Сунь-цзи і печерські пагорби: рецензія на книжку «Над прірвою. 200 днів російської війни»

Ця війна розпочалася давно. Дуже давно.

Перша фраза у книжці Володимира Горбуліна і Валентина Бадрака «Над прірвою. 200 днів російської війни» (К.: Брайт Букс, 2022) така: «Історики підрахували, що Україна веде 23-тю війну за свою незалежність проти агресивної та надзвичайно впертої Росії-Московії».

А шість років тому пан Горбулін попереджав, що так було, є і буде – «ми повинні чітко розуміти, що для України воєнна загроза з боку Росії не зникне ніколи» (Хроніки передбачень: 2006–2017. – Х.: Фоліо, 2017). Тоді – не почули. Як, здається, не чули й аналітиків давніших часів.

Хоч як прикро, не буде перебільшенням припустити, що й ті раніші напади так само супроводжувалися нехтуванням найдревнішого «воєнного статуту» для політиків – трактату Сунь-цзи.

Після 2014-го «Мистецтво війни» ви­йшло у кількох видавництвах, і то немалими накладами. У різних перекладах, а деякі навіть з картинками.

Та, схоже, інфантильні читачі з печерських пагорбів не догнали й цього. Бо як інакше пояснити цілковитий ігнор усіх трьох основних постулатів Сунь-цзи: «Війна – це мистецтво брехні… Той, хто не планує, прирікає себе на очевидну поразку… Розвідницька діяльність – найважливіша на війні».

Попри те, що «Над прірвою» формально таки є хронологією, по суті ж це – авдит втрат унаслідок злочинної недбалости вищих посадовців. Як-то кажуть, за гамбурзьким рахунком або ж за протоколом Сунь-цзи.

Про створення потужного розвідувального співтовариства як пріоритетного чинника обороноздатности пан Горбулін говорить давно, ще від часів очолювання ним Ради нацбезпеки.

Й оскільки ця тема присутня як провідна і в попередній його книжці (Як перемогти Росію у війні майбутнього. –  К.: Брайт Букс, 2020), можна висновкувати, що до повномасштабного вторгнення проблема кардинально розв’язана не була. У новинці про стан української розвідки – мало (авжеж, воєнна таємниця).

Але за певними глухими натяками можна зрозуміти, що справи не аж так взірцеві: автори нарікають на відсутність серйозної аналітики, а розвідка ж – це не так про ходіння за лінію фронту чи про шпигунів, як про фахову інтерпретацію даних.

Помітний брак аналітичної культури, за Горбуліним, – це взагалі один з головних чинників усіх українських негараздів доби Незалежности.

Такої ж думки дотримується ще одна неабияка аналітикиня, Оксана Забужко: «Цільної картини ніхто не складав» (Найдовша подорож.– К.: Комора, 2022). Володимир Павлович вважає, що «планування на стратегічну перспективу зникло з черги денної» під час другого президентського терміну Кучми.

На публічній поверхні це виглядало так: «Перший серйозний дзвоник: відставка Євгена Марчука і призначення на пост прем’єра Павла Лазаренка. Другий: заміна на посту голови СБУ Володимира Радченка, замість котрого поставлено Леоніда Деркача... Нарешті – поява Олександра Кузьмука на чолі Міністерства оборони» (Мій шлях у задзеркалля. – К.: Брайт Букс, 2019).

До передвоєнного планування ще повернемося, а поки про перший постулат Сунь-цзи – обов’язкову аналітику брехні як «мистецтва війни».

Пані Забужко переконана, що тут москалі мають єдине світове досягнення, яке за ними варто визнати, – «масове психологічне насильство, технологію якого Москва може з повним правом вважати своєю головною зброєю».

Пан Горбулін конкретніший: «Інформаційно-психологічні операції від самого початку масштабного вторгнення опинилися на ключовому місці – вони становили й надалі становлять близько 90% усіх атак Росії». Він же у попередній своїй книжці, аналізуючи випуск російської підривної книжкової та кінопродукції, ужив цікаве порівняння: «Фільм Сємьона Пєгова «Позивний «Донецьк» можна порівняти з артилерійським обстрілом мирного міста».
  

Зосередьмося: 90% повномасштабного вторгнення – це ІПСО. Це означає одне: нагальну потребу в серйозній аналітиці всього, що озвучує ворог.

Так, маємо декілька креативних ютуб-каналів, що ловлять на гарячому й дотепно обсміюють російських пропагандистів. І це добре, бо сміх якщо й не лікує, то принаймні знеболює.

Проте такого штибу жарти здебільшого є оборонною тактикою. Пам’ятаєте, як навесні вигулькнула стаття одного з московських політтехнологів, де відкритим текстом названо справжні цілі «спецоперації»: фізичне й символічне знищення всього, що має дотичність слова «Україна». Тут уже було не до жартів, інформаційний простір впав у ступор.

А чого було шокуватися? Хіба зіткнулися з чимось незнаним? Шість років тому вийшла книжка фінансиста-аналітика Олександра Савченка, де він уже дослідив подібні одкровення й дійшов психоаналітичного висновку: «Захоплення чи знищення України є їх базовою, фізіологічною потребою, яка за рейтинґом іде зразу за «водкою» та їжею» (Антиукраїнець, або Воля до боротьби, поразки чи зради. – К.: Самміт-Книга, 2017).
  

Не почули. Усі згадувані мною нині книжки – саме про те, як українські урядовці злочинно пускали повз вуха російські месиджі упродовж тридцяти років.

Як вони й не намагалися вилущити з московської брехні напівправду і використати цей матеріал для адекватного планування. Натомість – зі шкіри пнулися, аби замилити очі своїм виборцям.

Скільки було фанфар, коли у Держбюджеті-2022 на сектор безпеки і оборони виділили рекордну суму 323,1 млрд грн! Й анічичирк про те, що військовим з того запланували тільки  133,5 млрд грн, і це було удвічі менше, аніж Польща витратила попереднього року на свою армію, удвічі меншу за нашу.
  

У книжці Горбуліна/Бадрака знаходимо слова «таємний План оборони». Поруч немає оціночної лексики, але ж скільки тут гіркого сарказму – особливо після усіх тих ганебних історій з Укр­оборонпромом, «Вільхою», «Корсарами», безпілотниками.

За два місяці до повномасштабного вторгнення у «Військовому кур’єрі України» надруковано статтю командира однієї з бригад, де він аналізує стан боєготовности і доходить вбивчого висновку: «І ти розумієш, що не маєш чого протиставити окупантам».

А ось коментар наших авторів до того «таємного плану», яким намагається прикритися Банкова: «В Україні до великої війни у владних колах ніхто не готувався… Будівництва потужної армії як інституту стримування агресії РФ не відбулося».

Очевидно: аби убезпечитися від подібного надалі, варто перевести цю публіцистику у формат кримінального розслідування.
  

Книжку «Над прірвою» вирізняє чітка кореляція хронології та причинно-наслідкових механізмів; це, сказати б, історія війни в дусі Черчилля з його панорамним поглядом.

«Сьогодні немає сумнівів, що масштабна континентальна війна стала логічним наслідком слабкости «колективного Заходу… Під час візиту до Києва у воєнному квітні 2022-го прем’єр-міністр Великої Британії Боріс Джонсон визнав, що повномасштабна війна Росії проти України з ракетними та авіаційними атаками стала можливою через занадто мляву й загалом неадекватну реакцію Заходу на вторгнення Росії в Україну 2014 року та захоплення нею Криму».
  

У Горбуліна/Бадрака чимало обґрунтованих претензій до Заходу: «Вирішальні моменти виникали не через потужне посилення ворога, а внаслідок тотальної залежности від постачань озброєнь і боєприпасів… Щойно РФ починала втрачати військовий потенціал, західні партнери майже синхронно припиняли постачання зброї… Саме така російсько-українська війна влаштовувала всіх» (авжеж – «у червні США вперше в історії постачили до Європи більше газу, ніж Росія»). Такі ж претензії виникали і в західних аналітиків.

На початку квітня відставний генерал Бен Годжес сказав: «У наступні три тижні Україна зможе переламати ситуацію та перемогти Росію, якщо Захід терміново надасть усе, що просить Київ» (Лівий берег, 03.04.2022). Не сталося. Пізніше «в НАТО визнали: битому угрупованню Путіна фактично дали можливість оговтатися».
  

Але і вдячности до партнерів наші автори не приховують. Ба більше, першим репером майбутньої перемоги вони вважають Мюнхенську безпекову конференцію 19.02.2022 р. – «момент, коли прем’єр Великої Британії Боріс Джонсон у своїй промові закликав Захід згуртуватися та не дати Росії вторгнутися в Україну, можна вважати початком формування антипутінської коаліції».

Другий хронологічний репер – перші три дні агресії, коли «вороже кільце навколо столиці було майже сформовано», але сталося диво, яке ще довго осмислюватимуть культурологи.

Українці вийшли назустріч танковим колонам, здебільшого так і не дочекавшись від тероборони бодай стрілецької зброї, – «вони так виходили за межі можливого, що інколи здавалися казковими».

Звісно, допомогло і те, що Росія отруїлася власною брехнею: «Фатальні помилки путінського Кремля – тріумфальна хода загарбницьких колон із парадною формою у багажі та оркестрами в ар’єргарді, очікування зустрічей «із хлібом-сіллю» – врятували Україну. Це дало можливість перевести дух і, головне, здивувати Захід, який наважився повірити в диво та надавати зброю далі».
  

Третя рубіжна ознака цієї війни – «у березні українська армія створила історичну сенсацію світового рівня… Перший приклад в історії, коли тактична зброя змінила воєнну стратегію великої держави-агресорки».

Четверта – «у серпні стало цілком зрозуміло, що перемога України – зовсім не ілюзія». Атака військового аеродрому в Саках, харківська операція на початку вересня – «Україна довела, що здатна реалізувати будь-який сценарій завершення війни».
  

Так бачать ситуацію українські аналітики. Але в них є й могутні опоненти – радник з нацбезпеки США та директор ЦРУ, приміром. Вони й досі плекають надію на переговори-поступки.

Горбулін/Бадрак не заходять із ними в політичну дискусію, просто тестують різні сценарії на життєздатність і доходять однозначного висновку: «Жодне дипломатичне рішення неможливе до російського військового краху».
  

У цьому й принада справжньої аналітики: вона не тільки унаочнює всі ті «хто-що-де-як-коли-навіщо?», а й оприявнює коридор можливостей.

Читаємо: «Підприємства ОПК нині здатні протягом року виробляти 70-80 ракет із дальністю ураження цілей противника на відстані до 280 км. Аналіз перспектив свідчить про можливість збільшення дальности ураження ракет щонайменше до 500 км. А надалі – до 1000-1500 км. Наявність в України близько 2 тисяч ракет із різною дальністю ураження унеможливить агресію навіть такої країни, як Росія».
  

Все упирається в химерні українські обставини: «Якби президент Зеленський взяв ракетні програми під особистий контроль…».