Мистецтво і гроші — еволюція культури: рецензія на книжку Юліана Чаплінського «Зрозуміти архітектуру...»

Книжка Юліана Чаплінського «Зрозуміти архітектуру. Від готики й бароко до модерну та еклектики» (К.: Віхола, 2022) — такий собі «товар подвійного призначення».

З одного боку, вона функційно зорієнтована на тих, хто має амбіцію почуватися культурно освіченою особою.

Майстер-клас із розрізнення стилів проведено вельми креативно, і тепер наші очі помічають набагато більше цікавого навкруги. Аж до того, що, вкотре проминаючи якийсь монумент, ви раптом усвідомлюєте, що той — «невиховано великий».

З іншого, це не так навіть про архітектуру, як про суть мистецтва взагалі — його суспільні причини та соціальні наслідки. Культурологія чи не в чистому вигляді.

Причому культурологія не так в академічному, як в есеїстичному сенсі. Як-от, приміром, Стендаль писав про італійський живопис.

Утім, на відміну від Стендаля, Чаплінський є фахівцем. Декілька років був головним архітектором Львова, далі запросили на заступника у Міністерстві розвитку громад і територій; його професійною візитівкою є проєктування Центру імені Митрополита Андрея Шептицького («архітектура — це процес і продукт планування»). Це до того, що скептики можуть і не вірити нашому авторові, але ігнорувати його компетентности не можуть.

Обидва вектори книжки, освітній та культурологічний, переплетені одне з одним — і в цьо­му її принада. Подивімося, як це працює. Ось про романський стиль; тут чимало про характерно-упізнавані ознаки, але ось головне: «Суворі кам’яні інтер’єри, як зовні, так і зсередини... Ці стіни ніби декларують, що вони є надійним захистом... Відчуття абсолютної безпеки». Це стосується що церков, а що замків, різниця лише в тому, кого мали захищати ті будови.

Готичний стиль змінив романський підо впливом нового геополітичного ландшафту: ранньофеодальна клаптикова влада трансформувалася у сталі державні утворення; відпала необхідність укріплення кожного окремого осередку — натомість постала потреба консолідації підданих.

Готичні собори пропонували захист/безпеку вже не самодостатністю каменю, а... відмовою від нього на користь беззастережної віри. Архітектура свідчить: «Конструкція готичних соборів дуже нагадує скелет, у якому ви бачите ряд колон, контрфорсів та артбуканів, а простір між ними вже немає смислу заповнювати кладкою з каменю. Це якраз той момент, коли стіни як такі втрачають свій сенс» (спеціальна лексика тут легко декодується за допомоги прикінцевого словника термінів із переконливими QR-кодами).

Продовження цієї цитати засвідчує панорамне бачення і глибинне осягнення процесів, чого назагал зле бракує і в академічній, і в есеїстичній літературі: «Для мене це перша хайтек-архітектура. Каркасне будівництво стане масовим лише з приходом індустріальної революції і винаходом сталі й чавуну».

Пан Чаплінський, хоч і аналізує переважно церковну архітектуру Середньовіччя, не має сантиментів до тогочасних вірувань: «Дике варварство середньовічних християн... диктатура християнства у доволі примітивній формі».

Вельми показова його інтерпретація висловлювання Томи Аквінського: «Найвища краса людської природи полягає в блиску знання».

«Її було висловлено на противагу візантійській доктрині, що сповідувала в ролі найважливішої людської чесноти покаяння». Покаяння — за «гординю» пізнання. Із цим ідейним покручем маємо справу до сьогодні. Москва його продукувала і продукуватиме; заборона ютубу там — це теж «відповідь» Томі Аквінському.

Ренесанс, як пише пан Чаплінський, — «усвідомлена радість від споживання життя». Він означує багато його архітектурних ознак: «Уся архітектура, яка вам нагадає форми, що будуть уписуватися у квадрат і коло, це є власне ренесанс... Аркада і є символом ренесансу».

Але цікавіше дізнатися про те, як той мистецький ренесанс уможливився. Після знищення ордену тамплієрів, які тримали всю банківську систему, фінансова влада перейшла до «династії Медічі — найвпливовіших тогочасних олігархів». А оскільки «якісна і зразкова архітектура народжується там, де є гроші», сім’ю Медічі можна вважати «співавтором ренесансу як стилістики».

Найемоційніше у Юліана Чаплінського — про «бароко як стихію». Стиль, що виробляє з попереднім мистецтвом все що завгодно — «така собі джазова імпровізація на звичайних мелодіях античної традиції».

Як архітектор він зазначає: «Ренесансний квадрат перетворюється на прямокутник, а ренесансне коло — на еліпс».

Як культуролог — зачудовується не баченими досі в мистецтві проявами: «Чудернацькі криві лінії, фасади вгинаються і вигинаються... Таке враження, що архітектура не кам’яна, а гумова... Ми опиняємося у динамічній структурі, яка збуджує, атакує нас, не залишає байдужими... Світ динамічний, він крутиться навколо нас, і нам хочеться крутитися разом з ним... страшенний неспокій... хочеться насамперед діяти... Бароко — це великий театр».

Та найбільша інтрига барокового розділу — в авторській інтерпретації генези самого явища. Витоки бароко він датує конкретно: «18 жовтня 1517 року Папа Римський випустив буллу про відпущення гріхів і продаж індульгенцій. На той час суспільство було достатньо розвиненим, аби усвідомлювати, що це абсолютний нонсенс, бо відпускати гріхи за гроші неприпустимо» (цілком у дужках: в Україні досі вважають, що олігархів за «відкупні» гроші можна зробити «хорошими»).

Тож уже за два тижні з’являється вікопомний памфлет опозиційного католицького священника Мартіна Лютера; 95 тез про те, якою має бути справжня церква. Розпочинається те, що згодом назвуть Реформацією, а пізніше — Протестантизмом.

Протестанти активно публікують поезію та публіцистику християнського штибу, але геть не канонічні, з погляду правлячої церкви. Упродовж двадцяти п’яти років протестанти здобувають перевагу на тодішньому інформаційному полі. Остання крапля — переклад і видання Лютером Біблії німецькою мовою, що сталося 1546 року.

Офіційна церква панікує і збирає того ж року Трентський Вселенський собор (за тією самою технологією, що в нинішній Україні «збирається» Вища рада правосуддя). Собор — хто б сумнівався — бере курс на війну з Реформацією.

«Контрреформація, — пише Ю. Чаплінський, — і є основою бароко».

А саме: офіційна церква відреагувала асиметрично — вирішила перетягти на свій бік вірян через мобілізацію мистецької попси; вона «припускала, що багато різноманітних образів, виразних і провокативних, привернуть до католицької віри якомога більше людей... Для простого народу це мистецтво було дуже зрозумілим».

Я не готовий (за браком власних історичних знань) повністю сприйняти концепцію пана Чаплінського, але й не готовий її відкинути (через те саме). Я нею просто тішуся. Церква вирішила очолити пиятику, яку нездатна була припинити. В суті справи, то було ІПСО.

І їй вдалося — «художня провокація породжувала шалений ви­бух емоцій у вірян», — така оцінка пана Чаплінського перших барокових шедеврів.

Почалося з Караваджо, картини якого «створюють враження, що їх можна «промотати» вперед чи назад, як відео, — і побачити розвиток сюжету... Караваджо перетворює живопис на фантастичне театральне дійство... Перший принцип бароковости — це перехід від статики до динаміки».

Далі йдеться про Берніні, котрий як живописець «створив щось на межі святости й гріха» у картині «Екстаз святої Терези», а як архітектор-скульп­тор у балдахіні в соборі Святого Петра «дозволив собі зігнути колони в спіраль і оточити їх рослинністю» — нечуване, здавалося б, святотатство над могилою другої особи у християнській ієрархії.

У книжці ще багато вабливих екскурсів у світ бароко, починаючи від Мікеланджело з його Сікстинськими розписами, через що наш автор вважає його неофіційним батьком бароко, до «Ґауді, який був, напевне, у парадигмі бароко».

Далі — про класицизм, який «на тлі бароко виглядає, як чистий функціоналізм... Ампір — це просто декорований класицизм, який узяли собі на озброєння імперії... Ампір прийшов з Наполеоном і дуже швидко відгукнувся в Російській імперії та в Габсбургів» (а потім у сталінській Росії та гітлерівській Німеччині).

Свою книжку пан Юліан починає з філіппік супроти статті про архітектуру у Вікіпедії. Годі не погодитися, але часом його згнівлення переходить межу логіки.

«Міт про те, що архітектура завжди має бути корисною», — здається, не зовсім міт.

Наш автор погоджується з тим, що «користь Колізея полягала в тому, що за допомоги цього прадіда сучасних стадіонів імператор впливав на людей... Однак в історії є багато прикладів, де питання, чи споруди корисні, не стояло... Візьмемо, слава Богу, не збудований величезний палац Третього Райху в Берліні, який проєктував Альберт Шпеєр, особистий архітектор Гітлера... який уміщував би десятки тисяч людей, де геббельсівська пропаганда промивала б їм мізки... Яка користь від архітектури у випадку Палацу Совєтів, що його Сталін хотів звести як найвищу будівлю в Союзі, на верхів’ї якої мав стояти стометровий Лєнін?».

Та ж тут — та сама користь, що і в Колізею, чи не так? І «некорисні» піраміди так само слугували ідеологічним бажанням фараонів, тобто були для них корисними апріорі. А собор у Стразбурзі, який мав умістити все тогочасне населення (вже не для захисту, а задля ідеології)?

Власне, сам автор пише про «суто маркетингову функцію архітектури — приваблення людських поглядів». А якщо зірки запалюють — це, як відомо, комусь потрібно.

Можливо, інвективи щодо «корисності» варто було би спрямувати в іншу площину: або архітектура — або зведення тру(хру)щоб. Та, попри цю персональну незгоду (вважай, єдину), — і саме завдяки їй — книжку, з якою варто сперечатися, варто вважати беззаперечно гідною прочитання.

КОРОТКІ СПИСКИ: ВІЗИТІВКА
Нинішня експертна сесія через екстремальні умови тривала не чотири дні, як зазвичай, а три тижні. Щойно сформовано Короткі списки (номінантів подано за абеткою) – лавреати стануть відомі наприкінці наступного місяця. З номінантами двох інших підномінацій можна ознайомитися на нашому партнерському сайті «Буквоїд».

Архітектура / дизайн / кіно / музика

Шон АДАМС. Як дизайн спонукає нас думати, відчувати, діяти. – К.: ArtHuss, 256 с. (о)
Едвард ВАЙТ. Дванадцять життів Альфреда Гічкока. Історія короля саспенсу. – К.: Лабораторія, 320 с. (о)
Відбудова Хрещатика в колекціях архітектурної графіки. – К.: Саміт-Книга, 152 с. (п)
Пьотр ВІТТ. Пекельний присінок слави. Розповідь про Шопена. – К.: Дух і Літера, 304 с. (п)
Тетяна КЛИМЕНЮК. Творчість Івана Багенського і Львівська архітектурна школа. – Л.: Видавництво Львівської політехніки, 564 с. (п)
Сергій ТРИМБАЧ. Богдан Ступка. Метаморфози; Іван Миколайчук. Містерії долі. – К.: Дух і Літера, 336+368 с. (п)
Юліан ЧАПЛІНСЬКИЙ. Зрозуміти архітектуру. Від готики й бароко до модерну та еклектики. – К.: Віхола, 198 с. (о)
Богдан ЧЕРКЕС, Юлія БОГДАНОВА. Фердинанд Касслер. Архітектор галицького модернізму. – Л.: Видавництво Львівської політехніки, 236 с. (п)