Закон і війна: версія Матіоса

Анатолій Матіос, «Бумеранги долі» (К.: Наш формат, 2022). Дивна книжка; не вкладається у жанрові стандарти.

Нібито й мемуар, але жодної хронологічної послідовности або наскрізної проблематики.

Дванадцять навіть не портретів, а моментальних знімків — ескізи коротких, від кількох хвилин до кількох годин — зустрічей.

Колись фотомайстер Василь Пилип’юк дуже точно назвав свою подібну книжку так: «Долею даровані зустрічі».

У Матіоса — теж про дарунок, але більш сконцентрований, символічно-агресивний навіть — у вигляді бумеранга. По-теперішньому кажучи, «отвєткі».

«Не знаю, як назвати те, що я пишу. Не мемуари — і точно не моя то сповідь. Просто думки і деякі миті мого життя. Чи воно вам, а чи комусь іншому потрібно? Не знаю. Але воно потрібно мені».

Оце останнє — головне. Якщо автор пише не лише задля гонорару — воно стає у потребі й іншим. Особливо, коли той автор намагається у чомусь розібратися. Надто коли він «мало не до блювотиння обізнаний в теперішніх реаліях України» і прагне збагнути — чому так?

Американський військовик Рон Кеппс, що створив навчальний Проєкт ветеранського письма, говорить про чи не головну функцію писання комбатантських спогадів: «Перевітрювання додає ясности» (Як писати про війну.— К.: Смолоскип, 2021).

Історії, розказані Анатолієм Матіосом, відбуваються під час російсько-української війни, проте сфокусований він на її політичній підкладці, а на цій внутрішній війні також можна заробити ПТСР.

Ось, наприклад, про дві зустрічі з президентом Порошенком. Військова прокуратура, яку тоді очолював Матіос, розслідувала й передала до суду так звану «справу генерала Назарова» — про збиття бойовиками літака з 49 десантниками на борту.

Президент викликав до себе прокурора й питає: «Анатолію, ну ти ж на війні був, мені доповідали. Ти наче нормальний. Але за що ти так ненавидиш українську армію? От скажи мені, який солдат буде воювати, який командир віддасть наказ на смерть в бою, якщо його за це засудять?».

Ну, так — це те саме горезвісне «не на часі», винайдене зовсім не Зеленським і яке існувало й до Порошенка. Авжеж, поганому політикові-танцюристу завжди щось заважає...

Матіос відповідає: розслідували не так саме генеральське рішення, як серйозні порушення протоколів безпеки. Суд усе перевірив і визнав дії військового командування необґрунтованими.

Але ж останнє слово у президентському кабінеті має бути за президентом, вважають тимчасові власники таких кабінетів: «Ти працюєш на ФСБ! Якщо ти переслідуєш українських генералів і командирів, які віддають команди воювати за Батьківщину, то ти працюєш на ФСБ!». Хай там як, а почути таке військовому від свого головнокомандувача — неабияка психічна травма. Пізніше Петро Олексійович не те щоб попросив вибачення, а назвав це емоційним зривом і навіть запропонував Матіосові посаду заступника голови своєї адміністрації. Анатолій Васильович відмовився. Порошенко «мовчки пішов, напівобернувся і без емоцій сказав: «Я вперше чую відмову президентові держави».

Ось так побудована ця книжка: фактично дві-три репліки персонажа — і раптом освітлюються закапелки прийняття рішень, їхня емоційна, психологічна, етична й інтелектуальна атмосфера.

В осерді портрета тодішнього прем’єр-міністра Володимира Гройсмана — декілька хвилин особистого контакту під час урядового засідання у день збиття рейсу MH17: приїхали європейські слідчі, хочуть потрапити на місце падіння літака, але як це здійснити — ніхто з наших не знає.

Матіос, на тоді заступник голови СБУ, знаходить найвищий в ієрархії «ДНР» телефон, виходить до коридору й домовляється про розмову того з прем’єром.

Повертається до залу засідань і пошепки просить Гройсмана вийти з ним. Володимир Борисович бере всю відповідальність на себе і під особисті гарантії домовляється з тією стороною про виїзд експертів на місце злочину. Урядове зібрання, яке було втрапило у глухий кут, раптом дійшло розв’язки.

Сьогоднішній висновок з того епізоду наш автор робить такий: «Гройсман все для держави, як на мене, ще не зробив... Мав би зробити. Мусить».

Приблизно такий самий висновок робить Анатолій Матіос і щодо Лани Зеркаль, тоді заступниці міністра закордонних справ: «Кажуть, у пані Зеркаль є перспективи в політиці. Ніхто того наперед не знає.

Але вона нашого вибору і довіри варта». Їхня перша зустріч відбулася 2015-го, коли військовий прокурор почав із власної ініціативи фіксувати воєнні злочини і, зібравши перші тисячі сторінок свідчень, попросив передати їх до Міжнародного кримінального суду. Такого в Україні досі ніхто не робив. Зробила Лана Зеркаль.

Або ось розповідь про тригодинну каву з Юлією Мостовою, редакторкою «Дзеркала тижня», вислідом якої є дуже точна, як на мене, характеристика цієї топжурналістки: «Судмедексперт слова».

А ще у книжці є екзотичний сюжет про півгодинну балачку з чи не головним «авторитетом» українського криміналу Льорою Сумським (Сергій Лисенко), який не дозволив російським «злодіям у законі» — за планом ФСБ — очолити кримінальний світ України. А влітку 2021-го РНБО ввела санкцію з його видворення. «Безумні «слуги», а господарів немає», — так прокоментував це А. Матіос.

Так само на короткому сюжетному майданчику — на сімейному обіді в тісній квартирці голови Оболонського суду Владислава Дев’ятка, що засудив на 10 років Зварича, а тоді, за зраду, Януковича — наш автор дає опосередковану характеристику цьому справжньому героєві через його «зізнання» щодо перебігу «справи Януковича»: «10 мільйонів доларів через десяті руки пропонували кожному судді з трійки, а голові — 20, щоб цей суд не закінчився ніколи».

Для тих, хто таки зацікавиться книжкою «Бумеранг долі», зазначу, що тут є і про Арсена Авакова («важкого калібру то людина»), і про «слідчого Майдану» («проповіді фарисея Горбатюка»), і побіжно про багатьох відомих осіб («Євген Кирилович Марчук мене тієї аналітики, як великий державник, учив»).

Як бачимо, авторські побоювання «чи комусь потрібно, що я пишу» — радше риторика, а може, й навіть кокетування: як можуть бути «не потрібні» свідчення щодо нинішніх політичних дієвців? Та й сам автор — актор першого плану.

Ось така собі пунктирна автобіографія, поіменована ним як «мої життєві черевики»: Військові погони і генеральське звання української спецслужби за викритого в хабарництві суддю Зварича... Розшуканий підлеглими Пукач...

До суду за матеріалами військової прокуратури відправлений і вперше за державну зраду власної країни засуджений президент Янукович». Це він згадує лише ті особисті сходинки, що позначені повним правовим циклом, включно з судовим вироком.

А далі знаходимо й інші епізоди, участь в яких теж можна носити на грудях, як медаль. Пам’ятаєте, як у серпні 2014-го охоплений панікою батальйон «Прикарпаття» самовільно залишив позиції і посунув — зі зброєю — додому?

Міністр оборони подзвонив до генпрокурора й попросив, аби саме Матіос поїхав-розібрався. Десь серед поля вони зустрілися: колона вантажівок, заповнена наляканими, злими й нетверезими солдатами, і невисокий чоловічок у цивільному костюмі, що вистрибнув із гелікоптера, який не глушив двигуна. Ті екстремальні перемовини описані детально-моторошно.

Як сказав би згадуваний Рон Кеппс, то «інцидент, без якого історії не було б». Історії, що має глобальне значення: Матіос зупинив неконтрольо­ваний рух здезорієнтованого бойового підрозділу — «і не почалася паніка, що армія тікає через усю Україну».

Щоразу, як генерал Матіос описує здобутий результат, він не забуває згадати і про палиці в колеса. Ще як він був заступником Служби безпеки України, «група з кількох полковників СБУ та комерсантів «збивала» з різних людей гроші начебто для мене — як хабар.

Еге ж, саме так шахраї й казали людям — для Матіоса. Близько мільйона доларів ті мерзотники з народу вициганили й забрали». А ось про справу Януковича: для початку треба було роздобути легітимну копію листа колишнього українського президента до Путіна з проханням увести російські війська до України — росіяни передали цей лист до ООН.

Зробити це треба було якнайшвидше — тобто відрядити до Нью-Йорка українських прокурорів-переговорників. А в ГПУ, бо ж кінець року, коштів на відрядження немає. «Зі своєї зарплати я (не держава, що Януковича вирішила до суду відправити) дав їм кошти. Грошове забезпечення в мене генеральське було, близько 80 тисяч».

Ну так, через пів року ці витрати Матіосові компенсували. Але ж за той час і сам лист Януковича міг зникнути, чи не так?

Схоже, найтравматичніший період у кар’єрі Анатолія Матіоса — очолювання ним військової прокуратури. Мусив дбати про закон, попри загальну опінію: усі, хто на фронті, — ангели-захисники. Так думати – правильно.

Але що робити, коли у батальйоні «Торнадо», що сформувався на добровольчій основі, з’явилося ядро паралельного прийняття рішень, утворене з колишніх кримінальників та «перевертнів у погонах»? І вони, ці перевертні, мародерствують під патріотичними гаслами?

Функція військової прокуратури під час війни незавидна у будь-яких проявах. Як-от обміни полонених. У соцмережах — суцільне «ура!».

Але ж «після перших фото та короткого відео для ЗМІ «обійми» Батьківщини для визволених починалися з перевірки і допитів». Годі казати, що так і має бути.

І так само зрозуміло, що прокурори-перевірники «відчували до себе ненависть бага­тьох малообізнаних, заради кого ту роботу робиш». Почитайте книжку журналісток Ірини Вовк і Дарії Бурої, де розслідувано «паритет» так званого «великого обміну Зеленського» 29 грудня 2019-го.

Тоді четверо, яких Україна хотіла «звільнити», — залишилися в ОРДЛО, а «багатьох підозрювали в роботі не на українські сили, а в сприянні бойовикам. Декого взагалі відверто називали ворогом: «бойовиками», «сепаратистами», «ватниками»...

Ще більше обурення викликало те, кого віддали гібридним силам за українських в’язнів... п’ятьох «беркутівців», яких звинувачують у розстрілі Небесної сотні, трьох звинувачених у підриві мирної демонстрації в Харкові 22 лютого 2015-го (які, ймовірно, брали участь і в «Антимайдані» та сутичках у Маріїнському парку взимку 2014-го; фігурантів «трагедії 2 травня» в Одесі 2014-го; учасників штурму міськ­управління міліції у Маріуполі у травні 2014-го» (Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих.— Х.: Фоліо, 2020).

Імовірно, такого не сталося б, якби працювала військова прокуратура. Але на той час її вже знищили прихильники концепції «не на часі».

Як пише А. Матіос, «ми, як могли, не дозволяли армії перетворитися на фабрику дезертирства, на море людської ненависти, безкарности, беззаконня й жаху... Знищення військової прокуратури: той, що Рябошапка, і той, що Богдан».

«Не на часі» — концепція відвертих маніпуляторів. Ми ж воюємо за що? За Україну, де закон один для всіх: для вуличного хулігана, неадекватного бюрократа чи умовного президента.

І для військовиків теж — ми ж не хочемо, попри справедливу ненависть до росіян, аби наші армійці, коли зайдуть у якийсь Серпухов чи Коломну, залишили по собі Бучу чи Бородянку? Україна — не Росія, як казав один з попередніх наших президентів. Військова прокуратура була інструментом доведення цього.