Поминання предків: давнє й сьогодення
Наші пращури добре знали, що смерть це не кінець, а перехід. Душа, як пташка, вирушає у свій шлях, і важливо не тягнути її назад болем, а дати спокій, щоб вона знайшла дорогу до свого світу. >>
Відгородженість від війни
08.02.2023
Руслан Трач.
Так чекав цієї поїздки додому...
І стільки розчарувань. Тепер із тобою вітаються запитанням: «Ти вже комісувався?».
А отримуючи відповідь, мало не крутять пальцем біля скроні. Ця відгородженість від війни, ніби вона не в твоїй країні.
Ніби її можна пересидіти... На жаль, її можна пересидіти, заховатися, відкупитися. Але ваш обов’язок не зникає, а просто падає на плечі тих, хто залишився на війні.
Мені шкода тільки, що гинуть ті, в кого є якась хоробрість і честь, а решта залишаться «відбудовувати» на своїй моралі нашу країну.
Там, в окопах, не безсмертні герої, які з дитинства вчилися убивати. Ні, там ваші сусіди і товариші, які навчилися бути захисниками, які за допомогою ютубу за день освоюють американський кулемет, які вчаться не ховати голови, коли свистять кулі, а стріляти у відповідь, які мусили освоїти багато, аби виживати і перемагати.
Але їх стає все менше, хтось гине, хтось має поранення, хтось здався....
Я трохи у відчаї. Я не знаю, що далі робити, як виживу? Повернутися сюди, аби бачити, як чествують псевдогероїв чи як країною керують ті, хто ховався і крав, чи як учорашні друзі повилазять зі схованок, аби пропивати життя...
Це зараз на нас іще якось дивляться терпимо, а по закінченні війни ми станемо більмом на оці, постійним нагадуванням, яке все одно намагатимуться відсунути подалі.
Надія одна на свої божевільні мрії, які не відпускаю на фронті. Я, якщо буде доля вернутися, надіюся, не відпустять мене.
Руслан ТРАЧ, фотограф, митець, захисник України
