Людмила Таран: «Тримаю в пам’яті слова Франка, що для мистецтва, штуки, немає заборонених тем»

Книга прози «Айвенко, або Чоловіки — це...» Людмили Таран, яка побачила світ минулоріч у Видавництві Старого Лева, — восьма за ліком у творчому доробку авторки.

Збірка засвідчує її зрілість як письменниці, здатної змінити традиційне уявлення про стосунки між чоловіками і жінками, як у лоні сім’ї, так і поза нею.

Людмилі Таран вдалося чи не в кожному оповіданні так глибоко проникнути в психологію сильної статі, що створюється ілюзія якоїсь незахищеності від пильного жіночого ока.

Тим цікавіше дізнатися від самої авторки, наскільки вдалою виявилася для неї спроба розібратися у мотивах вчинків літературних персонажів, узятих нею з реального життя.

У недомовленості, недоговореності — особливий ефект

— Пані Людмило, ваша збірка короткої прози «Айвенко, або Чоловіки — це...», номінована нинішнього року на Національну премію України імені Тараса Шевченка,  присвячена чоловікам, різним як за віком, так і за характером. Але практично в кожному оповіданні, а їх у книжці аж чотирнадцять, домінують не вони, а жінки. Хоча у реальному житті, хто б там що казав, усе виглядає навпаки.

— У всіх попередніх прозових книжках я відштовхувалася передусім від образу жінок. В «Айвенкові...» схотілося перенести фокус уваги на чоловіків. Але ж вони не існують без жінок: чи то матерів, чи сестер, чи коханих...
Усе-таки, як на мене, в цій книжці образи жінок не є домінуючими. А реальне життя складається з жіночих і чоловічих світів, які, звісно, так чи так перетинаються, взаємодоповнюються, конфліктують тощо.

«Айвенко, або Чоловіки — це...» —
серед претендентів на Шевченківську
премію.

— Чи існують для вас табу у прозі, які неможливо проігнорувати?

— Так, певні табу для мене існують, хоча весь час тримаю в пам’яті слова Франка, що для мистецтва, штуки, немає заборонених тем. Оскільки навіть як читачка уникаю кривавих сюжетів, мотивів усіляких розтинів тощо, то як авторка текстів так само не вдаюся до подібних описів. Хоча, звісно, справа передусім полягає в тому, як саме змальовано, заради чого.

Ще, скажімо, з якихось, може, забобонних причин, не описую деяких своїх страхів, які моя темна фантазія дуже легко витворює. Мабуть, не є відважною в певному сенсі...

— Як далеко ви можете зайти, описуючи сексуальні стосунки між чоловіком і жінкою? Які ставите перед собою надзавдання, занурюючись в інтимні подробиці?

— Колись Роман Іваничук похвалив мене саме за опис інтимних сцен. Мовляв, маю почуття міри. Може, тут річ не так у почутті міри, як у настанові дати волю фантазії читача, підштовхнувши його чи її уяву.
Річ у тім, що, скажімо, доведено: не так сексуальним є цілком оголене тіло жінки, як напівоголене, приміром, у прозорому чорному вбранні... Мені спершу було цікаво, як описано в «Тропіку рака» сексуальні моменти... А далі — нецікаво...

У цьому сенсі чудовий для мене приклад — українські весільні пісні з сексуальними натяками: «Борозенкою йшла — заросилася», «Напій коня...», «А в нашого пана свата... як стояла — так стоїть... Горілочка на столі...» Саме у недомовленості, недоговореності — особливий ефект. Я це відчула також, пишучи свого часу поетичну збірку «Колекція коханок» — від імені чоловіків. О, це безцінний досвід: зміна «оптики» — погляд на нас, жінок, начебто чоловічими очима. Я справді набагато більше збагнула протилежну стать.

  
Про вміння «перемикати тумблери» у творчому «апараті»  

— Усі прозові твори, представлені у книжці, здається, не відзначаються якимось інтригуючим сюжетом. Натомість у цих родинних історіях є чимало психологічних діалогів і монологів, до яких вдаються головні герої. Ви навмисне надаєте перевагу розмові, а не дії?

— Так, психологізм важливий для мене, як і намагання «схрестити» вертикаль з горизонталлю. Хоч я б не сказала, що вже аж так намагаюся препарувати «анатомію» стосунків. Ще для мене важливо передати живу розмовну мову — природно, без складних конструкцій, так, як і справді ми ведемо діалоги в побуті, а не виступаємо за трибуною з науковою доповіддю.

До речі, в українському кінематографі діалоги якраз із цього погляду проблематичні: часто герої мовлять не живими фразами, а мовними конструкціями. Та й у прозі з цим непросто. Василеві Портяку із сучасників вдавалося це чудово, ще кільком...

— Уже у самій назві оповідання «Айвенко», винесеній на обкладинку книжки, прихована авторська іронія. Лицар-пілігрим Айвенго з роману Вальтера Скотта здобув славу у хрестових походах, а наш сучасник на ймення Айвенко, образ якого ви майстерно вивели, утвердився в любовних пригодах. Це тенденція до виродження чоловіка як біологічного виду чи поодинокий випадок, доведений до абсолюту?

— Може, моя вина, що ви чомусь так сприйняли образ головного героя цього оповідання. Ні, там не йдеться про іронію. Я й ім’я йому дала таке, щоб натякало на лицарство, і в спогадах його дружини він постає — хай ідеалізований, романтизований з певних причин, але саме як шляхетного характеру чоловік.

А щодо, як ви кажете, виродження чоловіків, то, хоча останніми часами чимало говорилося про кризу маскулінності, аж теперішня війна цілком змінила ситуацію, докорінно. Дуже дорогою ціною...

— Ви тривалий час працювали у журналістиці, а потім професійно почали займатися літературописанням. Наскільки складно було перебудуватися, щоб виробити власний стиль у прозі, в якому б не відчувався вплив публіцистики?

— Дякую дуже і за це запитання: над цими речами думала не раз. Надзвичайно цікавий досвід — працювати в різних дискурсах, жанрах. Завдання моє було навчитися «перемикати тумблери» у творчому «апараті».

Майже фізично відчувала, як літературознавча стаття, поезія, журналістський нарис потребують цілком різного способу висловлювання, письма. Тут моїм певним ідеалом може бути Мірча Еліаде, видатний релігієзнавець, який у своїх прозових творах «розчиняв» наукові знання саме в той спосіб, щоб вони не прочитувалися як трактат чи «рупор ідей». Ось це — мистецтво.

— Скоро виповниться десять місяців, як триває війна в Україні. Всі ми є свідками самопожертви і героїчних вчинків українських воїнів, виявлених ними на полі бою. З огляду на ці драматичні події, чи відбулась у вас переоцінка образів чоловіків, які в оповіданнях здебільшого постають залежними від жінок через свою безпорадність і відсутність самодостатності?

— Так, я вже сказала про кризу маскулінності, яка на наших очах в умовах війни росії проти України докорінно змінила ситуацію. Тобто українські чоловіки-захисники викликають нині надзвичайну повагу, шанобу — боюся пафосу, від якого застерігає письменник-фронтовик Артем Чех.

Цікаво, що я, впорядковуючи рукопис нової книжки, хотіла туди подати давнішу новелу про чоловіка, який виявився альфонсом. Та схаменулася: не на часі!

Політиків не варто любити,  їх треба контролювати

— Що для вас є еталоном у класичній і модерній літературі? Хто з сучасних письменників в Україні і за її межами найбільше імпонує?

— Еталоном є для мене тонкий психологізм (але не зразка Достоєвського!), приміром, Томаса Манна, філософічність, глибина Германа Гессе: це мої улюблені письменники ще зі студентських часів. Пізніше додалася Вірджинія Вулф — дивовижним стилістичним багатством і переосмисленням  образу жінки. Щодо нинішніх — британець Ієн Мак’юен, американець Майкл Каннінгем, чех Ян Балабан, автор екзистенційно насиченої малої прози.

Стосовно сучасних українських письменників. Передусім імпонує Валерій Шевчук: і творами своїми, й особливо — позицією митця, який не продався в часи так званого соцреалізму, а насправді — псевдометодові, що перекалічив чимало наших талантів.

З нетерпінням чекаю нових творів Оксани Забужко, Теодозії Зарівної, Софії Майданської: дві останні вочевидь не оцінені належно ані критикою (чи вона існує нині?), ані читачами.

— Як ставитесь до критики як такої? У чому, на вашу думку, переваги і недоліки написаних вами ж прозових творів? З ким радитесь чи звіряєтесь перед тим, як випустити книжку у світ?

— Критика завжди має бути конструктивною — в тому сенсі, що має транслювати авторові й читачам погляд «стороннього»: погляд доброзичливий і вдумливий, на той чи той твір. Погляд, який би розкривав текст, може, набагато глибше й ширше, ніж навіть задумував автор.

Щодо власних текстів — хотілося би більше «вертикалі» до «горизонталей» тих життєвих ситуацій, які описую. Давно нікому не показую свої твори до публікації. Може, дарма: все-таки потрібен саме той погляд «стороннього».

— Як сприймаєте нинішніх українських політиків? Жінка-політик — це нонсенс чи виняток із правила? Запитую невипадково, бо у книжці прозвучала критика на адресу лідерки партії з характерною зовнішністю.

— «Політиків не варто любити, їх треба контролювати», — мудра настанова. Колись як журналістка чимало писала про гендерну рівність, про необхідність паритетності жінок і чоловіків у всіх сферах життя. Досі так вважаю.
Жінки  — це половина членів суспільства. І демократизація, прогрес суспільства неможливий без участі жінок. Але ж не тільки стать вирішальна, зокрема, у сфері ухвалення рішень: вимоги до політиків полягають у багатьох і багатьох речах, тож річ не в тім, щоб у політиці були просто жінки (як і не просто чоловіки).

Щодо тієї героїні, на яку натякаєте... Свого часу — давно вже — брала в неї інтерв’ю, була майже зачарована. Та ми, виборці, не маємо права бути засліплені: мусимо аналізувати, пов’язувати причини і наслідки. І, зрештою, контролювати політиків, а для цього мають бути вироблені суспільством певні механізми, які реально працюють. Може, доживу?..

Тарас ГОЛОВКО