«Хлібця! Хлібчика дай!..» Ніна Матвієнко пронизливо вшанувала жертв Голодомору у Київській опері

Уперше Україна прожила День пам’яті жертв Голодомору в умовах повномасштабної російської агресії — і це надало меморіальній даті особливого звучання й трагізму.

Київська опера на Подолі (директор і художній керівник — Петро Качанов) підготувала до цього дня концертну програму «Молитва Катерини» — суголосну як згадці про трагічні події дев’яносторічної давнини, так і відчуттю страшної загрози, яка нависла над Україною сьогодні.

Програму відкривала кантата-поема «Хустина» на слова Тараса Шевченка авторства класика української музики Левка Ревуцького.

Головними дійовими особами тут були солісти Алла Пригара та Сергій Андрощук, окрестр Київської опери під орудою Василя Василенка і хор театру, очолюваний Анжелою Масленніковою, — невеликий, але бездоганно злагоджений.

Якщо поема-кантата прозвучала як добротна й важлива пам’ятка національного музичного мистецтва, що утверджує його повновартісність у загальноєвропейській палітрі, то справжнім одкровенням стала симфонічна картина сучасного українського композитора Олександра Родіна «Сім останніх слів Ісуса на хресті».

Її підготував з оркестром театру славетний Володимир Кожухар, але стан здоров’я не дозволив ветеранові вийти на сцену в день концерту.

І його з блиском замінив 26-річний Іван Стецький — диригент за консерваторською освітою і бібліотекар театру за записом у трудовій книжці.

Під його паличкою звучання оркестру набуло такого пронизливого трагізму, якому для самовисловлення вже не потрібні слова чи сценічна дія.

Завершувала програму написана в 1992 році «Молитва Катерини» Івана Карабиця на слова Катерини Мотрич. Це дійство в трьох частинах з назвами «Хлібця! Хлібчика дай!..», «Господи, Вседержителю наш!..», «І пливуть Чумацьким шляхом...» мало на меті безпосередньо розкрити тему Голодомору засобами музики, пластики і поетичного слова.

Відомий німецький філософ Теодор Адорно стверджував: неможливо писати вірші після Освенцима. Будь-яка розмова засобами мистецтва про неймовірний жах і біль Голодомору так само є вкрай ризикованою.

Тут дуже легко збитися на фальш декларативного пафосу. Тому перед режисером Віталієм Пальчиковим стояло надскладне завдання уникнути цієї небезпеки.

Високий трагізм музики Карабиця переконливо втілили оркестр і хор театру та камерний дівочий хор Київського ліцею імені Миколи Лисенка.

На авансцені відбувалося дійство у виконанні вбраних у полотняні сорочки юних вихованців театральної студії «АртЕко», які втілювали образи юних жертв Голодомору.

Мелодекламацію на текст Катерини Мотрич прочитала легендарна Ніна Матвієнко. Вона ж а capello проспівала пронизливу заключну пісню, що стала містком від жахіть 1932—33 років до жахіть 2022 року, коли народженому 20 листопада Сергійкові російська ракета, випущена по пологовому відділенню лікарні в Вільнянську на Запоріжжі, відпустила тільки 2 дні життя на цій землі...

Глядачі розходилися з Київської опери зануреними в звичну вже напівтемряву вулицями з почуттям катарсису й чітким розумінням: є речі, які неможливо забути і які не можна вибачити.

І саме за цю пам’ять мільйони українців змагаються сьогодні зі страшним російським звіром: хто в шанцях на передовій, хто — роблячи надскладні операції при світлі ліхтариків, хто — ремонтуючи під обстрілами лінії електропередач, хто — попри все виконуючи високого звучання музику. І ця пам’ять робить усіх нас непереможними.