Цей твір донедавна був відомий невеликому колу фахівців, які не сприймали його як історичну та літературну пам’ятку українського народу.
Навіщо ж нам, сучасникам, вивчати «Велесову книгу» і чим вона так важлива для нащадків?
«Те, що знаємо, скажемо»
Створення книги датується 70-ми роками IX століття, що пов’язано з приходом на наші землі Аскольда та Діра, а також Рюрика, який завершує хронологічний ряд твору.
Початок оповіді повертає читачів до початку першого тисячоліття перед Різдвом Христовим та базується на переказах, легендах та повір’ях, що побутували серед наших пращурів задовго до прийняття християнства.
Географія подій сягає степів поміж середнім Дніпром, Карпатами, Доном і Кримом, де постали перші об’єднання антів, а пізніше полян як представників праукраїнських слов’янських племен.
Знайдення «Велесової книги» нагадує справжню детективну історію. Події розгорталися у 1919 році, в самий розпал визвольних змагань в Україні.
Білогвардійський полковник Алі Ізінбек навряд чи усвідомлював, який скарб тримає в руках, коли серед спалених руїн Донець-Захаржевських у селищі Великий Бурлук, що на Слобожанщині, знайшов стосик помережаних письмом дерев’яних дощечок.
Напевно, інтуїція підказала офіцерові, що цей безцінний скарб потрібно зберегти.
Отож безцінні дощечки помандрували спочатку до Криму, а згодом в еміграцію — в Туреччину, Францію, Бельгію. І хоча ми достеменно не знаємо, як вдалося Алі Ізінбеку не загубити безцінний скарб у вирі воєнних подій, проте результат перевершив усі очікування.
Згодом у Брюсселі знахідкою зацікавився український емігрант, інженер-хімік Юрій Миролюбов, який у період від 1925-го до 1939 року ретельно копіював тексти.
Напередодні Другої світової війни він переслав ці копії до Сан-Франциско, де коштами емігрантів було створено музей… російського мистецтва. Досліджувати реліквію взялися українські та російські вчені-емігранти.
Як засвідчили дослідження, полковник Ізінбек вивіз за кордон з окупованої більшовиками України текст найстарішого українського літопису дохристиянської доби, складений у IX і переписаний таким самим способом і на такому самому матеріалі у XVI, за іншими припущеннями — у XVII століттях.
«Якоже видіти не дав Богдаждь будущини смертним, тож восславімо премудрість його, а старе пом’янемо, і що знаємо — речемо», — таке завдання ставили перед собою волхви, пише автор (чи автори) «Велесової книги».
Справжня пам’ятка
Тривалий час навколо «Велесової книги» існувала таємнича завіса. І лише за часів відновлення Незалежності ситуація кардинально змінилася.
«Вперше в Україні «Велесову книгу» було опубліковано професором Олесем Білодідом у журналі «Дніпро» 1990 року, — зазначав письменник Іван Білик. — Цій публікації передувала справжня детективна історія, яка розгорнулася 1919 року далеко за межами України. Лише в 50-х роках чутки про віднайдені на Харківщині дощечки поширилися серед української та російської еміграції. Палеографічна експертиза тексту, здійснена в СРСР лінгвістом Лідією Жуковською, попри негативні відгуки, своїм фактажем засвідчила справжність пам’ятки, проте радянська академія наук оголосила свій вирок, назвавши книгу фальсифікатом».
На «Велесову книгу» чекав доволі тернистий шлях, і тут «особливих зусиль» доклали російські вчені, які прагнули довести, що найдавніша історична та літературна пам’ятка українського народу є фальсифікатом. Ми не мали права на свою правдиву та не спотворену радянськими міфами історію — в цьому російська наука була непохитною.
Початок науковому вивченню «Велесової книги» поклав професор Вільної академії наук Володимир Шаян у Лондоні, який працював над перекладом до останніх днів свого життя.
Його справу продовжив Микола Скрипник у Франції, який дбайливо зібрав переписи дощечок, виконаних Юрієм Миролюбовим. У 1970-х роках Микола Скрипник видав усі відомі тексти дощечок у семи томах, і це нині найповніше зібрання «Велесової книги».
Такий великий обсяг книги, архаїчність мови, велика кількість прадавніх язичницьких молитов — усе це свідчить про автентичність книги, про її написання, як зазначав Іван Білик, «людьми віщими».
Велесовиця на дощечках «Велесової книги» (скоропис, відтворення).
Фото з сайту uamodna.com.
За часів відновленої Незалежності професійний переклад сучасною українською мовою здійснив філолог Борис Яценко. Зацікавленість книгою перевищила всі очікування, що засвідчило про неабиякий інтерес українців до своєї минувшини.
Дослідженням «Книги Велеса» займалися сходознавець Степан Наливайко, письменник Валерій Шевченко, літературознавець Григорій Клочек.
Справдилися слова професора Володимира Шаяна, який ще у 1973 році сказав: «Книга Велеса змінить не тільки науку історію, а й саму історію».
«Передати нащадкам знання про світ, про Богів, про життя та боротьбу героїчних слов’ян-русичів, передати духовну істину, що «русичі ми», — ось та сувора необхідність, що спонукала віщунів братися за писало і складати послання до нащадків, щоб ми не забули, якого роду-племені», — писав Іван Білик.
На думку Сергія Піддубного, «Велесова книга» — це книга-спалах. «Наші предки стукають в наш сон сакральною мовою святилищ, сакральною мовою ритуалів, величною мовою етносу, — пише дослідник. — Велесова мова і досі зберігається в багатьох областях на Закарпатті, на Львівщині. Коли варяги пливли своїми човнами українськими ріками, про Москву ще й згадки не було».
Тож шануймо і вивчаймо свою святиню — пам’ятку праукраїнської історії та культури.
У полоні мудрої книги
Аби дізнаватися про історичну пам’ятку було цікаво молодшим читачам, учитель українознавства, письменниця Надія Кибич підготувала захопливий пригодницький роман «У полоні мудрої книги Велеса».
Авторка розповідає: «У Велесовій книзі» виявився національний світогляд українців, гуманізм, мужність, прагнення до свободи. У ній закодована генетична пам’ять народу, який зберіг себе в буремних тисячоліттях. Відтворюючи нашу правдиву історію, пам’ятка відкриває істинний шлях у майбутнє. У буремні революційні роки білогвардійський офіцер Алі Ізімбек врятував цю безцінну пам’ятку, та більшовицька влада організувала погоню, аби забрати її до Москви. Саме в еміграції Алі знайомиться з українським журналістом Юрієм Миролюбовим, і вони роблять спробу перекладу книги».
Надзвичайно цікаво письменниця розповідає про титанічну працю дослідників, які намагалися розгадати таємницю «Велесової книги»: «Розмірковуючи над тим, чому така суміш алфавітів, друзі дійшли висновку, що книгу «писали» кілька авторів протягом тривалого часу. І, що найголовніше, ця книга існувала в усній формі й записана за фонетичним принципом. Вона була настільки важлива для пращурів, що «писали» її майстри на дерев’яних дощечках. Можливо, випалювали.
Для довговічності всі дощечки оброблено розчином на зразок лаку. Аби зберегти книгу, робили її дерев’яні копії — саме таку і знайшов Алі в маєтку Григорія Донця, зроблену десь у XVII столітті. Впадала в око велика кількість племен, записаних на дощечках: словени, половчани, дреговичі, бужани, волиняни, уличі, тверці, в’ятичі, дуліби, анти, поляни, руси.
У центрі уваги цієї мудрої книги — причорноморські степи, землі від Карпат до Дону. Це був скіфський квадрат Геродота, що був здавна руською землею. «Книга» охоплює дві тисячі років: із VII століття до нашої ери до середини IX століття нашої ери, коли Аскольд утвердився в Києві. Кровопролитні війни змушували наших пращурів братися від меча до рала і від рала до меча».
Цікавою є історія дослідження журналіста Юрія Миролюбова, який за 18 років зумів прочитати майже всю книгу. «Ця мудра книга розкривається тільки на рідному українському ґрунті і є зрозумілою українському народові, — пояснював він. — Я боюся, що Росія оголосить мудру книгу підробкою, щоб відволікти інтерес учених-ентузіастів до її вивчення. Проте я точно знаю, що ця книга — наша національна Біблія, яку необхідно розшифрувати. І хоча справа ця пекельна, вона того вартує. Я немов проник крізь часову завісу, побував у їхньому живому світі, де сонце то в човні, то на возі з волами. З небес стікає жива вода, як прояв життя Божого на землі. Це не літопис, адже події і факти подано як історичні уроки. А ще — заклик до дії і єдності, бо вороги не давали нашим праотцям спочинку».
Читаймо та шануймо наше минуле, бо в ньому — код до розуміння нації. В цьому нам допоможе пригодницький роман Надії Кибич, яка спонукає замислитися над нашим минулим: «У книзі описано правдиві події нашої історії, щоб ми, їхні нащадки, обирали свободу, а не підневільне перебування під ворожим чоботом. Є над чим замислитися і є де шукати істину». І відновлювати історичну пам’ять, без якої немає майбутнього.