Україна — фортеця Європи

Рік війни! Але досі неможливо не те що прийняти, а й отямитися, коли ледь не щодня сюжети  «Останній день Помпеї» Карла Брюллова чи «Герніка» Пабло Пікассо сходять із полотен у реальне життя, а давній «анонс» Іоан­на Богослова про Армагеддон безжально б’є в скроні.

Чи спадало комусь на думку, що вкотре отакі пекельні випробування спіткають нашу долю?

Мимоволі зринають спомини далекого дитинства — Другої світової війни.

Пам’ятаю бомбардування мосту через Сулу; заграву палаючого гамазею, що вирувала над обрієм.

Гуркіт ворожих танків та мотоциклів, що навіював жах.

Чи мислимо, що й сьогодні якийсь юродивий з-за порєбріка, він же «міль», він же, страшно подумати, парафіянин РПЦ (про офіцерську честь навіть не йдеться), заходився по-своєму переінакшувати світовий порядок?

Повернути колесо історії назад! Наразі в нього заручником опинився увесь цивілізований світ.

Найперше — з усією люттю намагається він винищити неугодний йому наш миролюбний, але вільний духом народ.

І все це заради «вєлічія росії», настояного на крові інородців чи химерної слави вожака.

Попри скепсис у перші дні війни західних керманичів, непевність влади — пацифістський альтруїзм, Україна все ж спромоглася дати гідну відсіч звироднілим ординським нащадкам.

Щоправда, заклопотані сценічними декораціями, мудохалися, коли потрібно було стрімко запрягати воєнну колісницю ще в той час, коли ворожа зграя гуртувалася під нашим порогом, а не налаштовуватись на шашлики.

Авжеж, «...наша кров залишилася на сумлінні тих вітців нації, хто, не подбавши завчасно про її оборону силою вишколеного регулярного війська, спохопився рятувати становище добровольцями, кидаючи їх на вірну загибель» (М. Рябий, «Ще не вмерла Україна»).

Вочевидь, цей урок історії прогуляли.

Президент спохопився на льоту, коли ворог уже закидав нас ракетами.

Воістину, «...береться мудрість не із заповітів, а із шукань і помилок гірких» (Ярослав Мудрий).

За Дарвіном, на розвиток усякого організму впливають три фактори: спадковість, мінливість і зовнішнє середовище. Ми, аналізуючи ворога, зациклюємось на першому — ординському, недооцінюючи останнього. Адже вся рашистська ідеологія тримається на трьох постулатах: залякуванні, брехні, бузувірстві.

Ілюзія власної вищості запаморочила свідомість, знівелювала особистість. Більшість продала свою душу дияволу. Словом, очевидна психічна пандемія. Хоча, з огляду на останні події на росії, не виключаємо й певного «прозріння», аж до бунту.

Ми, українці, миролюбива, працьовита, культурна нація. Водночас будь-яка сваволя, необґрунтована ненависть, невиправдана жорстокість викликають у нас спротив та рішучість до боротьби.

Тому ніколи більше не вдасться загнуздати сильного духом, свободолюбного українця і загнати до «общіни», де замість моралі — звірині інстинкти та параліч свідомості.

Бо дух волелюбства в нас, як стверджує Георгій Чорний («Скільки років державності України?» — «УМ» від 28.07.2022 року), не тільки від витязів княжої доби чи козака Мамая, а ще — «скіфа, котрий натягує тятиву лука».

Відтак потяг до духовних витоків і випрацюване вікове вміння їх захищати сповнюють нас мудрістю, осмисленням, величчю самобутності та відваги.

Ця ідіотська кремлівська затія — викорчувати історичну пам’ять, занапастити нашу національну ідентичність — заздалегідь провальна.

Бо сьогодні ми чинимо, як заповідав наш великий філософ і мислитель Григорій Сковорода: «Ми переможемо лише тоді, коли усвідомимо, що за Україну треба не вмирати, а вбивати».

Слава Україні!

Станіслав ОЛІЙНИК
Полтавська область