«Технологія Майдану»: рецензія на книжку Володимира Філенка «Партитура революції»

Володимир Філенко, коли хто призабув, — популярний політик 1990-х — початку 2000-х.

Такий собі прагматичний мрійник, не заплямований жодними корупційними підозрами.

Свого часу я зблизька спостерігав за його діяльністю, й гадаю, йому неважко звітувати що перед онуками, що перед українським соціумом.

Такий звіт оце в наших руках: книжка спогадів «Партитура революції» (Х.: Фоліо, 2021). Тут чимало ексклюзивних свідчень, несподіваних інтерпретацій та зразків якісної аналітики.

Та все переважує сенсаційний акцент: «Якщо говорити трохи нескромно, то масові акції, усю цю «технологію Майдану» за великим рахунком придумали ми вдвох: Тарас Стецьків та Володимир Філенко».

Так, це про відому тезу: імпровізації успішні лише тоді, як ретельно продумані заздалегідь. Сумнівів, що результати президентських виборів 2004 року будуть брутально фальшовані на користь Януковича, не було ні в кого.

Стецьків з Філенком розробили мобілізаційний план: «Підготовка студентського страйку, закупка автотранспорту й вантажівок для блокування вулиць в центрі міста, закупка наметів, карематів, польових кухонь».

А до того, під час кампанії «Україна без Кучми», здійснено декілька масштабних «репетицій», коли «люди навчилися виходити на вулиці».

До речі, «репетиції» робили не лише Стецьків із Філенком. Під час сумнозвісних дови­борів у квітні 2004-го в Мукачевому наш герой чергував у забарикадованому приміщенні дільниці, коли йому на зміну прийшли колеги з Ющенкового штабу, Зінченко та Матвієнко — за їхнього чергування офіційні протоколи поцупили: «Не можу виключати, що Олександр Олексійович та Анатолій Сергійович спеціально дозволили увійти зловмисникам і викрасти протоколи й бюлетені, щоб показати, які сценарії очікують на нас на майбутніх президентських виборах».

Нинішній Філенко робить з тієї ситуації такий виправдовувальний висновок: «Чим більш нахабні  будуть фальсифікації — тим сильніший буде їхній мобілізуючий чинник».

За три дні до другого туру виборів зібрався центральний штаб Ющенка. Доповідали Філенко зі Стецьківим: «Коли ми намалювали картину — тисячі наметів на Майдані, димлять польові кухні, вуличне протистояння, щити спецпризначенців — в очах Зінченка та багатьох інших штабістів з’явився страх... Тоді Плющ устав і скомандував: «Усім сидіти! Нікому не виходити! Голосують усі!».

Далі ми знаємо. Хоч і не все усвідомлюємо — як отим «польовим командирам» вдавалося тримати ситуацію під бодай загальним контролем.

Вдумаймося: «У пікові часи людей на Майдані було більше, ніж в Українській армії... І попри військовий порядок, керувати такою кількістю людей буває важко. А що робити, коли ти стоїш, а перед тобою — два мільйони очей?.. На Майдані не працював зв’язок — ані мобільні телефони, ані рації».

Під час Помаранчевої революції не загинула жодна людина — це найбільша гордість Філенка-політика.

Отже, завдяки рішучости Плюща революційна партитура Філенка–Стецьківа була схвалена до виконання. До певної міри це можна порівняти з оцінкою Левком Лук’яненком Другого Майдану: «Слава Богу, що це безконечне красномов­ство... перервав Дмитро Ярош із хлопцями Правого сектору і революція перейшла до дії» (25 років: Заповіти незалежності України. — К.: Саміт-Книга, 2017).

Плющ — дивовижна людина. Коли з’явиться добре написана біографія Івана Степановича, така книжка стане бестселером апріорі. Його політична чуйка часом межує з прозрінням.

Як-от у його нашорошеному ставленні до акції «Україна без Кучми», яка здетонувала після оприлюднення плівок Мельниченка (2000).

«Хлопці, ви — піждіть! Піждіть! Ви що, не бачите, що це Путін затіяв? Ви що, не бачите, хто підслуховував і навіщо!?» — звертався Плющ до гарячих голів, серед яких був і Філенко, який складе пазл лише тепер: «Колишній директор ФСБ стає президентом Росії, і вже через пів року ми почули «плівки Мельниченка»... Через рік Володимира Литвина на посаді голови Адміністрації Президента змінив Віктор Медведчук».

Володимир Філенко також неабиякий аналітик. Він про себе так не каже — за нього промовляють реалії. Приміром, таке: за десять місяців до отруєння «ми відзначали, що фізична загроза для життя Ющенка є реальною небезпекою... пропонували за необхідности посилити безпеку лідера аж до тимчасової еміграції».

До чести пана Філенка, він визнає, що лише тепер можна адекватно трактувати колишні феномени: «Коли відбувалися ті події, ми не знали й не розуміли багатьох деталей. Ющенко у кризових ситуаціях «закривався» і замовкав, не пояснював своєї позиції».

Більш певний наш мемуарист в інтерпретації подій напередодні проголошення Незалежности. Леонід Кравчук, у його розумінні, «був у відповідний час у відповідному місці... Можливо, він відчув, що може стати більшою рибою в меншому ставку... був каталізатором».

Каталізатором чого? «Наші комуністи зрозуміли, що їм краще без Єльцина. А тоді для них єдиний мотив голосувати за незалежність — створити комуністичний заповідник».

Як ми тепер знаємо, той план українських комуністів почасти провалився. Почасти, бо вони таки лишилися при владі, а головне тому, що кращі з них — Кравчук, Кучма, Плющ — уже тоді зрозуміли те, про що пізніше написав Володимир Пилипчук: «Єльцин думав переформатувати Росію в нову імперію, в якій Україна і Бєларусь були б губерніями Росії. Докази? Росія Єльцина не дозволила поділити активи і пасиви СССР, забрала Чорноморський флот, ядерну зброю... рішення Росії щодо Криму, Севастополя як російських територій... агресія проти України на косі Тузла... Саме Єльцин віддав команду на проектування Північного газового потоку в обхід України» (25 років: Заповіти незалежності України).

Коли Кучма ще був «надією» патріотичної меншости тодішньої Верховної Ради, Філенко відіграв ключову роль у його сходженні державними щаблями.

Ось він описує свій день народження восени 1992-го: «Спілкування давно перейшло у формат неформального. Кушнарьов на гітарі щось бриньчав, я щось на гітарі бриньчав, Кучма побренькував... Була вже десь майже перша ночі, коли Леонід Данилович промовляє історичну фразу: «Бог з вами... Піду в прем’єри».

Попервах усе було ніби ОК: подолав гіперінфляцію, запустив виробництво. Але, обійнявши президентство, Кучма згодом перетворився на «хрещеного батька».

І на кінець своєї другої каденції став діаметрально іншою особою. Коли ЦВК оголосила результати виборів Ющенко–Янукович, прямо протилежні екзитполам, «навіть скептики в ту ніч зрозуміли, що хоч як з Кучмою не домовляйся — це все до лампочки».

У Філенка ще багато про нині відомих політиків. Як-от: «Олександр Омельченко сам віддав перший поверх мерії... фактично підпорядкував усіх своїх заступників Роману Безсмертному».

Або про Арсена Авакова: «Серйозні електоральні, ментальні, економічні передумови для можливого формування «ХНР» були... Він зберіг Харків у складі України».

Чимало — про Юлію Тимошенко, з якою довший час співпрацював: «Юлія Володимирівна володіє видатними акторськими якостями. Має той тип жіночої харизми, яка обеззброює багатьох чоловіків... Вона покладалася на людей без цінностей... Юлія Тимошенко, як я тепер уже можу говорити, не була ані проукраїнською, ані проєвропейською, ані продемократичною. Її цікавила влада».

Біографія самого Володимира Філенка — подиву гідна. «По лінії мами діда розкуркулили за якусь смішну річ: у нього був гарний кожух. І кожух комусь там приглянувся. І його з того кожуха витрясли, а його самого — розкуркулили».

Про це він дізнався згодом, а «у період формування моєї свідомости вважалося, що ми живемо в Раю». Дев’ятикласником зорганізував вокально-інструментальний ансамбль: «ми були — «перші хлопці на селі».

Енергійного хлопця обирали керівником комсомолу, а потім і компартії. У політику пішов зі сходинки «секретаря партійної організації радгоспу імени Гагаріна, Шелудьківка, Зміївський район» на Харківщині. Протистояв тоді ще потужній номенклатурі — і виграв.

«На всю ви­борчу кампанію я витратив 305 совєтських рублів. Це були мої особисті кошти, приблизно дві місячні зарплатні. З них 205 витрачено на бензин, а решту — на папір, фанеру, фарбу, проволоку».

Представляв демократичну платформу в компартії — ту саму, де були Сахаров і Алтунян. Заснував декілька партій, опозиційних до режиму. Зрештою — написав і втілив партитуру революції.

Після падіння Ющенка відійшов від справ. Хіба що Арсен Аваков, його земляк і політичний протеже, прикликав на допомогу — своїм радником в МВС.

«Пів року я бився, щоби сформувати відносно адекватну громадську раду» при Міністерстві внутрішніх справ. Показове зізнання людини, яка щиро вірить у справу і має карт-бланш на її втілення.

Реформи в Україні — це справа не так часу, як зміни масової свідомости. Про політику часів Зеленського Філенко ви­словлюється мало, але в тому самому ключі: «Поки більшість не перехворіє — колективного імунітету не буде. Вакцини проти клоунократії немає».

Що мене підкупило на довіру до мемуарів Філенка (окрім власного довірчого знайом­ства), це його спогад про те, як 1932-го, на початку Голодомору, бабця віддала двох середніх дітей до притулку в Харкові, Пилипа (майбутнього батька) та Марію.

«Потім, коли приїхали забирати, — то Марії вже не знайшли. Ми втратили слід по неї й досі не знаємо її долі». Це пише депутат кількох скликань, безсумнівно, впливова людина, яка могла напружити багато інформаційних каналів, — але не змогла подолати російську стіну. Оце його маленьке фамільне фіаско — про щирість і пересторогу «русскому міру».

А насамкінець успішний політик і чесна людина Володимир Філенко зазначає: «Чим більше ми прочитаємо книжок...».