«Коментатор» української стрічки новин: рецензія на 5 книжок «про Черчилля»

Наприкінці 2018-го вийшов український переклад двотомових спогадів Вінстона Черчилля про Другу світову війну (К.: Видавництво Жупанського).

А вже наступного року з’явилися переклади ще чотирьох книжок з першого ряду «про Черчилля»: Себастіан Гаффнер, «Черчилль. Біографія» (там само); Мартін Ґільберт, «Черчилль. Біографія» (К.: КМ-Букс); Боріс Джонсон, «Фактор Черчилля: як одна людина змінила історію» (Х.: Віват); Джон Гарт, «Як Черчилль врятував цивілізацію: Епічна історія тринадцяти років, які ледь не знищили цивілізований світ» (Х.: Фабула).

У крайній книжці бачимо пояснення, чому кожний новий твір із черчиллезнавства має «життєво важливе знання». Бо, як казали ще давні римляни, хочеш миру — готуйся до війни.

Схоже, напередодні повномасштабного вторгнення над цим замислювалася чи не єдина професійна верства в Україні — видавці.

Коли поглянути на цілий том загальної бібліографії «про Черчилля», можна подумати, що нових слів про нього нині вже не знайдеш. Але ні.

Попри те, що навіть першорядних досліджень вистачить на мінібібліотеку, серйозна новинка щоразу додає чогось несподіваного в інтерпретаціях.

Пригледімося до книжки Джона Гарта (британський журналіст-розслідувач; неповнолітнім пережив бомбардування Лондона; зараз мешкає в Оттаві, Канада). Звісно, славетний британський прем’єр — стрижень цієї історії.

Але направду це більше про тамтешню суспільну систему, демократію як таку. Водночас про політичні аспекти Черчиллевої біографії ми ще більше дізнаємося у Гаффнера (див. рецензію на його книжку в «УМ» від 07.08.2019). На відміну від Боріса Джонсона (див. «УМ» від 07.07.2022), для Гарта Черчилль не так ікона ціле­спрямованости й незламности, як об’єкт розслідування щодо механізмів ухвалення рішень.

А ще ця книжка — така собі коротка історія Другої світової, з якої всі ми, постсовєтські, виховані на мітології «великої вітчизняної», визбируємо крихти давно відомих світові історично узгоджених поглядів.

Приміром, стосовно значення висадки американсько-британського десанту у Французькій Африці восени 1942-го або щодо спротиву військ Віші союзникам, чого я, прочитавши перед тим чимало, досі не знав.

Або щодо «нейтральности» швайцарського уряду, який дозволяв німецьким та італійським військовим ешелонам проїзд своєю територією (як і те, що «Швайцарська лісова компанія» що отримувала субсидії від держави, побудувала німецький концтабір Дахау»).

Але «життєво важливе знання» цієї книжки — в іншому. Не у заповненні наших невіглаських лакун щодо історії, а в тому, що вона може правити справді серйозною експертизою рухомого рядка новин.

2019-го, коли Гарт з’явився на нашому читацькому ринку, головним мемом було «подивитися в очі Путіну». То була чиста чемберленівщина— передвоєнна правляча еліта Британії так само прагнула «подивитися в очі Гітлеру».

Черчилль вважав «умиротворення» за смертний гріх, воно «тільки заохочувало агресію диктаторів і давало їм більше влади над своїми народами».

Зеленський, схоже, нарешті дослухався цієї думки. Але останні його висловлювання щодо можливости якихось «перемовин» викликають збентеження так само, як і колись в американських командувачів: «Генерал Джордж Маршалл, голова штабу сухопутних військ США, у липні 1941 року відверто зізнавався американському журналісту у власних побоюваннях, що прихильники замирення з вищого класу можуть підірвати всі зусилля військових, а відтак американські війська, які він відрядить до Британії для підготовки вторгнення до Європи, опиняться в пастці... Проблема, схоже, в тому, що частина британської громадськости ставить мир вище за поразку» (Томас Рікс. Черчилль і Орвелл. Битва за свободу.— К.: Лабораторія, 2020).

Оте ймовірне «мир вище за поразку» з боку Банкової досі неабияк гнітить українців. Черчилль у перший місяць свого воєнного прем’єрства заявив: «Метою Британії є остаточне знищення її ворогів». Від нашого президента такої однозначної відповіді ми не чули.

До виходу книжки Джона Гарта у нашому читацькому просторі вже перебували принаймні три книжки Володимира Горбуліна — так само зігноровані на печерських пагорбах.

Засновник Національного інституту стратегічних досліджень писав, що восени 2018-го «війна повномасштабна, без обмежень і стримувальних рамок, уперше постала як уповні можлива реальність» (Мій шлях у задзеркаллі. — К.: Брайт Букс, 2019).

А ще раніше Горбулін опублікував аналітичну візію, яку у владних кабінетах сприйняли, певно, за марення божевільного: «Наступ на Київ розгорнеться вже найближчим часом і буде рішучим та безпощадним» (Хроніки передбачень: 2006–2017.— Х.: Фоліо, 2017). Авжеж, гірко сумував топ­аналітик, «планування на стратегічну перспективу зникло з черги денної».

А ще ж давним-давно сказано: «Той, хто не планує, прирікає себе на очевидну поразку» (Сунь-Дзи. Мистецтво війни.— Л.: Видавництво Старого Лева, 2015). Наприкінці лютого Україна постала перед очевидною поразкою, спричиненою попередніми діями влади. Що її вдалося уникнути — зовсім не заслуга президента.

А ще у Горбуліна чимало про невідкладну необхідність розбудови розвідки та сил спеціальних операцій. У Гарта — теж багато про це: «Черчилль був військовим міністром, коли 1918 року закінчилася Перша світова війна, а уряди країн здебільшого скорочували військові бюджети з відчуттям полегшенням. Але він твердо наполіг, аби бюджет Таємної служби був, навпаки, подвоєний».

Коли наш герой став прем’єром у травні 1940-го, його увага до таємних служб лише посилилася.

«Для розкодування німецьких військових секретів найнято фахівців з математики, криптоаналітиків, істориків, чемпіонів з шахів і розгадування кросвордів. На піку своєї діяльности в цій службі працювало до дев’яти тисяч осіб». Про незримі подвиги цієї служби можна прочитати і в інших авторів, а в Гарта є інтегральний висновок: «Вважається, що розвідувальна інформація, отримана в Блетчлі-Парку, скоротила війну щонайменше на два роки».

Широко цитований нині давньокитайський теоретик війни писав: «Шпигунські методи називають магічними й чарівними, і вони є найціннішим скарбом і зброєю правителя... У війську ніхто не може бути ближчим до командування за шпигунів... Якщо ти надто скупий на посади та нагороди для шпигунів і залишаєшся необізнаним щодо становища ворога, то це за межею людяности».

Я не бачив у Черчилля посилань на Сунь-Дзи, але діяв він цілком за його приписами. Ось лише про два епізоди з оповіді Гарта: «Черчилль знав, що успіх на війні залежить від обману, і так було і буде завжди... Найвідомішим обманом було те, що найняли актора, який у Ґібралтарі грав роль Монтґомері, аби приспати будь-які підозри німецької розвідки, що вторгнення може початися незабаром».

Другий епізод має «корупційний» присмак: «Коли Гітлер мав восьмигодинну зустріч із Франко, той відмовився оголосити війну Англії, оголосивши нейтралітет... Гітлер не знав, що Черчиллю вдалося за 10 мільйонів доларів підкупити Франко та його генералів, щоб вони не ввійшли у війну».

Черчилль завжди ставив на превентивні заходи. Щойно обійняв прем’єрство (ще до німецького авіавторгнення), зорганізував систему територіальної оборони, куди за два місяці записалися понад мільйон британців, «а Польова жіноча армія розселилася по сільській місцевості... щоб вирощувати харчі».

Саме він стимулював винайдення радарів — і «радар дійсно виграв Битву за Британію — ми не витрачали бензину, енергії, часу». Вже на початку війни Черчилль «організував виконавчий орган зі спеціальних операцій (SOE), щоб координувати підривну діяльність та організацію диверсій... створити суспільний хаос за ворожим кордоном».

Інакше кажучи, як пише Гарт, Черчилль «був налаштований відмовитися від саморуйнівної традиції бути постійно в обороні».

Коли не вдавалося діяти на випередження, Черчилль вважав за необхідне відповідати адекватно. Щойно німці закидали прибережні води Британії плавучими мінами, «придумали контрзахід — запускати велику кількість дрібних плавучих мін, не більших за футбольні м’ячі, у Рейн, щоб не дозволити німцям використовувати важливий для них водний шлях». Коли перша німецька бомба впала на Лондон 24 серпня 1940 року, «Королівські ВПС відреагували миттєво, завдавши бомбових ударів по Берліну 25, 28 і 29 серпня».

Далі прем’єр-міністр «розповів військовому Кабінету, що тільки бомбардувальники забезпечать засоби для гальмування і знищення німецької промисловости... Просив передавати будь-який запасний виробничий потенціал повітряним силам, щоб зосередитися на цьому негайно».

За якийсь час «унаслідок британських бомбардувань у Рурі та Гамбурзі щомісячне виробництво німецького озброєння з травня 1943 року до лютого 1944 року скоротилося до нуля. Бойові рейди німецьких бомбардувальників на Британію також знизилися між 1941-м і 1945-м роками приблизно пропорційно збільшенню кількости бомбових ударів по німецьких містах».

Якщо вже про нинішню стрічку новин, то ось як почалися ракетні обстріли Англії після висадки союзників у Нормандії: «Уже через тиждень після Дня Д, 13 червня 1944-го, безпілотники V1 почали атакувати Лондон». Швидкість 400 миль на годину, тонна ви­бухівки.

«З приблизно 8000 снарядів-літаків лише приблизно 2400 досягли цілей. Але вони вбили 6184 лондонців і серйозно поранили 17 981 людину». Поки протиповітряна оборона призвичаїлася їх збивати, «винищувачі підлітали до безпілотників над Ла-Маншем і перевертали їх кінцем крила, щоб вони падали в море».

Відтоді як Гітлер при­йшов до влади, Черчилль — ще просто парламентарій Палати общин — волав про негайну реакцію. Але «безтурботне, самовдоволене ставлення до життя дозволило, щоб нова світова війна спалахнула... Якби Британія мала тверду позицію проти Гітлера та Муссоліні замість замирення їх, війни можна було б уникнути... Що довше уряд відкладав застосування сили, то гіршими ставали шанси Британії зупинити Гітлера без війни».

Багатьох колег-депутатів позиція Черчилля відверто дратувала; дехто висловлювався однозначно: «Під час кризи він мусить бути ізольований одним із перших... Краще за все розстріляти чи повісити».

Проте 10 травня 1940 року король призначив Черчилля прем’єром, і той розпочав роботу над помилками.