Поплічники нацистів: як москалі допомагали Адольфу Гітлеру

27 жовтня 2022 року президент рф путін виступав на засіданні Валдайського клубу.

У своїй промові він, як і зазвичай, звинуватив Україну у фашизмі та поділився міркуваннями про історію.

Зокрема, на думку путіна, «нацистські карателі доручали найбрудніші справи бандерівцям».

При цьому тема співробітництва російських білих офіцерів із нацистською Німеччиною залишається табуйованою у сучасній росії.

Хоча оди Адольфу Гітлеру писав навіть улюблений філософ путіна Іван Ільїн, а тисячі російських добровольців активно вступали в різні збройні формування, які створювали німці.

«Бабель» розповідає, як білі офіцери в еміграції співпрацювали з нацистами, що Ільїн казав про перспективи російського фашизму, а отаман Петро Краснов — про «арійське походження» донських козаків

Біла еміграція в Європі

Улітку 1922 року більшовики почали висилати за кордон представників інтелігенції, які не погоджувалися з їхньою політикою.

Це явище вже в 1990-х назвали «філософським пароплавом» — до зими в Європу вислали понад 200 науковців із сім’ями. Серед них були Іван Ільїн, Семен Франк, Микола Бердяєв та інші помітні філософи.

Великі війни на території колишньої Російської імперії на той час загалом завершилися. Хоча повстання проти більшовиків у різних регіонах тривали до кінця 1920-х.

Однак основні противники червоних опинилися в еміграції — до 1923 року країну різними шляхами покинули понад 2 мільйони людей, які не бачили себе в більшовицькій державі.

Серед них було багато білих офіцерів, які не вважали, що війна закінчилася, і чекали, коли знову випаде шанс поборотися з більшовиками.

У 1924 році з’явилася Російська загальновійськова спілка на чолі з колишнім керівником Білого руху бароном Петром Врангелем. РЗС об’єднала багато різних емігрантських організацій.

А Врангель спробував примирити між собою емігрантів із різними поглядами, заявивши, що спілка діє на засадах «непредрешенчества» — якщо влада більшовиків упаде, то державний устрій будуть визначати Установчі збори.

При цьому прибічників незалежності України чи інших окремих республік в РЗС не було, вона існувала під гаслом «Великої, єдиної та неділимої росії».

Швидко з’ясувалося, що біла еміграція занадто різнобарвна. У тому ж 1924 році з’явився Корпус Імператорської армії і флоту, члени якого без Установчих зборів проголосили імператором князя Кирила Володимировича Романова, кузена Миколи II. Були й інші організації, що не приєдналися до РЗС.

А після смерті Врангеля у 1928 році суперечки між монархістами, республіканцями та «непредрешенцями» загострилися.

Основним хабом для білоемігрантів спочатку стала Веймарська республіка — у 1922 році їх там було 600 тисяч.

Але вона сама переживала економічну та політичну кризу, тому білі офіцери поступово виїжджали, до початку 1930-х їх там залишилося 50 тисяч. Новим центром еміграції стала Франція, де був штаб РЗС. До початку Другої світової саме там жили понад 40% усіх білоемігрантів.

Серйозних успіхів у боротьбі з більшовиками з еміграції РЗС та інші організації не здобули. Дуже швидко в офіцерських клубах з’явилися радянські шпигуни, які почали прослухувати навіть збори у штаб-квартирі РЗС у Парижі.

А в 1930 році чекісти викрали там тодішнього керівника спілки — генерала Олександра Кутєпова, який після цього безслідно зник.

Значна частина офіцерів та ідеологів білої еміграції ще з кінця 1920-х почали робити ставку на іноземну інтервенцію як спосіб боротьби з більшовиками.

Особливо їх надихали перемога фашистів в Італії та популярність націонал-соціалістів у Німеччині.

У 1928 році Іван Ільїн, який був тоді головним ідеологом білої еміграції та працював у Російському науковому інституті в Берліні, написав статтю «Про російський фашизм» для журналу «Русский колокол».

Ось про що він казав: «За останні десять років лицарський рух, який у всьому його світовому обсягу варто називати Білим рухом, зав’язується, міцнішає та розгортається в різних країнах і під різними назвами. Уперше він почався у нас у росії. [...] Згодом зародився в Німеччині, в Угорщині, у 1919 році — в Італії; тут він після трирічної організаційної підготовки та кількох героїчних сутичок заволодів державним апаратом і створив так званий фашистський режим. Цей політичний успіх змусив наших сучасників говорити про фашистський метод (тобто про надійний спосіб) боротьби з більшовистською пошестю...»

Водночас Ільїн застерігав від надмірної залежності від європейських союзників, але загалом вважав усі фашистські партії та режими частинами єдиного цілого.

Та закликав білу еміграцію до єдності: «Дух російських фашистів — патріотичний, вольовий і активний; не для засудження цього духу я взявся за перо. Але для того, щоб сказати моїм білим браттям, фашистам: стережіться марної закордонної політики...»

Біла еміграція та націонал-соціалізм

Коли до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер, відносини між білою еміграцією та його режимом одразу ускладнилися — деякі емігранти, як-от генерал Антон Денікін, відмовилися співпрацювати з нацистами, інші висували свої вимоги, а хтось просто не був корисним.

Але білі офіцери та ідеологи вітали нову владу. У 1933 році Іван Ільїн написав статтю для емігрантської газети «Возрождение», в якій звеличував Гітлера та називав становлення тоталітарного режиму «легальним самоскасуванням демократично-парламентського устрою».

«Скинуто ліберально-демократичний гіпноз непротивленства. Поки Муссоліні веде Італію, а Гітлер веде Німеччину, європейській культурі дається відстрочка», — писав він.

Розбудовувати новий режим нацистам допомагали й інші діячі білої еміграції — генерал Василь Біскупський та його організація Aufbau, генерал Олексій фон Лампе, дипломат Сергій Боткін.

Пропагандистами на службі у нацистів стали врангелівський офіцер барон Олександр Меллер-Закомельский та колега Ільїна зі спілки російських журналістів і літераторів Володимир Деспотулі, які відзначилися антисемітськими статтями та закликами до геноциду євреїв.

Але поступово відносини між білою еміграцією та нацистами погіршувалися. Гітлер не бачив потреби в союзниках серед емігрантів, не бажав видавати їм зброю, але вимагав від них підконтрольності. До того ж нацисти знали, що серед білих офіцерів чимало радянських агентів. На початку Другої світової війни Російську загальновійськову спілку в Німеччині заборонили.

Навіть Івану Ільїну в 1938 році під тиском гестапо довелося виїхати до Швейцарії. Хоча він до останнього сподівався налагодити відносини з Гітлером — за рік до переїзду подав заявку на членство в Палаті письменників Рейху, в якій переконував керівництво у своєму арійському походженні. Існує версія, якої дотримувався й сам Ільїн, що доноси на нього в гестапо писав Меллер-Закомельский — стосунки у них не склалися.

Перші російські нацистські загони в Югославії

Російській загальновійськовій спілці не вдалося створити реальні бойові загони. Її керівництво намагалося взяти участь, наприклад, у Громадянській війні в Іспанії на боці монархістів, але не домовилося з генералом Франсіско Франко про створення власного великого підрозділу.

На війну тоді поїхала десь із сотня добровольців із числа білих офіцерів. Гітлер і Муссоліні, як і Франко, не бачили користі від співробітництва з білими офіцерами.

До Вермахту членів РЗС брали винятково як перекладачів — приблизно 300 людей. Хоча деякі білі офіцери підробляли документи та вдавалися до інших махінацій, аби потрапити на службу до німців.

Першим реальним російським військовим загоном став Російський корпус в Югославії. На початку 1920-х на території Королівства Югославії було багато білих емігрантів — десятки тисяч.

У Сербії розташовувався центр Російської православної церкви за кордоном, а місцева влада надавала російським емігрантам особливий правовий статус, з яким було легше інтегруватися в суспільство та знайти роботу.

У квітні 1941 року Німеччина разом з Італією та Угорщиною окупувала Югославію. Німців підтримували хорвати, які сподівалися здобути таким чином незалежність.

Оборона країни протрималася лише 11 днів, але після окупації розпочалася партизанська війна всіх проти всіх — сербів проти хорватів, націоналістів проти комуністів, сербів проти німців. Особливо потужною була комуністична Народно-визвольна армія Югославії на чолі з Йосипом Брозом Тіто.

Після окупації німці заборонили діяльність Російської загальновійськової спілки в Юго­славії, але білі офіцери хотіли воювати проти партизанів Тіто, які почали нападати, зокрема, на емігрантів-монархістів.

У вересні 1941 року німці дозволили генералу Михайлу Скородумову сформувати окремий корпус, який боровся з партизанами. Скородумов не був членом РЗС і підтримував князя Кирила Володимировича як легітимного монарха. Але багато членів РЗС в Югославії зрештою приєдналися до корпусу.

Уже до 1944 року він налічував майже 12 тисяч бійців, а загалом за війну через нього пройшли 17 тисяч емігрантів, і не тільки з Юго­славії, а й із Болгарії, Румунії, країн Балтії.

Щоправда, Скородумов протримався командувачем корпусу лише три дні — німці швидко замінили його на більш лояльного білого офіцера, генерала Бориса Штейфона.

Майже всю війну Російський корпус провів у Сербії. Коли у 1944 році фронт почав переміщатися на захід, росіяни відступали спочатку у Словенію, а потім — в Австрію, де 12 травня 1945 року здалися британцям.

Радянський Союз вимагав видачі полонених, але британці не віддали їх, бо більшість цих білих емігрантів вже давно були підданими Юго­славії. Останній командир корпусу полковник Анатолій Рогожин емігрував до США.

Козачий Стан та отаман Петро Краснов

Донські козаки серед білих емігрантів від початку трималися автономно. У 1921 році отамани Донського війська в еміграції уклали угоду про спільне командування, але окреме від Петра Врангеля та його організації.

Хоча створити повністю незалежну емігрантську організацію вони не змогли — на офіційному рівні більшість європейських держав підтримували відносини саме з Врангелем. А Франція і після його смерті визнавала лише Російську загальновійськову спілку.

Інша ситуація склалася в Німеччині. Загальний консерватизм та антисемітизм донських козаків одразу зблизив їх з націонал-соціалістами.

У 1935 році Донське військо в еміграції розкололося на два табори — прибічників отамана Михайла Граббе та прихильників отамана Петра Попова. Але обоє беззаперечно підтримували режим Гітлера, а нацисти фінансували обидві частини організації.

Одним із найпалкіших прибічників Гітлера серед донців став білий генерал, отаман Петро Краснов, який остаточно переїхав у Німеччину в 1936 році.

Разом із нацистським ідеологом Альфредом Розенбергом він спробував обґрунтувати тезу, що донські козаки не слов’яни, а прямі нащадки готів, тобто «чисті» арійці.

Іншим пронімецьким донським отаманом був Глазков, який керував «Козацьким національним центром» у Чехословаччині та вітав її окупацію Німеччиною у 1938 році.

Їх підтримував і кубанський козак, отаман Андрій Шкуро — командувач Кубанського козацького війська у 1918—1919 роках.

Усі ключові отамани донців підтримали відкриття Східного фронту в 1941 році. Краснов писав: «Я прошу передати всім козакам, що ця війна не проти Росії, а проти комуністів, жидів та їхніх поплічників, які торгують російською кров’ю. Хай Господь допоможе німецькій зброї та Гітлеру!»

У 1942 році зі зверненням до донських козаків виступив отаман Граббе: «22 червня Вождь Великого німецького рейху Адольф Гітлер оголосив війну Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Від Льодовитого океану до Чорного моря грізною стіною насунулася і перейшла червоні кордони потужна німецька армія, вражаючи полки Комінтерну. Велика розпочалася боротьба. Донське козацтво! Ця боротьба — наша боротьба».

Утім серед нацистів єдності щодо «козацького питання» не було. Розенберг пропонував створити на окупованих територіях окрему автономну державу Дону та Волги, але Гітлер його не підтримав.

На початку Другої світової він усе ще не бачив користі від білих офіцерів і не квапився щось їм обіцяти.

Ситуація змінилася лише в 1942 році, коли на бік Німеччини почали переходили радянські колаборанти. Німці вирішили поступово формувати єдину російську армію на основі РОА генерала Андрія Власова — як з білих емігрантів, так і з полонених. Хоча це відбувалося повільно — Власов довго залишався суто пропагандистською фігурою, а реально загонами командували німці.

Лише в листопаді 1944 року, коли становище Німеччини на фронтах стало критичним, Гітлер дозволив сформувати Комітет визволення народів росії на чолі з Власовим і створити повноцінну армію з усіх росіян, які бажали її підтримати. До Комітету ввійшли й члени Козачого стану — донського формування з 30-40 тисяч бійців на чолі з генералом Сергієм Павловим.

Але значного впливу на хід бойових дій ці війська не мали. Донські козаки відступали в Польщу, потім — в Італію, де зрештою у травні 1945 року здалися британцям. Їм пощастило менше, аніж Російському корпусу — британці видали їх у Радянський Союз, де всіх полонених, включно з Петром Красновим та Андрієм Шкуро, стратили.

Дмитро РАЄВСЬКИЙ
(з сайту babel.ua)