Симбіоз Ніцше і Goggle: рецензія на роман «Розколини» Ненсі Г’юстон

Канадійка Ненсі Г’юстон у романі «Розколини» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко; українською твір переклав Іван Рябчій) зображує чотири покоління однієї родини: кожне покоління має власний наратив, який оприявнює комплекс упереджень, страхів і травм ідентичности, проблем пам’яти та, зрештою, історичного часу, який впливає на кожного індивіда, формуючи «розколини», що проходять крізь покоління й стають чинником історії роду.

Особливо виразним у романі є ідентичність Сола (Соломона), шестирічного хлопчика з особливим світоглядом.

Сол — як поєднання Бога й Goggle (перефразовуючи Джона Дарема Пітерса); хоч і дитина, проте має надзвичайно раціональне ставлення до себе й світу навколо.

Персонаж подеколи демонструє пост­іронічність, яка є наскрізним маркером сучасної доби, а часом нагадує біоробота, котрий стежить, аби у власному організмі все було гаразд, щоб усе підпорядковувалося непорушним біоритмам. Може навіть оскаженіло розлютитися, коли щось відхиляється від визначеного порядку.

Опис тілесности так само важливий, як і споріднений з ним мотив жорстокости. Якщо точніше, ідеться про невразливість психіки хлопця до візуального контенту, який репрезентує сцени насильства, сексуальних тортур над полоненими тощо.

Так, наскрізною в романі є тема війни і психологічного захисту від неї; війна в Іраку — важливий компонент тематичного ландшафту книжки.

Часто інтерес хлопця до воєнних злочинів і виявів жорстокости видається неприродним, викликає огиду, проте оповідач жодним чином не засуджує персонажа.

Розум Сола унікальний: він поєднує метафізичну віру в Бога, спілкування з Богом у важкі хвилини (коли хлопець, наприклад, бачить наслідки зараження на шкірі після невдалої операції з виведення родимої плями) — з раціональним, чітко логічним розумом.

Сол поєднує у своєму сприйнятті як метафізичну віру, так і постметафізичне мислення, яке припускає, що в умовах Google-технологій людина як ніколи близька до того, щоб стати Богом.

Відтак Сол вірить у Бога й водночас відчуває себе Боголюдиною. Він Боголюдина в тому сенсі, як Google став Богом для людини ХХІ століття у міркуваннях згадуваного американського професора комунікацій Джона Дарема Пітерса.

Хлопець виявляє емоційний холод і порожнечу, коли розглядає на відео сцени катувань або зґвалтувань. Це вже постгуманістичний тип мислення, детермінований комп’ютерними технологіями й візуальним контентом, який сьогодні шириться з нечуваною швидкістю й без обмежень.

Google може пропонувати найрізноманітніший контент, і байдуже, чи йдеться про зґвалтування іракських дівчат, чи про тортури над солдатами, чи про випуск погоди.

Сол, розглядаючи сцени насильства, здатен хіба (пост)іронічно зауважити: добре, що я не дівчина, бо дівчат на планеті ґвалтують частіше.

Для персонажа математична логіка, статистика, розрахунок — маркери, які визначають світоглядний підхід до реальности.

Роман Ненсі Г’юстон трансісторичний (перехід з однієї доби в іншу впродовж ХХ-ХХІ ст.), транскультурний і загалом «транзитний» — у ньому постійно змінюються локуси: Мюнхен, Нью-Йорк, Сан-Франциско, Торонто, Хайфа... Ну і, звісно, війна в Іраку, яка перетворюється на частину медіаіндустрії.

Образи війни стають частиною інтернет-реальности, будь-хто, зайшовши на певний сайт, може отримати доступ до найогидніших сцен. Саме цей аспект — мультиплікація образів іракської війни в медіа та їх сприйняття Солом — один із найбільш дражливих у романі Н. Г’юстон.

Письменниця показує хлопця з нетиповою психікою та свідомістю, котрий сприймає себе Богом, а отже — має бачити все. Окремі релігійні питання, порушені в романі, винесемо за дужки цього матеріалу, як-от: чи справді Бог бачить кожного? чи все стається з людьми з волі Бога? чому Бог уможливлює терор і війни? Ці питання стосуються проблеми взаємодії релігії й медіа, що, до речі, також здобуває аналіз у згаданій праці Д. Дарема Пітерса.

Історія про Сола — сучасна версія «Так казав Заратустра» Ніцше. Хлопець здобуває силу з медіа. Ба більше: Сол зображений у романі як біологічна частина Google.

Окремі моменти його сприйняття видаються патологічними: хлопець занадто холодний в емоціях до батьків, не кажучи вже про його реакцію на сцени насильства в Іраку.

Але чи не такою є сучасна молодь, яка не мислить себе без гаджетів, які відкривають портал до світу як абсолютного затишку й Добра, так і тотального Зла й патологій?

Роман канадійської авторки фіксує джерела тієї соціально-психологічної ситуації, яка сьогодні здобуває особливу актуальність у суспільстві: сформовано новий тип дитячої жорстокости.

Сол не виявляє емпатії, він прагне досконалости, а біль і страждання сприймає з холодним розумом, подеколи отримуючи психофізіологічне задоволення від побаченого.

У романі «Розколини» кожна нова історія — Рендала, Седі чи Крістіни — дедалі більше занурює читачів у минуле, у світ протистояння Злу в образі нацизму. Зло, як показано в романі, здатне мігрувати.

Цікаво, якою буде майбутня історія, що чекає на дорослого Сола-Боголюдину? Читач, безперечно, отримає чимало матеріалу для таких розмислів від «Розколин».

Твір портретує сучасний психологічний ландшафт міжособистісних стосунків і має значний евристичний потенціал у змалюванні ліній розвитку світу, який не відмовляється від Зла, явленого в ідеологіях і війнах, які ті зумовлюють.