Народжений у танці: Андрій Сем’янків — ще один письменник-медик

Коли літературну премію ВВС Україна присудили роману Андрія Сем’янківа «Танці з кістками» (К.: Віхола, 2022), першою думкою було: який захопливий видавничий стартап — робити романи з будь-чого!

Водночас креативний і стрьомний, як пропетляти між Сциллою і Харибдою.

Доти лікар Сем’янків був відомий як автор єдиної, хоч і дуже доброї, книжки — «Медицина доказова і не дуже» (К.: Віхола, 2021), що посіла друге місце серед науково-популярних видань минулорічного рейтингу «Книжка року».

Але ж стрибнути з цього острівця на берег власне літератури — чи долетиш? Та як почав читати «Танці з кістками» — усі упередження звіялися: книжка варта і уваги, і відзнак.

Позначка на обкладинці «Медичний трилер» — то, радше, підзаголовок, аніж визначення жанру. Маємо справу з типовим кримінальним романом: злочинність ізсередини.

Щоправда, на першому плані не так машинерія чорної трансплантології, як «історія хвороби» звичайнісінького лікаря, котрого засмоктує ілюзія «безпечного» збагачення. І в цьому сенсі «Танці з кістками» належать ще й до ширшого жанрового означення — роман виховання. Тобто як людина «доходить до життя такого».

Головний персонаж Северин Доник — завідувач патанатомічного відділення районної лікарні в Києві. У підпорядкуванні лише один підлеглий; зарплатня — краще не згадувати (події розгортаються ще до реформи Уляни Супрун).

Шкідливих звичок не має, хіба звичка отримувати мізерні гроші за добру роботу — а він добрий професіонал. Ну, так, щось по-дрібному мутить: одразу видає трупи на поховання, лише коли родичі замовляють ритуальні послуги у знайомої.

Коли ж ті починають скандалити — видає і тим. Сорок років, сім’я розпадається — не так навіть через безгрошів’я, як через Северинову нездатність протистояти обставинам.

Цікава його самооцінка: «Лікар — це типовий кріпак на медичній плантації». Сірість його щоденного буття підкреслюється тим, як він бачить довколишній світ, наприклад, коли їде на роботу автобусом: «Якщо в салоні й було тепліше, то не набагато. Прорвана «гармошка» між двома секціями автобуса лопотіла й сочилася талим брудом з даху».

Безпросвітність нового дня. І — хтось же ж у цьо­му винен, не я ж сам. Так, важко не погодитися з Северином: українська влада упродовж тридцяти років упосліджувала не тільки його, а й учителів, військових, науковців.

Власне, Революція гідности й була колективним протестом проти антисоціальної політики, але уявити Северина на Майдані важко (у романі, здається, немає жодної згадки про зиму 2013–2014-го, що дає знати: оповідана історія відбулася до того).

Але попри те, що Северина ніяк гіпотетично уявити і на антимайдані, він, у політичному сенсі, — диванна «вата». Інакше кажучи, йдеться про початкову стадію захворювання на ресентимент: перекладання причин власних негараздів на будь-кого, окрім себе, здебільшого на мітологізовану «державу».

Головні симптоми цієї соціопсихічної хвороби — заздрість, мстивість та «безсилля, нездатність реагувати адекватно», як зазначає фахівець із ресентименту голландський філософ Сібе Шаап (Мстива отрута: Ріст невдоволення. — К.: Видавництво Жупанського, 2015).

І далі цей автор каже: «Ресентимент здатен розвинути особливо підступну силу мислення… Ідеали вироджуються у варварські методи… Можливе стає домінантним над дійсним».

Северин простує саме цим шляхом; ось він переживає раптову заміну його на приробітку іншим спеціалістом: «Сева стежив за сивим патанатомом і подумки чинив із ним усілякі непривабливі дії, на які ніколи не наважився б у реальності».

Насправді — вже наважився. І почалося це раніше. Коли, переповнений негативними емоціями, навмисно переїжджає своєю автівкою кота.

Навіть іще раніше — коли написав висновок про розтин, убивчий для колеги-хірурга-приятеля: написав так здебільшого тому, що підсвідомо заздрив, що той весь час безтурботно посміхається. Ну і, звісно, тому, що завідувач хірургії запідозрив його у незаконних маніпуляціях.

Далі — посходинкове занурення у пекло із прийняттям кожної наступної пропозиції від навколомедичної мафії й манія переслідування на шляху до параної.

Гойдалка перспектив—міражів і наглих, на рівному, зривів захопливих планів. Динаміка, щільність, безупинність змін — як водогін, що раптом луснув. Як скриня Пандори.

Часом це нагадує крутійський роман а ля «Дванадцять стільців» Ільфа–Петрова. Тут так само на кожному підйомі гойдалки «світ переливався оптимістичними барвами». Щоправда, Северин нагадує аж ніяк не Бендера й навіть не Іполита Матвійовича, він, радше, похмурий і ресентиментний отець Федір.

А ще «Танці з кістками» цілком слушно розглядати як «виробничий роман» (не кажучи вже про те, що кримінальні романи — апріорі всуціль «виробничі»). До певної міри це та сама класична «Лікарня» Артура Гейлі, хіба забагато передано перцю чилі.

Поєднати в одному тексті кримінальний, виробничий, крутійський та роман виховання — не кожному до снаги. Так динамічно мало хто стартував — хіба Валетов? Чи Івченко? Люко Дашвар? Горіха Зерня? Валерій Ананьєв (Маркус)? До кожного(ї) на початках були претензії—перестороги (які принаймні першими трьома згаданими авторами подолані) — є вони і до Андрія Сем’янківа.

Ритм його оповіді сягає карколомного Браунового, але далі, схоже, виходить за межі розумного (у літературному, звісно, значенні, бо в житті все може бути).

Ден Браун знає, де поставити екшн на бодай коротку павзу, Андрій Сем’янків — поки що ні. Ну і, якщо порівнювати з американським автором, бажано більше персонажних рефлексій на, сказати б, ідейні теми.

Але це, вважай, і все «критичне невдоволення». Натомість — щире захоплення ерудицією автора (ще від його першої нонфікшн-книжки).

У декого з читачів викликав несприйняття фінал «Танців з кістками» — але ж це, вважай, той самий фінал, що і в «Мартіні Ідені» Джека Лондона. Та й на «Танці» можна подивитися, як на таку собі інверсію «Ідена», ні?

Наприкінці роману трапляється знакова фраза: «Якби Доник мав трохи більше досвіду в риториці, він пішов би в контратаку зустрічним уточненням. Але оскільки майстерности спілкування Северинові бракувало, він не міг навіть відмовитися».

Це, власне, про Сократа, Аристотеля та Гайдеґґера з їхнім спільним знаменником «мова — дім буття». Мовна недоосвіченість Северина увергає його у «так», коли б годилося сказати «ні». А ще це — про медіаграмотність, на чому й заснована його попередня книжка.

* * *

Коли прочитати першу книжку Андрія Сем’янківа «Медицина доказова і не дуже» після «Танців з кістками», то виразно впадає в око: автор уже тоді був готовий до написання «медичних трилерів» супроти різного кшталту «антивакцинаторів» — як бездумних, так і кримінально мотивованих.

«Медицина доказова і не дуже» — уже детектив. Той його різновид, що зветься внутрішнє (службове) розслідування. Кількість згорнутих майбутніх детективів тут — неміряна.

Навіть на початку — лексика кримінального забарвлення у геть несподіваних місцях: «Фізичне тіло — це наше благословення і прокляття водночас. Біологічна в’язниця, у якій ми отримуємо інформацію з кількох невеличких вікон. Але іншого помешкання в нас поки немає».

«Медицина доказова і не дуже» — це насамперед про піар усіх відтінків сірого і чорного — точнісінько, як у політиці. «Такі «схеми» лікування не мають нічого спільного з доказовою медициною, наукою, здоровим глуздом і людяністю… Світ диких методик, безглуздих призначень і некомпетентних спеціалістів».

На початку одного з розділів автор пише: «Спойлер: якщо існує медично-наукове пекло, воно починається на цих сторінках». І далі — про те, як виявилося дешевше використати для досліджень не лабораторних мишей, а дітей із дитбудинку.

Здається, більшість суто медичних інвектив цієї книжки про фармако­економіку та «осіб з нерозкритими фінансовими інтересами», які здатні «практично на все, що можна придумати», — синопсиси майбутніх «трилерів» Сем’янківа.

Для пересічного читача це, схоже, навіть коротший шлях пробитися до розуміння. А ще, думається, наш автор цілком здатний до написання так званих іронічних детективів, де «кожен вибирає, як смітити грошима, сам», коли наперед відомо, що «це небезпечно, бездоказово, але модно і стильно». А з почуттям гумору в пана Андрія все гаразд.

Не згадуватиму суто медичних порад/незгод автора — він вважає (і я також), що кожен пацієнт мусить бути сам відповідальним за згоду/незгоду з приписом лікаря (інша річ, чи той доктор вартий довіри). Таких колізій у книжці — переважна більшість.

Але трапляються і виходи за прагматичні межі. Наприклад, історичні: «Винахід пеніциліну в Британії часів Другої світової війни став однією із запорук виживання мільйонів поранених і однією з причин величезної різниці людських втрат між совєтськими і союзними військами».

Або більш сучасні: «Підігрівання антивакцинальної полеміки в США за допомогою російських ботовкидів — підтверджений факт. Це дуже зручно: сприяє поширенню інфекцій і розхитує соціальну сферу».

Ще раз: коли пан Сем’янків пише про те, що «всілякі мазі та гелі «з пептидами для хрящів і суглобів», які треба намазувати на хворе коліно, — просто за межами добра і зла з погляду науки і медицини», і що це «явище комерційне, а не наукове», — чекаймо наступних його романів, кримінальних чи іронічних.

Ну, і ще від такого: «На планеті Земля 50% ліків призначаються неправильно… А одна з ключових проблем у призначеннях — надмірне захоплення уколами».

На постсовєтському просторі — найвищий показник ін’єкцій у світі, з дворазовим відривом від най­ближчого конкурента. Сем’янків свідчить: «Внутрішньом’язове введення рідко має переваги порівняно з пероральним. Але воно болюче й дорожче у 3–5 разів». Проте — «фінансова вигода від уколів для лікарів більша, ніж від таблеток».

Насамкінець майже сократівське: «Що менше ліків людина приймає, то краще. Бо про медицину ми поки що знаємо далеко не все».

І насамсамкінець: Андрій Сем’ян­ків сьогодні служить у прифронтовому шпиталі.