Грабіжник з нацистським обличчям: рецензія на «Книжкових злодіїв» Андерса Ріделла

Уже нині, після десяти місяців широкомасштабної військової навали з боку російської федерації, відомо безліч фактів варварських дій загарбників: мародерства, вандалізму, викрадення культурних цінностей на тимчасово окупованих українських територіях.

Злодійство, присвоєння чужого, зазіхання на духовні цінності дуже добре відомі з минулого століття.

Про це нагадує науково-популярне видання «Книжкові злодії», з якої дізнаємося, як німецькі нацисти розкрадали бібліотеки Європи та робили спроби повернути свою літературну спадщину.

Шведський письменник і журналіст Андерс Ріделл ніби виводить формулу: нацистська Німеччина — сталінський Радянський Союз — путінська російська федерація, поставивши ці три злочинні режими на одну дошку і показуючи світу спорідненість автократичних, диктаторських і тоталітарних систем як у минулому, так і у нинішньому столітті.

Кваліфікований переклад Володимира Криницького дав змогу її виходу в світ у харківських видавництвах «Ранок» та «Фабула» за фінансової підтримки урядової організації «Шведська рада мистецтв».

Культурний вандалізм гітлерівців

Андерс Ріделл — автор численних видань не лише у Швеції, а й в інших європейських та американських країнах. Серед них: книжка-розслідування «Пірати: шведські кінематографісти, що пограбували Голлівуд», соціальні дослідження «Нуль-нуль: десятиліття, що змінило світ» і «Бройлери. Нові правителі й суспільство, що їх породило», розвідка «Грабіжники.

Як нацисти викрадали мистецькі цінності Європи». «Книжкові злодії» стала результатом багатолітнього вивчення автором бібліотечних фондів й інших культурних реліквій, викрадених у роки війни нацистами в Голландії, Франції, Італії, Греції, Чехії, Польщі, Литві та Україні, а також вилучених із єврейських приватних книгозбірень у нацистській Німеччині.

Прагнучи з’ясувати, що саме спонукало гітлерівців вдатися до масштабного культурного вандалізму, зокрема, вогнищ із книг по всій країні, Ріделл у розділі «Полум’я, що поглинає світ» згадує про роль одного періодичного видання.

Влітку 1932 року органНаціонал-соціалістичної партії Німеччини «Фолькішер Беобахтер» («Народний спостерігач») опублікував великий список письменників, книги яких перед­бачалося заборонити після приходу Гітлера до влади.

У тому списку було понад сто літераторів, розподілених за різними категоріями: комуністи, пацифісти, єврейські інтелектуали, відомі особистості, вороже налаштовані до нацистського руху, зокрема, Генріх Манн, Бертольд Брехт, Альфред Деблін, Анна Зегерс, Еріх Марія Ремарк, Альберт Ейнштейн... По суті, написане ними підлягало знищенню.

Пізніше спалювали твори не лише німецьких авторів, а й іноземних — Франца Кафки, Ернеста Гемінгвея, Джека Лондона, Герберта Веллса, Еміля Золя — кожного, хто своєю творчістю не вписувався в ідеологічну доктрину гітлерівського режиму.

Адже нацисти, на думку автора, вважали, що будь-яка книжка, ворожа в їхньому розумінні, несе в собі загрозу, припускаючи, що й слова можуть бути зброєю, спрямованою проти них.

«Той, хто володіє словом, не лише має силу тлумачити написане, а й здатен сам писати історію», — підсумовує Андерс Ріделл, проаналізувавши безпрецедентну атаку на літературу, організовану Міністерством народної освіти та пропаганди і його керівником Джозефом Геббельсом.

Відтак зачистка бібліотек не обмежувалась Німеччиною, а поширилась на європейські країни, як тільки ті були захоплені у роки Другої світової війни. Геббельсівська практика набула глобального характеру з далекосяжними планами.

Розенберг формувався у царській росії

Одним з організаторів знищення літературно-мистецьких надбань у європейських країнах був Альфред Розенберг — рейхс­міністр східних окупованих територій, вищий партійний функціонер у званні рейхсляйтер, автор горезвісної книжечки «Міф двадцятого століття».

Його ім’я чи не найчастіше згадується автором книги, зокрема у розділах: «Привиди в міській бібліотеці Берліна», «Бібліотека Гіммлера», «Воїн проти Єрусалима», «Розрада для страждань Ізраїлю», «Полювання на таємниці масонів», «Братська могила — паперовий комбінат», «Вагон із взуттям».

Розенберг — невипадково ключова фігура в авторській розповіді, адже саме він був одним з перших, хто ініціював гуманітарний Голокост у поневоленій Європі, стояв біля витоків зародження нацистської доктрини, нічим не поступаючись у цьому самому Гітлеру.

Прослідковуючи кар’єрне сходження рейхсляйтера у нацистській державі, шведський дослідник чимало місця у книжці відводить формуванню його світогляду, яке розпочалося у... царській росії.

Прибалтійський німець за походженням, Розенберг у двадцять чотири роки опинився у Москві, куди евакуювався педагогічний і студентський персонал Технічного університету з Ревеля (нинішнього Таллінна), де він навчався на архітектурному факультеті. Це переміщення сталося через наближення фронту Першої світової війни.

Потрапивши у друге за значенням місто в тодішній російській імперії, Розенберг, сам того не бажаючи, опинився у вирі революційних подій. На його очах почала розвалюватися країна, яка століттями тримала в страху європейський континент своєю експансіоністською зовнішньою політикою.

У книжці згадується один примітний епізод, що суттєво вплинув на уявлення прибалтійського німця про те, хто ж насправді організував у Росії державний переворот, силою запровадивши так звану диктатуру пролетаріату.

До рук Розенберга потрапила збірка документів «Протоколи сіонських мудреців», які (вже неодноразово доведено) було сфабриковано у надрах царської охранки, що мало на меті виправдати ті ж чорносотенні погроми, спрямовані проти єврейської громади росії.

Сприйнявши все викладене в «Протоколах...» за чисту монету, Розенберг, за висловом автора книги, утвердився в думці, що російські революції в 1917 році — лютневу і жовтневу — підготували і втілили у життя винятково євреї на чолі з Володимиром Ульяновим, розгорнувши безпрецедентний червоний терор проти цілих соціальних прошарків російського суспільства, представники яких сприймалися не інакше, як класові вороги і контрреволюціонери.

Показово, що Андерс Ріделл у книжці не відкидає наявності єврейського фактору в соціальних збуреннях, що врешті-решт призвело до громадянської війни у царській росії і встановлення більшовицької диктатури з багатомільйонними жертвами серед цивільного населення.

З цим твердженням важко не погодитись, бо єврейський етнос у царській імперії був упослідженим, зазнаючи жорстоких утисків з боку монархічного режиму.

Достатньо згадати встановлення смуги осілості, ініційоване ще Катериною ІІ, згідно з якою громадянам іудейського походження заборонялось поселятися у великих містах, неможливо було вчитись у престижних вищих навчальних закладах, займати високі державні посади, обирати ту чи іншу спеціальність...

Водночас з авторських розмірковувань чомусь випав суттєвий момент, що мав дуже важливе значення для успішного повалення монархічної династії: не згадується роль Німецького генерального штабу в роки Першої світової війни, який з подачі російсько-німецького соціал-демократа Олександра Парвуса (справжнє ім’я Ізраїль Лазарович Гельфанд) виділив більшовикам-ленінцям десятки мільйонів німецьких марок для організації заворушень у росії, щоб підірвати її зсередини.

Можна припустити: якби не було потужних фінансових вливань, то все б, мабуть, розгорталося за зовсім іншим сценарієм у Петербурзі, охопленому протестами дезорієнтованих людських мас і паралічем влади на третій рік війни з кайзерівською Німеччиною.

Андерс Ріделл.

Альфред Розенберг, виявляється, вчасно втік із росії, зануреної у полум’я громадянської війни, щоб опинитись у Німеччині, де в 1920-х роках так само назрівала революційна ситуація.

Його політичні погляди на той час остаточно викристалізувалися під впливом Г’юстона Стюарта Чемберлена — філософа, який у своїй праці «Підвалини дев’ятнадцятого століття» сформулював расову теорію про інтелектуальну перевагу арійців над іншими етносами, приміром, над євреями, яких, на його думку, слід сприймати як антиподів німців.

Ідеї Чемберлена, як зазначає автор, справили величезний вплив не лише на Розенберга, а й на всю тодішню німецьку еліту, створивши підґрунтя для виникнення націонал-соціалізму, предтечею якого були німецькі праві рухи на початку минулого століття.

Два чоботи ненависті — пара ідеологів нацизму

Десь о тій порі відбулася зустріч Альфреда Розенберга з Адольфом Гітлером, яка, як показав час, нічого доброго не віщувала для всіх без винятку народів Європи.

Обоє були ідейно споріднені у расовому питанні, у негативному ставленні до німецьких соціал-демократів і комуністів, у несприйнятті Версальського договору і ще багато чого іншого, що викликало неприховану лють і ненависть.

Андерс Ріделл детально аналізує у книжці зародження стосунків між фюрером і одним з ідеологів нацизму, подаючи читачеві чітке уявлення про те, чому в майбутньому верховоди гітлерівського рейху приймали те чи інше рішення.

Шведський журналіст не міг не згадати у книжці політичний й ідеологічний маніфест «Моя боротьба» Гітлера і «Міф двадцятого століття» Розенберга, оскільки викладені тут ідеї на десятиліття переформатували свідомість мільйонів німців, зробивши з них слухняне знаряддя у руках нацистських екстремістів.

Після показового спалення на міських центральних площах книжок, у яких здебільшого проповідувалось гуманне ставлення до людини, книжкові полиці німецьких книгарень, бібліотек, читальних залів заполонила людиноненависницька за своїм змістом література.

Спочатку Гітлер, а потім Розенберг у своїх ідеологічних опусах визначили об’єкт атаки — світове єврейство, котре нібито заполонило східну і західну Європу, пустило глибоке коріння на північноамериканському континенті.

Андерс Ріделл ретельно розглянув «Міф двадцятого століття», що, на відміну від маніфесту, був написаний інтелектуалом з вищою освітою, а не єфрейтором-недоуком, котрий виявляв неграмотність, нелогічний виклад, популістську демагогію.

Із «Міфу двадцятого століття» Ріделл виокремлює найсуттєвіше, що, на його думку, мало значний вплив на формування нацистської ідеології у середовищі тогочасної німецької нації. Домінантним у книжці Розенберга є сплав расових, антисемітських і антиклерикальних розмірковувань.

Він несамовито намагається посіяти зневіру до гуманістичних і християнських цінностей, прищепити зверхність над представниками національних меншин, викликати маніакальну підозрілість, а пріоритетом для німців має стати «голос нордичної крові», «героїчна воля», «арійська раса». По суті, Розенберг спробував розвинути ідеї про расову теорію, висловлені ще задовго до нього французом Артюром де Гобіно в «Нарисах про нерівність людських рас» та деякими іншими людиноненависниками.

«Міф двадцятого століття» зміцнив позиції автора серед однопартійців, а з іншого боку, Розенберг нажив і багато ворогів, котрі не могли спокійно спостерігати за зростанням його авторитету в очах фюрера як головного «архітектора ідеології нацизму».

Вижити у партійному середовищі, де панували підступність і жорстокість, як підмітив Андерс Ріделл, йому допомагали кмітливість і притлумлене самолюбство, особливо у питанні досягнення реальної влади у партії.

Невипадково Гітлер спочатку затвердив кандидатуру Розенберга на пост редактора головної партійної газети «Фолькішер Беобахтер», а згодом призначив керівником вищої школи, де виховували майбутніх керівників рейху у дусі відданості вождю.

Те, про що проголошувалось на мітингах і публікувалось на шпальтах газет та в писаннях нацистами, почало реалізовуватися на практиці з початком найкривавішої війни в історії людства. За участі Розенберга і спеціально під нього було утворено оперативний штаб, що організовував викрадання культурних цінностей і грабунок бібліотек на окупованих територіях.

Відібрані спеціальними айнзацкомандами книжки, рукописи, архівні документи у Франції, Голландії, Греції, Польщі, Радянському Союзі й інших європейських країнах потрапляли у розпорядження новоутворених у великих містах Німеччини інститутів.

Кожний з них мав спеціалізуватися на вивченні, зокрема, індоєвропейської історії, релігії, германізму, єврейського питання або на расових, колоніальних і кельтських дослідженнях.

З десяти заявлених інститутів відкрився лише один — інститут вивчення єврейства у Франкфурті, який благословив особисто Альфред Розенберг. В умовах війни, що все більше розгорталась на європейському континенті, пріоритетом у нацистів залишалася ідеологічна боротьба проти одвічних ворогів, яких потрібно було досконало знати, щоб перемогти.

Як грабували музеї і бібліотеки Франції

Своєрідним полігоном для незаконних вилучень стала Франція, коли в червні 1940 року німецькі війська увійшли до Парижа.

У розграбуванні культурних цінностей столичних музеїв, бібліотек, архівів брали участь спеціалізовані загони, підпорядковані Розенбергу, а також підрозділи есесівців, які безпосередньо виконували накази Гіммлера.

Між двома гітлерівськими відомствами виникала конкуренція при розподілі награбованого, що дуже часто, як наголошує Ріделл, переростало у люту бюрократичну бійку.

Аби успішно протистояти всесильному керівникові головного управління безпеки рейху, Розенберг змушений був укласти альянс із рейхсміністром авіації Герінгом, який був звихнутий на живописних полотнах старих майстрів.

Викрадені картини регулярно поповнювали колекцію, розміщену в його родовому маєтку у Карінхаллі, а навзамін у службовців з відомства-конкурента з’явилась можливість перевозити трофеї літаками Люфтваффе до Німеччини.

Автентичне видання «Міф двадцятого століття», 1930 р.

Ріделл під час написання книжки відвідав Францію, де зустрічався з бібліотекарями й архіваріусами, які показували йому раритетні видання, врятовані під час німецької окупації, а також ті, які пощастило повернути до Парижа після розгрому гітлерівської Німеччини.

Однією з таких установ у роки окупації був Всесвітній єврейський союз, що розташовувався в центрі французької столиці й куди одразу ж після капітуляції Франції завітали представники відомства Розенберга.

Бібліотечні фонди цієї організації, що нараховували десятки тисяч рідкісних видань єврейської тематики, впродовж місяця пограбували, а потім перевезли до Інституту вивчення єврейського питання у Франкфурті.

Туди ж надсилали безцінні архівні матеріали Паризького банку Ротшильдів, які, на думку нацистів, мали розкрити мережу світового капіталу євреїв.

Ще одним об’єктом пограбування літератури стала бібліотека імені Тургенєва, осередок емігрантів, навколо якого гуртувались анархісти, комуністи, дисиденти з протилежними ідеологічними поглядами.

У Парижі розташовувалась також польська бібліотека, одним із засновників якої став Адам Чарторийський, активний учасник повстання у царській росії в 1830 році.

Тут раніше відбувались літературно-мистецькі зібрання за участі Фридерика Шопена, Жорж Санд, Зигмунта Красінського, Адама Міцкевича.

Серед емігрантських бібліотек французької столиці гітлерівців зацікавила й бібліотека Симона Петлюри. Автор зі знанням справи описує етапи становлення і внесок Симона Петлюри у створення української суверенної держави на уламках російської імперії.

На жаль, головному отаману військ УНР не судилося долучитись до формування української бібліотеки, бо його було вбито у травні 1926 року єврейським емігрантом Самуїлом Шварцбардом.

У книжці наводиться цікава статистика. Коли вибухнула Друга світова війна, в 1939 році у колекції бібліотеки Петлюри нараховувалось 15 тисяч томів, у бібліотеці Тургенєва — близько 100 тисяч томів, у польській — майже 136 тисяч.

Усі вони потрапили у розпорядження Розенберга, який опікувався окупованими територіями Східної Європи і вважав себе знавцем історії, культури, релігії східнослов’янських етносів.

Жорстока палиця Коха

Після стрімкого захоплення території Радянського Союзу саме Розенберг, відповідальний за окупацію сходу країни, запропонував розділити її на регіони з метою ефективного управління і здійснення контролю.

Були утворені так звані рейхскомісаріати, куди призначали керівників — рейхскомісарів, підпорядкованих міністерству окупованих східних територій у Берліні на чолі з рейхсміністром Альфредом Розенебергом.

Керувати рейхскомісаріатом України з подачі очільника міністерства призначили Еріха Коха, який відзначався особливою жорстокістю і безжалісністю. Саме за його правління, як констатує у книжці шведський журналіст, було тотально пограбовано Україну.

В книжці згадується діяльність так званої гауптарбайтгрупе, до складу якої входило понад сто експертів, відповідальних за розкрадання сотень бібліотек, публічних колекцій, університетів, церков, палаців і синагог.

Особливий інтерес гітлерівці виявляли до книгосховищ, що мали спецфонди, наповнені колекційними книжковими зібраннями дореволюційних товариств, організацій, спілок, розформованих або знищених більшовиками.

Автор намагається бути об’єктивним в оцінці заподіяного зла, покладаючи вину не лише на німецьких окупантів, а й на радянських керівників, які давали накази при відступі Червоної Армії бездумно знищувати все підряд. Приміром, документально зафіксовано у серпні 1941 року в Миколаєві факти спалення архівних джерел, серед яких було чимало книжкової продукції, брошур.

У вересні того ж року спеціальні команди НКВС та інших служб у Києві, перед відступом радянських військ, кинули у вогонь 100 тисяч книжкових видань спецфонду Центральної бібліотеки Академії наук.

Підбиваючи підсумок у проведеному розслідуванні, що базувалось на вивченні численних документальних матеріалів, дбайливо збережених у найбільших архівах Лондона, Берліна, Парижа й інших європейських столиць, автор книги називає дві країни, які, з його точки зору, зазнали надзвичайно великих збитків у гуманітарній царині в роки війни. Йдеться про Польщу і Радянський Союз.

Встановлено, що безповоротно було втрачено 90% зібрань, зосереджених перед війною у навчальних закладах і публічних бібліотеках Польщі.

За одним із висновків, наведених Ріделлом, 15 мільйонів із 22,5 млн книжок нацисти вилучили і знищили з 1939-го по 1945 рік. Що ж стосується обсягів пограбування друкованих видань у Радянському Союзі, то, за висновками ЮНЕСКО, тут втрати обраховуються сотнею мільйонів викрадених і сплюндрованих примірників.

Відправлені в москву 28 вагонів архівних матеріалів

В одному з останніх розділів «Вагон із взуттям» автор зосереджується ще на одному аспекті порушеної у книзі тематики. Країни-переможниці у Другій світовій війні (Радянський Союз, США, Велика Британія і Франція) після розгрому і капітуляції гітлерівської Німеччини почали застосування реституційних заходів у чотирьох зонах окупації.

І якщо до західних союзників Ріделл практично не робить зауважень щодо повернення будь-якого майна і матеріальних цінностей їхнім власникам, то до СРСР і його правителя Йосипа Сталіна уже в ті часи виникало безліч запитань і висловлювалось обурення з приводу його рішень.

Читач дізнається з авторської розповіді про те, що в травні 1945 року розвідувальний орган Червоної Армії СМЕРШ за наказом голови НКВС Лаврентія Берії потай завантажив і відправив до Москви 28 вагонів, наповнених архівними матеріалами.

По прибутті на місце призначення вантаж потяга розмістили в секретному архіві — «Центральном государственном Особом архиве СССР». Це був особливий архів Сталіна для трофейних документів, конфіскованих на різноманітних нацистських складах у Німеччині та країнах Східної Європи.

Виявилось, що серед документів були і такі, які компрометували вище радянське керівництво країни, відкриваючи правдиві сторінки співпраці з нацистами на початковому етапі Другої світової війни.

Згадувані архівні документи і досі мають гриф «Секретно», що унеможливлює з ними ознайомитися західним експертам.

Військові репарації, що стягувалися з переможеної Німеччини згідно з підписаним Сталіним секретним наказом, Ріделл сприймає винятково як грабіжницьку операцію, потай проведену без союзників, прирівнює її за масштабами до операцій, організованих нацистськими мародерами.

Адже СРСР підписав зі США, Великою Британією і Францією угоду, яка забороняла розграбування культурних об’єктів, розташованих на території окупованої ними країни.

Культурні артефакти — витвори мистецтва, архіви і книжки — становили незначну частину того, що було викрадено радянськими окупантами. Лише в 1945 році, як стверджує шведський дослідник, до Радянського Союзу вивезли близько 400 тисяч вагонів з награбованими речами.

До речі, серед цих вагонів із незаконно привласненим майном були і ті, що належали маршалу Жукову, який не гребував нічим, починаючи зі старовинних сервізів, закінчуючи жіночими панталонами, біде й унітазами.

Реституція, що набувала потворних рис, збіглась у часі з арештом, проведенням слідства і винесенням вироку Альфреду Розенбергу Нюрнберзьким міжнародним військовим трибуналом. Він до останнього не вірив у те, що суд позбавить його життя, бо на його руках, мовляв, не було крові і він безпосередньо не віддавав наказів знищувати людей.

Мабуть, тому, як засвідчує Ріделл, Розенберг перед самим арештом викинув ампули з отрутою, сподіваючись уникнути смерті. Цього не сталося. Йому пригадали націонал-соціалістичні ідеї, дбайливо вирощені ним, які засіли у мізках багатьох німців, зробивши з них убивць і садистів, злодіїв і грабіжників.

Альфреду Розенбергу і ще одинадцятьом верховодам гітлерівської Німеччини присудили смертну кару через повішення. Так безславно закінчив життя один з ідеологів нацизму, який своїми людиноненависницькими теоріями завдав горя, непоправних втрат мільйонам.

Як багато спільного бачимо між тим, що відбувалось у гітлерівській Німеччині, і тим, що діється сьогодні у фашизованій путінській росії. Ідеологія «русского міра», як колись нацистська ідеологія, опанувала людськими масами, готовими завойовувати чужу землю, вбивати і грабувати, виконуючи накази несамовитого кремлівського фюрера. Їх нічого не навчила історія жорстоких тоталітарних режимів, приречених на поразку, зневагу і забуття.