Гумор (вижити) і ненависть (перемогти). Рецензія на збірку оповідань «Спочатку їх було шістдесят» Владислава Івченка

Збірку оповідань «Спочатку їх було шістдесят» (К.: Темпора, 2022) Владислав Івченко уклав ще до повномасштабного вторгнення.

Минулої весни, передаючи до друку, переглянув рукопис і написав у передмові: «Який же кайф читати книгу, в якій немає цієї війни!». Ну так, підсвідомість наполегливо прагне мирного буття.

А з іншого боку, в українській прозі не лишилося, здається, текстів, де б не вигулькнула фраза «це було до війни». Або й миттєвого створення оповідної напруги ремаркою на кшталт «пішов добровольцем, дістав контузію, повернувся з посттравматичним синдромом» – навіть коли йдеться про персонажів третього плану.

 Війна в літературі – це передовсім проблема пам’яти (попередня Івченкова збірка оповідань так і зветься: «Ігри пам’яти», 2018).

Пам’ять намагається витіснити війну, як-от і в нинішній збірці, де про одного з персонажів мовлено однозначно: «Про війну намагався не згадувати, камуфляж ніколи не носив, навіть посвідчення УБД не оформлював. Наче забути хотів».

Авторові доводиться працювати чи то слідчим, а чи археологом. А це професії, що мають до діла з бентежними таємницями і де наслідком роботи є вірогідна сенсація.

В цьому сенсі назва крайньої збірки пана Владислава вельми промовиста. У тій же передмові він пише, що звернувся до друзів по пораду як об’єднати одним заголовком двадцять оповідань, котрі відібрав із шістдесяти вже написаних: «Юрій Камаєв зауважив, що «Спочатку їх було шістдесят» – це ж і є потрібна назва, бо в ній і саспенс, і загадка, і натяк на непередбачуваний сюжет».

Камаєв – це співавтор Івченка у книжці, завдяки якій наш автор і став відомим: «Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2011).

Хоч би про що писав Івченко – усе про його власну війну. А його персональна війна – то війна символів. У найконцентрованішому вигляді – це роман «Третій фронт» (див. рецензію в «УМ» від 05.07.2017). Пригадую, як Сергій Стерненко коментував у своєму телеграмі крайній ракетний напад московитів: «Полтавщина лупить пушкіна в небі… Львівщина збиває маяковского… Миколаївщина збила лєрмонтова». Це, вважай, прямі цитати з «Третього фронту». До речі, отой дебютний «Стовп самодержавства» уже був першим «боєм» з російською символікою. То було пересмішування імперського менталітету Фандоріна, мегапопулярного тоді Акунінського героя, – разок анекдотичних історій, що весело підважували сакральну серйозність російських «скрєп».

І тут варто пригадати, що один із найдревніших символічних жанрів – саме анекдот. Символіки тут може бути й на денці, як, до прикладу, в розгорнутому до багатосторінкового оповідання анекдоті «Той Олег», що починається з неприхованої провокації: «Олегу було шістнадцять і в нього нестерпно стояв член».

А може бути й так, як в оповіданні «Гриша і Все», де фатум грецької мітології (по суті, легенда про Ясона, «людину в одній сандалії») вивертається на суто анекдотичний присуд: не пручайся, бо гірше буде.

Далі, власне, – про народження ресентименту: «Хто призначив йому таку долю? Бог? Отаман ненавидів того, хто писав його долю, хто б той не був! Якби зміг дістати, то відразу б пристрелив. Бо це несправедливо!». «Справедливість» – непомильний маркер мстивої заздрості, тобто ресентименту.  

З усіх сміхових інструментів Івченко надає перевагу чорному гумору, в регістрі, сказати б, Квентіна Тарантіно. Інколи – як і той – підсміюється без тіні посмішки на обличчі.

Як-от в оповіданні «Море Свєти» – про кінетичну енергію мрії, яка може бути буквально убивчою. Коли уважно пригледітися, у багатьох його персонажах проступають риси архетипічного невігласа, які й цементують своїм бездум’ям символи, особливо рукотворні.

У новелі про поїздку журналістів-стажерів на село, що майже вимерло 1933-го, учитель-краєзнавець розповідає про колективну могилу зі встановленою колишнім головою колгоспу табличкою «Жертвам фашизму»: «А то від голоду померлі. Але голова був з Череповця, про жоден голод не чув. Який голод при совєтській владі? Та не могло такого бути! Жертви фашизму і все».

Є у Владислава Івченка така, вважай, самохарактеристика більшости своїх творів: «Багата колекція химерних квітів корупційного зла».

Ось, приміром, оповідання про футбольного суддю, який «був кращим серед колег і ніколи не продавався задешево». Або про дівчину, котра внаслідок операції лишилася здатности народжувати й випадково підслухала розмову свого лікаря з іншою пацієнткою: «Розумієш, Танюшо, ситуація була дуже складною. Чотири з половиною години вибирав пухлину, щоб залишити матку. Чотири з половиною години! В будь-якому іншому випадку я б просто вирізав та і все! Але за тебе попросили, тож я вже постарався».

В іншій новелі лучниця однією стрілою наповал вбиває продажного суддю. Втекла велосипедом до недалечкого, а проте глухого села, схоронилася у закинутій хаті. Мєнти її вистежили, «спочатку оточили будинок, навіть пару бронетранспортерів підігнали… Потім два десятки бійців у шоломах й зі щитами пішли на штурм… Виламали двері і розстріляли».

Прикметно, що ситуацію коментує адвокат (читай, маніпулятор символічними сенсами): «Бо суд нікому не потрібен. Його будуть висвітлювати ЗМІ, може виплисти багато лайна. До того ж це буде наче реклама цього випадку.

То краще пристрелити небезпечну злочинницю, отримати медалі і забути, як страшний сон… Вона похитнула монополію органів на насильство. Що буде, коли з неї візьмуть приклад інші? Це ж виб’є наріжний камінь з-під нашої правоохоронної системи, яка хоче залишатися монополією і сама вирішувати, кого карати, а кому продати індульгенцію. Жодної самодіяльности тут не допустять».

А наприкінці, як це часто трапляється у Івченка, маленька деталька, що перевертає смисл історії догори дригом. Лучницю-месницю насправді вистежив сельчанин, який доглядав, за угодою з власником, тимчасово порожню хату, де переховувалася послідовниця Робін Гуда.

«А мені хоча б якусь грамотку! Це ж я знайшов, життям ризикував! Навіть по телевізору не згадали!». Андрійович ображено зітхнув». Це до вічного питання: хто винен – курка чи яйце? Судді, мєнти й депутати – чи народ, з якого їх рекрутовано? Путін чи росіяни?

Торік вийшла ще одна збірка оповідань Владислава Івченка, «Після 24-го» (К.: Віхола, 2022). Від попередньо розглянутої відрізняється хіба жорсткішим ритмом написання; раніше задекларованого темпу – щотижня по оповіданню – вочевидь дотриматися було ніяк. Це так само не рефлексії, а спостереження. Часто взагалі без коментарів, навіть без ремарок.

Просто чуєш розмови, майстерно оркестровані на весь діапазон соціальних інтонацій. Тут тобі і молодіжний сленг, і дядьківський суржик, і нанизування жлобських або «ватних» штампів, і напівкримінальний жаргон, і навіть вигадлива «філологічна» говірка.

Лексико-семантична точність мовно-психологічних самохарактеристик дозволяє бачити IQ кожного персонажа крізь його мову. Аж так рельєфно, що годі не погодитися: «Пекло – це не інші, це їхні розмови».

Так само стикаємося з геть несподіваними кінцівками, що зазвичай унаочнює міцний літературний талант. Наприклад, новела «Вибачте, ми з Чернігова». Оповідачка (так, Івченко полюбляє глянути довкола уявно-жіночими очима) зустрічає в якомусь німецькому місті маму, що емігрувала сюди з п’ятирічним сином.

Вона помалу заколисує і оповідачку, і читача нескінченною, здається, поверхнево-побутовою балачкою, аж раптом «у небі загримотів літак… і тут почула позаду страшне скавучання… хлопчик забився під один зі столиків і вив, наче поранена чи перелякана тварина». Вибачте, ми з Чернігова, – знічено каже мама…

У передмові до «Після 24-го» автор значить: «Що ж до ненависти, то її нам знадобиться ще багато, і ця книжка має суттєво поповнити її запаси». Так, майже весь гумор лишився у попередній збірці.

Хіба що ось парамедик, перев’язуючи поранених на передовій, «розповідав їм анекдоти, щоб розвеселити. Інших ліків не мав». Так, «гумор допомагає виживати, але перешкоджає перемагати» (Дмитро Корчинський. Естетика жебрацтва. – К.: Zалізний тато, 2018). Тому – «Дайте їм пизди! Дайте! Хрипко просив, поки везли у тил. Не довезли». Це – з єдиного не-оповідання, уведеного Івченком до книжки: начерки ненаписаного, «уламки», 25 сторінок усіх відтінків ненависти.  

Ще до того, як «Батальйон «Монако» став мемом, з’явилося Івченкове оповідання «Депутат із Сен-Тропе», де «народний обранець» за вишуканою французькою вечерею (щоправда, запиваючи її дорогущим віскі, розведеним копійчаною кока-колою) розповідає колишній однокласниці, яку випадково тут зустрів: «Та як же один? Тут, бля, наших повно! І митники, і судді, і з прокуратури пацани, і з СБУ, і депутати. В одного знайомого день народження тиждень тому був, під Ніццою в ресторані святкували, так під сто гостей зібралося! Всі війну тут пережидають».

А на запитання, чим займається, розповідає приблизно те саме, про що ми довідалися оце щойно зі скандалів навколо митниці, міноборони та інших центрів прийняття рішень. В іншому оповіданні знаходимо фразу: «Пілотів довелося дострелити, бо мали національність, несумісну з життям».

Й подумалося: а може, варто б і цих – теє. Звісно, задля дотримання формальностей, спочатку позбавити громадянства. А ще перед тим – усіх захисних «корочок»: депутатських, суддівських, чиновницьких. Та де там: не на часі! – волають поки що не спіймані на гарячому київські колеги депутата із Сен-Тропе.

Насамкінець – іще одна цитата з передмови до «Після 24-го»: «Останньою книжкою, яку я прочитав перед 24 лютого, були спогади Юрія Шевельова про його досвід утечі від совєтчини. І от знову… Русня розпочала цю війну зокрема для того, щоб не виходили українські книжки, не знімалися українські фільми, не лунала українська музика… Тому писати й видавати книжки нині не лише доречно, а й конче потрібно».