Контроль над спогадами і література: рецензія на «Як писати про війну» Рона Кеппса

Можливо, книжка з назвою «Як писати про війну» (К.: Смолоскип, 2021) й не стане класичним бестселером, але її читацький потенціал неабиякий.

Вже на п’ятий рік російсько-української війни фіксувалося до 500 книжок, пов’язаних з нею. Тепер, гадаю, таких видань близько тисячі.

Звісно, у цій бібліотечці є все: і те, що лишиться у вітчизняній хрестоматії, і те, що вивчатимуть психологи; невичерпний матеріал для істориків повсякдення, як також і кон’юнктурні тексти.

Автор нашої новинки, Рон Кеппс, 25 років прослужив в армії США, написав спогади з промовистим підзаголовком «П’ять війн за десять років», зорганізував навчальну програму «Проєкт ветеранського письма».

Книжка «Як писати про війну» — підручник цієї школи.

На відміну від зграї нинішніх самопроголошених адептів сторітелінгу, Кеппс знає багатьох інших, крім себе, письменників.

Знає навіть теоретика фольклору Владіміра Проппа та філософа Цвєтана Тодорова (не кажучи про Фройда).

Аналізує винятково твори колишніх військових, і цей перелік заворожує: Бірс, Дефо, Моем, Мопассан, Стендаль, Толкін, Воннегут, Гемінґвей, Ґолдінг, Селінджер, Флемінг, Фолкнер.

Єдиний не-солдат, твори якого він розглядає, — Шекспір. Цікаво, що прикладів з російської «воєнної прози», котрою так хизуються за порєбріком, майже немає (окрім Толстого і Бабеля).

Детальні — й цікаві! — інтерпретації класичних романів слугують ілюстрацією головної тези: «Навіть якщо письму не можна навчити, йому можна навчитися».

У практичній частині книжки наш автор пропонує аматорам повправлятися у переписуванні епізоду під різними кутами зору та в різних стилістиках, що відсилає нас до блискучого експерименту французького класика Ремона Кено «Вправи зі стилю» (Л.: Піраміда, 2006).

Так, це якісне літературознавство. Влучності запитань, які ставить Кеппс, може позаздрити більшість рецензентів, не кажучи вже про кандидатів філологічних наук.

Оцініть самі: «Придивіться до оповідача. Чому він говорить до нас і розповідає історію? Що це означає для нього чи неї?.. Чому ця особа сповідається нам? Який її порядок денний? Чи можемо ми їй довіряти?».

Звісно, це популярне літературознавство, але ж яке дотепне: «Якщо ви уявите свою історію будинком, то епізоди будуть його кімнатами... Ваш мозок сприймає кожне речення в абзаці, як ваша машина — кожне перехрестя на районі».

Рон Кеппс радить літературним початківцям-ветеранам таку мотиваційну послідовність: «Відразу після «чому я хочу писати?» і «що я хочу сказати?» — має бути «для кого я пишу?».

Так, війна на твоїй землі заторкує всіх, але ті всі мають різний досвід. Кеппс пише про три основні досвіди: армійський, бойовий та воєнний. Перший має найменше потенційних читачів («у 2011 році менш ніж 1% населення Америки служило в армії»); третій — найпоширеніший, тому «комбатанти чи члени їхніх сімей — ми творимо літературу війни, а не літературу про війну». Це те саме, що неоднораз повторював Валерій Ананьєв (Маркус), автор справжнього бестселера «Сліди на дорозі» (2019).

Найскладніше — бойовий досвід. Вчинки на війні «керуються надзвичайно складним рядом мотивів, міцним варивом із гніву, страху, чесности, ненависти, гіркоти й любови».

Кеппс попереджає, що «спогади про деякі травматичні переживання... можуть так ніколи й не інтегруватися з рештою» повоєнних реакцій.

Але принаймні контроль спогадів — це шлях до «повернення собі контролю над власним життям... Як рукавичка дозволяє вам взятися за щось гаряче, письмо дозволяє обробляти спогади в контрольований спосіб».

Утім і літературні вправляння не є панацеєю, адже «часом не можемо повністю осягнути, бо це виходить за межі нашого розуміння. А чого ми не можемо зрозуміти, того не можемо й висловити».

Ветеран-письменник застерігає також ветеранів-початківців від надмірної емоційности оцінок, позаяк рядовий знає менше за капітана, а той — менше за генерала, та й генерали розуміють не все.

Можливо, найкраще сформулював цю тезу ще Вінстон Черчилль: «У великій війні неможливо відокремити військові справи від політичних... Тому значна частина літератури про це трагічне сторіччя викривлена під впливом ідеї, мовляв, на війні мають значення лише воєнні міркування і що ясний професійний погляд солдатів був затьмарений утручанням політиків» (Томас Рікс. Черчилль і Орвелл. Битва за свободу. — К.: Лабораторія, 2020).

Ростислав Семків, директор видавництва «Смолоскип», не вперше збагачує наш інтелектуальний простір якісною філологічною аналітикою.

Згадаймо бодай його участь у перекладі засадничої праці Гаролда Блума «Західний канон: книги на тлі епох» (К.: Факт, 2007) чи його власну розвідку про Стівена Кінга (Уроки короля жахів. — К.: Pabulum, 2020). Нині Семків видав украй потрібну книжку для розуміння процесів віддзеркалення війни в літературі.