тож відтоді слід говорити не про київський період Федюкової творчости, як пропонує пані Дядченко, а саме про овідіопольський.

Проте Київ іще салютував Федюкові. Його знову обирають президентом АУП. Запрошують до складу Шевченківського комітету. «Трансністрія» та чергова збірка «Горище» (2009) — лавреати всеукраїнського рейтингу.

Береться реанімувати журнал «Сучасність». Та наприкінці 2008-го стається те, що вибиває з усіх помітних активностей — відходить чи не ближчий Федюків друг і поетичний ментор Ігор Римарук. «Після чого — нічого» («Горище»).

Депресія глибока і довга. «Лікоть в прірву зазира» («Хуга», 2011). «Здригнеться паркер іграшковий / в на грудях складеній руці… / і двоє вас: спочатку слово / і ти в кінці» («Халва», 2014). «Чорне трикнижжя» — назвав ті збірки сам поет в одному з інтерв’ю. Відлуння чорної меланхолії чути навіть у наступному «Канабісі» (2017) — «тихо й тісно не дихнути». Але ця збірка вже демонструє рух до останнього акту виходу з депресії — прийняття і смирення.

Самим актом стала минулорічна лавреатська збірка «Кенотаф» (К.: Гамазин, 2022). Кенотаф — це символічна гробниця, де немає реального поховання. Як завжди у Федюка, назва на обкладинці ніби максимально упрозорює зміст книжки, а насправді заводить на манівці — просто як Керрол Алісу, коли підсміюється з малої: «Коли не знаєш відповіді на питання, то байдуже, з якого боку його ставити».

Якщо поглянути на Федюкову поезію з філософського боку, то побачимо такого собі завсідника саду античних мудрувань, де попідруч стоїки та скептики, епікурейці й кініки. Тож чи насправді ми опинилися побіля кенотафу, а чи поруч Діогена з його діжкою і ліхтарем, нетолерантною відвертістю та неполіткоректною дошкульністю?

З одного боку, маємо сумний внутрішній ландшафт «між землею якої не буде / і землею якої нема», де зовні «вітер із печер і вір» і звіддаля долинає, як «крутить хуга батіжок у дольче вітах». Ну, так — це спогад про колись підкорений Київ; про «мій слід на піску, який вже не потрібен мені». Словом, усе «ніби є але немає». Так, це упокорення: «я знаю все. мені зима».

А з іншого — раптово-нагле втручання дійсности, котрої «ніби немає»: «мережа впала. здохло покриття. / отак і починається життя». Визираєш у віконце своєї діжки-кенотафу, а там — «народ збирає дощик до корит / й живе собі як грамота пропала».

Тобто звабливо живе. Аж так, що з’являється план дій і дорожня карта: «зафарбуємо годинник будем жити так як хочем /…/ залишилось шлях на цвинтар восени перекопати / щоб ні кіньми ні з оркестром і дожити до весни».

Програма-мінімум уже втілюється: «безлюдний острів собі майструю з усього того / що залишилось, коли об скелі усе розбилось».

Говорячи про Федюка, не можна бути певним майже ні в чому. Так само, як і з античною філософією. Торік, приміром, у нас вийшло принаймні три вартісні книжки — дві імпортні й одна вітчизняна, — що переосмислюють те давнє знання, здавалося б, цілком застигле.

Та й перед тим несподіваних реінтерпретацій антики не бракувало. Федюк міг би прокоментувати цю примарну дивину так: «спокій такий безконечність така / що може й справді почати спочатку…».

Інакше кажучи, зіткнення з поезією Тараса Федюка — як уперше, так і щоразу знову, — це завжди несподівана пригода з непрогнозованим вислідом. Та ще й під його кепкування: «що я цим хотів сказати / а нічого не сказати / краще б і не говорити / краще і не говорю».

Як зануритися у це позірне «безґлуздя» — ніби полуда з очей спадає. Бо це, в суті справи, ніби мольфарське заклинання супроти усілякої симулякрії. Як спрацює — бачиш у реальному реалі що політиків, що літератів; бачиш, як «пугач у темному гаї / думає, що співає».

Між іншим, скасування заголовних літер у власній Федюковій орфографії — теж непрОста річ. «ну і ви ж розумієте: я розумію».