Усміх Рутківського: шлях до доброго

1938 року європейським нонфікшн-бестселером стала книжка голландського культуролога Йогана Гейзінґи Homo ludens (К.: Основи, 1994). Перші її слова — «Гра давніша за культуру».

Такого несподіваного погляду на ігрову діяльність у тодішній гуманітаристиці досі не було. Далі більше: «Щира, чиста гра як одна з голов­них підвалин цивілізації... Вона творить лад, вона сама є лад, порядок... Поєднує суворі правила зі щирою свободою... Випробовує гравця з усіх боків: його сміливість, витривалість, винахідливість і заразом його моральні якості — «чесність», бо ж він, хоч як палко бажає виграти, мусить дотримуватися правил гри».

Отже, гра — наше все. А як трапиться, що раптом опиняєшся «поза грою», — то вже є щонайменше драма. Як-от в історії Володимира Рутківського «Злюще Цапище», яка починається розпачливою фразою: «Нелегко доводиться малому Северинкові. Немає йому з ким погратися» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2022).

Але ж без гри, як знати, діла не буде. Роззирається малий — «а огірки з-під широкого листя виглядають, кличуть його в піжмурки погратися». А там ще й курчатка — «цілий день розкошував Северинко на бабусиному подвір’ї».

Загрався, аж раптом лоба в лоб зіткнувся зі справжнім жахом: «Просто на нього насувався здоровецький цап. Не цап, а справжнісіньке тобі Цапище!».

Ну, то великі очі страху — насправді Цапище виявилося однолітком, і, як потоваришували, звіряло Северинкові свої дорослі плани: «Коли я навчуся літати, то сам стану обирати листя. Навіть з вершечка. А поки що нагни мені оту гілочку».

Хлоп’я тягнеться до спокусливої яблуньки і тут бачить малу господиньку сусідського подвір’я, й життя зовсім налагоджується: «Дівчинка була така гарна, що й очей від неї не відведеш. Як і від її грушок з яблучками».

Відчуваєте, як у повітрі зависає невидимий усміх Чеширського кота? Пам’ятаю, як мене щоразу зачаровував вид пана Володимира, коли, обговорюючи цілком серйозні речі, його відповідно статечне обличчя ніби ледь стримувалося від веселощів.

А пізніше прочитав у біографічному нарисі Наталі Марченко таке: «Володимир Григорович розповідав, як під час Перебудови один із колишніх секретарів обкому зізнався йому, що коли виступав перед інтелігенцією, то йому весь час хотілося крикнути: «Виведіть Рутківського, бо в нього ТАКЕ глузливе обличчя!» (Володимир Рутківський: тексти долі. — Тернопіль: Богдан, 2014).

Мало хто з українських письменників випромінював таку нестримну вітальність, згадати хіба Миколу Вінграновського. Та у Рутківського це — чи не щосторінки.

Ось навскидь: «Четвертий «А» зустрів прибульців таким галасом, що всі сороки подалися з лісу» («Ганнуся. У гості до лісовика»); «Так ми нічого й не придумали. Хоча й думали з усіх сил» («Джури і Кудлатик»); «Сергійко зітхнув так тяжко, що збудив муху, яка до того мирно дрімала на фіранці» («Бухтик з тихого затону»).

А от як той «Бухтик» починається: «Електричка вискочила з лісу, наче за нею вовки гналися. Та коли побачила перед собою десятки будинків, присоромлено стишила хід і вже без поспіху зупинилася біля перону».

Так-так, це те саме, що і Льюїс Керрол. Аж зринає розбишацька думка: якби англієць був знайомий з українцем, чи не мали б ми замість усмішки Чеширського кота — усмішку Рутківського?

Усі книжки Володимира Рутківського для школяриків — суцільна гра. В тому самому сенсі, що й Керролова «Аліса», — калейдоскоп кумедних ситуацій, де сюжет позбавлено владних повноважень. Приміром, історія «Ганнусі» — це виїзд 4-го класу на декілька днів до організованого у недалечкому лісництві літнього табору.

У таких безпретензійних декораціях над усім домінує Пригода, всеосяжна і самодостатня. Під софітами — хвалько й шибайголова (Аліса, до речі, також із цього племені), або ж, по-дорослому кажучи, трикстер — альтер-еґо автора. Не так «історія», як шоу анекдотів. Звісно, жодної дидактики. Але... чи анекдоти, притчі та казки не є навчальними посібниками?

Ясна річ, про Ніцше з першокласником не говоритимеш. Не говоритимеш навіть із захмарно дорослим п’ятикласником («шпаківня висіла так високо, що дістатися туди міг хіба що якийсь п’ятикласник»).

Та це не означає, що дитячий письменник не здатний підкрастися до проблеми з іншого боку. У «Злющому Цапищі» сільське буття щокроку дивує, а часом і лякає міського хлопчика.

Ось після зливи величезна калюжа перегородила вулицю: «А безодня та не тільки глибочезною була. Вона ніби заманювала Северинка в себе. І не просто заманювала, а ніби наказувала: ану, давай негайно стрибай сюди! І тягне в себе, тягне...».

Це ж адаптація не лише «прірви Ніцше», у яку не варто вдивлятися, а й застереження Декарта: страх засмоктує, бо паралізує. Авжеж, дитячі «пригоди» — тренування дорослих випробувань.

Сучасний британський дослідник Вілл Сторр категорично стверджує: «Мозок засвоює інформацію у формі гри» (Наука сторітелінгу. Чому історії впливають на нас і як ними впливати на інших. — К.: Наш формат, 2022).

Або — не засвоює через її, гри, відсутність. Вчений наводить шокуючий приклад: під час одного дослідження з аналізу життєвого шляху убивць-психопатів не вдалося виявити жодних зв’язків між ними, окрім одного: майже 90% обстежуваних у дитинстві не бавилися з однолітками або ж мали тягу до девіантних ігор, на кшталт садизму чи цькування.

Володимир Рутківський дійшов подібного висновку поза науковим експериментом, інтуїтивно. В одному з листів до Н. Марченко він розповідає про задум казкової повісті про Бабу Ягу: «Звідкіля вона з’явилася і що змусило її стати на такий злодійський шлях».

А змусило її, вважав письменник, оте украй небезпечне «немає з ким погратися». Екзистенційний, сказати б, ви­бір між кумедністю і потворністю стояв і перед водяним створіннячком Бухтиком, яке олюднюється на наших очах у перебігу гри — гри з дітлахами.

Та й Злюще Цапище, демонструючи на початку єдине бажання буцатися, позбувається агресивної звички та негативного прізвиська саме через процес гри-товаришування з дітьми.

Так, дорослішання — то є гра. Але часом виснажлива, а інколи навіть нагадує війну. Не випадково всі книжки Володимира Рутківського, адресовані підліткам, відбуваються в декораціях легендарних бойових дій.

І всі вони, що прикметно, мали складну видавничу долю. Повість «Сторожова застава» опублікували у скороченому вигляді в журналі «Однокласник» 1991-го.

Наступного року автор відніс рукопис до видавництва «Веселка», де отримав відповідь: нехай полежить до кращих часів. Авжеж, тоді ще щосили намагалися «дружити з Росією», — а тут автор фактично викривав одну з історичних крадіжок Московії.

За формою це — традиційна «мандрівка у часі»: п’ятикласник опиняється у рідному селі часів Київської Русі. І зустрічає не фейкових «русскіх богатирєй», а прапращурів своїх односельців, а сам виявляється родичем-нащадком Іллі Муровця.

Дивуємося разом з Вітьком: «А хто ж тоді його нова мати, оця тітка Миланка, коли такі славетні люди, як Ілля Муровець і Олешко Попович, сидять перед нею, як двієчники перед грізною вчителькою?».

Тут чимало етимологічних та реконструкційних вправ зі словом, що нагадує практики Сергія Плачинди та Івана Білика, письменників, замовчуваних і гнаних перед Рутківським, ще за совєтських часів.

«Сторожову заставу» можна ідентифікувати і як історичний нонфікшн — у тому ж сенсі, що і романи Дена Брауна. Динаміка оповіді вельми кінематографічна, і це вдало реалізувалося в однойменній екранізації (2017).

Нарешті для «Сторожової застави» настали «кращі часи» — перед кінодебютом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» випустила перфектну, з ілюстраціями Максима Паленка, повну версію повісті.

Понад десять років чекав на повну публікацію двотомовий роман «Сині Води»; виданий «Темпорою» 2011-го, він тоді ж став лавреатом всеукраїнського рейтингу.

Там ідеться про найбільшу середньовічну перемогу на українських теренах: «Це ж ми вперше побачили татарські спини! Розумієте — вперше!».

Та битва сталася задовго до мітологізованої Куликовської — тож, звісно, ніхто й не прагнув це друкувати, аби не дратувати «старшого брата».

До всього, «Сині Води» ґрунтуються на геть відмінній від російського наративу тезі, сформульованій Володимиром Григоровичем в одному з листів: «Як сучасний українець, я не хочу героїчно помирати. Я хочу героїчно жити, героїчно перемагати».

Трилогія «Джури козака Швайки» лишалася незатребуваною дванадцять років поспіль, аж поки 2007-го її опублікувала та ж «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Вона так само стала лавреатом «Книжки року», а згодом і Шевченківської премії.

Згадуваний Вілл Сторр зазначає: «Історія, яку нам розповідають, — це форма гри, якої ми, цивілізовані тварини, навчаємося, щоб керувати світом людей».

А що, якби тварини були цивілізованіші за людей? Таке припущення хвилювало багатьох славетних письменників; хрестоматійних творів, де світ розкривається нам крізь очі звірини — найчастіше псів та котів, — не злічити, навіть не рахуючи казок і мітів.

Тож назву лише одного класичного антропоморфного персонажа, позаяк уже йшлося про його автора: Білий Кролик. Звісно, він доросліший, досвідченіший і вихованіший за Злющого Цапища, але й воно нівроку, попри свою дитинність: «Цапище подумало, потерло передньою ратицею межи рогів і сказало... Тоді опустилося на три копита, четвертим пригладило скуйовджену бороду і мовило».

Та й решта мешканців книжки не мовчать. «Такий здоровий, а літати не вміє! Ти крилами, крилами махай!» — кпинить шпак із нашого Цапища.

Проте найкраща книжка Рутківського «про тварин» — роман «Джури і Кудлатик» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015). Формально це четверта частина трилогії. Іван Малкович неодноразово наполегливо навертав нашого автора написати продовження. Зрештою той зголосився на думці дати повну волю своїй фантазії і прокоментувати всіх трьох попередніх «Джур» мовою цуценяти Кудлатика.

Найчастіше тварини-персонажі втілюють якісь «приспані» в людині якості. В цьому романі йдеться про пам’ять. Історія розгортається в сьогоденні. Цуценя пам’ятає себе в усіх пращурах, починаючи з ранньокозацьких часів.

А от її господар-школярик — ні. Ба більше, Кудлатик пам’ятає й усіх попередників-джур свого нинішнього хазяїна і щиро дивується людській нечутливості: «Я біг і згадував, що ці місця мені знайомі принаймні літ п’ятсот тому... Я скосив очі на Грицика: чи пам’ятає він про це? Проте Грицик навіть не поглянув у той бік. Атож, дуже жаль, що в людей така коротка пам’ять».

Чи справді вона коротка, а чи сучасна людина «загубила» ключі від неї — вчені запекло дискутують й досі: теорія реінкарнації, теорія сновидінь, теорія ноосфери...

Там, де Кудлатик «згадує» прапрадавні часи, мимоволі з’являється Редьярд Кіплінг. У Рутківського, вважай, такий самий разок притч-пригод. Путівник людськими емоціями. Зрозуміло, жодних повчань, лише власні висновки за власними спостереженнями. Включно з самопокаранням.

Дидактика хіба в такому вигляді: «Чи зміг би я вчинити, як Барвінок?.. Відповіді не знаходилося. Мабуть, тому, що я був ще зовсім молодий», — міркує Кудлатик.

У спогадуваннях песика зринає чимало колишніх бойових епізодів — тож «Джури і Кудлатик» також належить до «воєнних» творів Рутківського.

У Наталі Марченко є цікаве спостереження за тим, як його персонажі ставляться до ворогів, до самого збройного спротиву: «Герої не так марнують час, аби їх перемогти, як вимушені через них затримуватися на шляху до доброго».

Оцей шлях до доброго — чи не головна характеристика письма Володимира Рутківського.

Свого часу Франц Кафка теж віддав данину антропоморфізмові в мініповісті «Дослідження одного собаки», де знаходимо формулювання його «шляху до доброго»: «Звільнити нарешті душу для найзвичнішого, спокійного, щасливого повсякдення».

У Рутківського ці речі виразно візуалізуються: «Численні озерця виблискували під сонцем так радісно, ніби щойно вродились на світ» («Джури і Кудлатик»); «Навколо застигла глибока тиша. Лише на річці інколи била хвостом не спіймана рибалками риба... На місячній галявині сидів заєць. Він ласував буркуном» («Ганнуся»).

КОРОТКІ СПИСКИ: ДИТЯЧЕ СВЯТО
Далі публікуємо Короткі списки рейтингу’2022 (номінантів подано за абеткою) – лавреати стануть відомі наприкінці лютого. Три інші підномінації «Дитячого свята» – на нашому партнерському сайті «Буквоїд».

Література для молодших школярів
Віктор АНДРІЄНКО, Радна САХАЛТУЄВ, Олена ШУЛЬГА. Шалені пригоди папуги Флінта. – К.: Саміт-Книга, 128 с. (п)
Віктор ГАРКУША. Королевич і Залізний Вовк. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 32 с. (п)
Сашко ДЕРМАНСЬКИЙ. Пригоди Вужа Ониська, або Володар макуци. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 184 с. (п)
Листи на війну. Діти пишуть солдатам. – К.: Zалізний тато, 24 с. (о)
Христина ЛУКАЩУК. Казка про світло. – Х.: Жорж, 32 с. (п)
Нові казки Старого Лева. – Л.: Видавництво Старого Лева, 120 с. (п)
Назар РОЗЛУЦЬКИЙ. Українці у світі: 33 правдиві історії. – Х.: АССА, 144 с. (п)
Володимир РУТКІВСЬКИЙ. Злюще Цапище. – Л.: Видавництво Старого Лева, 56 с. (п)