Нескореність на ім’я «Свобода»: чим близькі українцям заповіти чеченського вождя Аслана Масхадова

Серед людей, народжених бути честю і совістю нації, дуже часто виявляються особи скромні, але дуже чутливі до болю і страждань рідного народу.

Вчинками своїми і щоденними діями вони, як правило, залишають по собі яскравий слід звитяги, приклад мужності й нездоланності, що надихає мільйони. Таким був вождь чеченців Аслан Масхадов.

У дні трагічних подій, нечуваних злочинів на нашій землі, здійснюваних російською державою-терористом, справжнім дзвоном на сполох для всього світу звучать його слова, сказані у найдраматичніші дні Другої чеченської війни.

Тоді, відповідаючи на запитання кореспондента, чи вистачить мужності у чеченців вистояти у найжорстокішій війні з одвічним ворогом, президент Чеченської республіки Ічкерії, начальник головного штабу її збройних сил вимовив дуже символічні й наповнені глибоким змістом слова: «Честь дорожча за життя».

Саме таку назву має і книга, яка побачила світ у столичному видавництві «Залізний тато», де, крім текстів Масхадова, вміщено матеріали авторитетних політиків, письменників, публіцистів, котрі під різним ракурсом розглянули військову експансію росії у повсталу республіку в середині й наприкінці 1990-х.

Герої Ічкерії

Історія збройних конфліктів між імперським центром і непокірним краєм сягає глибини століть. Закономірно вважати першого президента суверенної Ічкерії Джохара Дудаєва і його наступника Аслана Масхадова продовжувачами визвольної боротьби чеченського народу проти російських колонізаторів, розпочату ще шейхом Мансуром, лідером кавказьких горян Бейбулатом Таймієвим й імамом Шамілем.

І якщо перші двоє в минулому посідали керівні посади у зброй­них силах Радянського Союзу (один у званні генерал-майора очолював 326-ту Тернопільську дивізію важких бомбардувальників, а інший — у званні полковника проходив службу в одному з артилерійських підрозділів Прибалтійського військового округу), то Мансур, Таймієв і Шаміль були проповідниками ісламу, зокрема його радикальної течії — мюридизму, і лише згодом стали військовими, очоливши національно-визвольний рух гірських народів.
    

Аслан Масхадов у книжці «Честь дорожча за життя» відзначає особливу роль ісламу, яку ця монотеїстична релігія відігравала у духовному житті не одного покоління чеченців упродовж століть. Відомо, що іслам, зародившись на Аравійському півострові, спершу мав вплив на народи країн Середземномор’я, Середньої та Малої Азії, а з часом і всього світу.

Арабські завоювання послужили швидкому поширенню ісламу на Сирію, Ірак, Іран, а також на Закавказзя. Першими з цим релігійним вченням на Північному Кавказі ознайомились народи південного Дагестану ще приблизно в 40-х роках VII ст.

Згодом нова релігія поширювалась за допомогою проповідей у Волзькій Булгарії (Татарія), в Башкирії, серед народів Кабардино-Балкарії та Черкесії, в інгушів і чеченців. Саме іслам визначив політичну історію Північного Кавказу, вплив якого посилювався у процесі насильницького приєднання регіону до російської імперії.
    

Описувані у книжці події підтверджують спільність методів поневолення народів московщиною, замішаних на великій крові й невимовному людському горі. Скажімо, в часи шейха Мансура поштовхом до повстання проти московських колонізаторів стала агресивна політика щодо корінних народів Кавказу, яка послідовно втілювалась кровожерливою царицею катериною ІІ.
    

Розпочате русифікованою німкенею «богоугодное дело» продовжив цар Олександр І, спровокувавши протестний рух у середовищі мусульманської духовної еліти.

Виразником інтересів цілого народу став Таймієв, намагаючись згуртувати його в антиколоніальній боротьбі. І лише неможливість консолідувати Дагестан, Кабарду і Грузію навколо Чечні для спільної боротьби з поневолювачами завадила остаточно перемогти російські окупаційні війська, які, аби придушити повстання, під час каральних експедицій без жалю спалювали чеченські аули, знищували майно громад, вирізали цілі поселення, а тих, хто вижив, прирікали на голод і повільну смерть.
    

Неспростовний історичний факт роз­прави московитами над духовним керівником Газі-Мухаммадом у 1832 році, якому після захоплення в полон відтяли голову, а розіп’яте тіло впродовж місяця виставляли для остраху іншим на вершині гори Таркі-Тау.

Ще з більшою силою полум’я спротиву розгорілося після появи легендарного Шаміля, імама і проповідника джихаду (зброй­ної боротьби, спрямованої на захист ісламу), котрий фактично вперше на території краю заснував Північно-Кавказький імамат — теократичну ісламську державу, що існувала на території Дагестану та Чечні з 1829-го до 1859 року.
    

Усі ці важливі події в історії чеченського народу, пов’язані з тим чи іншим лідером національно-визвольного руху, передавались із покоління в покоління, оспівувались у піснях, описувались у творах, проростали паростками надії на кращу долю. І коли радянська імперія — правонаступниця російської — захиталась наприкінці ХХ століття, чеченська нація ожила, у неї знову з’явився шанс вирватися з цупких обіймів загарбника.
    

Аслан Масхадов згадує визначну подію в історії сучасної Чечні: дні, коли восени і взимку 1990 року Загальнонаціональний Конгрес чеченського народу й Верховна Рада Чечено-Інгуської Республіки ухвалили документи про державний суверенітет республіки, що, згідно з чинними нормами міжнародного права, означало утворення на території Кавказу нової держави під назвою «Ічкерія».
    

Дивно, що знадобилось аж 32 роки, щоб на офіційному інтернет-представництві президента України 15 серпня 2022 року з’явився текст петиції, адресований главі держави, з вимогою прийняти рішення про визнання Чеченської Республіки Ічкерія як незалежної та суверенної держави і встановити з нею дипломатичні відносини.

Саме після проголошення державного суверенітету, як вважає Аслан Масхадов, і відбулась низка драматичних подій, що призвели спершу до першої, а потім і другої російсько-чеченських воєн.

Протистояння, а потім кривава бійня

Однією з причин виникнення збройного протистояння, що з часом переросло у варварську криваву бійню, влаштовану на території Чечні як звичайними найманцями (попередники нинішніх вагнерівців у російсько-українській війні), так і регулярними військами зс рф, стала роз’єднаність правлячої еліти, випещеної колишньою Чечено-Інгуською АРСР.

Масхадов називає тодішніх одіозних політиків, зокрема доку завгаєва, умара автурханова, руслана хасбулатова, ахмата кадирова, які виявилися звичайними колаборантами, а по суті — зрадниками чеченського народу. Ці люди пішли на угоду з совістю і вірнопідданському служінню кремлівським чиновникам, які світоглядно й морально були гідними спадкоємцями московських князів і царів.
    

Подібне вже неодноразово виникало у минулих століттях, коли чеченська спільнота розколювалась і піддавалась пристосуванству.

Скажімо, під час російсько-турецької війни 1768-1774 років, тільки-но Порта і Крим зазнали поразки на кавказькому театрі війни, як окремі чеченські феодали і князі перекинулися на бік росіян, погодившись стати їхніми підданими.

Виправданнями служили сподівання на те, що росія візьме під захист їхній народ, ця знать на перших порах вірила у збереження самостійності, звичаїв, вірувань, притаманних чеченцям.
    

Однак дуже швидко ці відщепенці, а також усі, хто за ними пішов, стали свідками того, як повільно, але наполегливо й насильницьки російська окупаційна влада розгорнула асиміляційні процеси, народ почав втрачати рідну мову через запровадження тотальної русифікації, позбавлятися прав і свобод, тобто зіткнувся з тим, чого зазнавала кожна без винятку національна меншина у царській імперії.

Недбало приховану антигуманну політику російського самодержавства стосовно підкорених етносів засуджував і таврував Тарас Шевченко у поемі «Кавказ», сприймаючи росію як тюрму народів, де «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує».
    

Чеченський головнокомандувач називає війну, спровоковану росією проти Чечні, огидною і мерзенною. Старші чини російської армії, беручи в ній участь, на його переконання, втратили не лише будь-яку людську подобу, а й офіцерську честь.

Адже вони не задумуючись віддавали злочинні накази вбивати усіх без розбору чеченців і воїнів, які зі зброєю у руках захищали рідну землю, і звичайних цивільних, які потрапляли у зону бойових дій.
    

Вершиною цинізму і морального падіння людини може слугувати поведінка на війні двох російських генералів — Бабічева і Рохліна, згадуваних у книзі Масхадовим.

Вони відповіли категоричною відмовою на пропозицію чеченської сторони припинити вогонь і прибрати сотні трупів російських солдатів, які загинули під час штурму від куль захисників президентського палацу в центрі Грозного.

Виявивши елементарну неповагу до мертвих, негідники з генеральськими погонами порушили давній християнський звичай віддати землі бездиханні тіла.
    

Цей мерзотний епізод (а їх на війні зафіксовано тисячі!) спробував по-своєму подати російський журналіст Олександр Невзоров у телефільмі «Чистилище».

Автор у мілітаристському чаду спотворив правду про те, що ж насправді сталося у центральній частині оточеного з усіх боків міста. Розставивши зов­сім інші акценти у своєму фільмі, напевне, Невзоров явно догоджав кремлівській верхівці.
    

Ніхто не забув намагання Невзорова штучно героїзувати російське воїнство, у якого руки були по лікті у крові, підтримку ним як довіреною особою кандидата в президенти росії путіна на виборах 2012 року, і ще багато-багато всього, що дискредитує його як журналіста. Дивно, як цьому «троянському коню» вдалося отримати громадянство України?..

Книга «Честь дорожча за життя».

Багатовіковий геноцид, який чинить росія

Ознайомлюючись зі сповненими душевного смутку одкровеннями людини, якої вже давно немає серед живих (Аслан Масхадов був убитий спецпідрозділом фсб росії у селищі Толстой-Юрт 8 березня 2005 року, місце поховання не відоме), приходиш до висновку, як планомірно і витонченими засобами при Петрі І, Катерині ІІ, Олександрі І, Миколі І, Олександрі ІІ, а за радянщини — при Сталіні, Хрущові, Брежнєві, Єльцинові і путіні винищувалась чеченська нація, бо постійно виявляла запеклий спротив царським і радянським поневолювачам.
    

Неможливо без емоцій сприймати зародження геноциду, що виявилося на початку ХІХ століття, коли у травні 1816 року генерала Єрмолова було призначено головнокомандувачем на Кавказі.

Цей душогуб розробив систему заходів, спрямованих на безумовне підкорення горців за допомогою жорстоких варварських методів. За його наказом увесь Північний Кавказ було обплутано мережею гарнізонних поселень-фортець («Преградный стан», «Неотступный стан», «Злобный окоп», «Грозная», «Бурная», «Внезапная»).

Через них здійснювалось упокорення бунтівливого місцевого населення каральними акціями, відбиранням майна, взяттям заручників, накладанням різних повинностей, депортаціями, плюндруванням навколишньої природи.
    

Крім того, вводився інститут приставів для посилення нагляду за порядком, збором податків, вирішенням цивільних суперечок. Своїми діями цей царський сатрап спричинив, починаючи з 1817 року, вибух війни на Кавказі. Проголошений ним принцип: «повелевать властью, а не просьбами» означав на практиці фізичне винищення кабардинців, чеченців, дагестанців, інгушів, ногайців — усіх, хто виявляв непокору російській владі.
    

Перехопивши своєрідну естафету спротиву, вже у ХХ столітті війна проти колонізаторів Чечні поновилась. З особливою повагою і сердечністю згадує Аслан Масхадов своїх бойових побратимів, які пліч-о-пліч з ним, стікаючи кров’ю, до останнього відбивались від російської армади, що застосовувала проти чеченських воїнів сучасні літаки, гвинтокрили, танки, реактивну артилерію, змітаючи все на своєму шляху.
    

Чудеса героїзму на полі бою виявили Шаміль Басаєв, Руслан Гелаєв, Апті Баталов, Руслан Аліхаджієв, Турпал-Алі Атгірєєв, Магомед Ханбієв і багато інших чеченських командирів.

Відвагу і самопожертву виявили зовсім юні п’ятнадцятирічні-шістнадцятирічні хлопчаки, котрі з ризиком для життя вривались у підбиті танки і транспортери, покинуті російськими екіпажами, щоб винести з палаючої техніки невикористаний боєкомплект: адже захисникам Бамута, Оріхового, Старого Ачхоя, Аллероя й інших містечок і селищ Чечні катастрофічно не вистачало набоїв, гранат, снарядів.

Про сотню «Вікінг»

Поруч із чеченцями ворогу протистояли й молоді українці. Сотня «Вікінг», яку з вдячністю згадує Масхадов, на рівних билася з російською регулярною армією заради свободи і незалежності Ічкерії, мужньо захищаючи її землю і народ.

В книжці також наводиться конкретний факт про відвідини Чечні українською делегацією, до складу якої входили від Верховної Ради України народні депутати В’ячеслав Чорновіл і Едуард Гурвіц, голова Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв, дисидент і лідер УНА-УНСО Анатолій Лупиніс.

Ця делегація в лютому 1997 року взяла участь в інавгурації новообраного президента Чечні Аслана Масхадова, висловивши підтримку України всьому чеченському народу в його прагненні збудувати незалежну державу.
    

Перша чеченська війна, що тривала з 1994-го до 1996 року, як свідчить сумна статистика, забрала життя 120 тисяч мирних мешканців, друга чеченська війна (1999—2009 рр.) — понад 16 тисяч. Відповідальність за їхню смерть повністю лежить на російських генералах-м’ясниках — грачові, квашніні, кулікові, романові, рохліні, бабічеві, лебеді, пуликовському, трошеві. Масштаби військових злочинів і методи їх реалізації на той час не мали собі рівних.
    

Аслан Масхадов у книжці неодноразово висловлює своє обурення пасивною реакцією цивілізованого Заходу на безчинства російської вояччини на Кавказі, зокрема у Чечні. Мабуть, це можна пояснити лише одним: тривалий час у Європі й США сприймали події у цій гірській республіці як внутрішній російський конфлікт, а війну з непокірними горянами здебільшого трактували як збройну боротьбу з ісламським тероризмом.
    

Непоінформованість міжнародної спільноти, в першу чергу європейських країн, створила викривлене уявлення про те, що насправді відбувалося в Чечні. Цьому сприяв мінімальний витік інформації з театру воєнних дій, куди російські військові під будь-яким приводом не допускали ні російських, ні західних журналістів.

Згадаймо, як отруїли Анну Політковську при в’їзді на територію республіки, охопленої спротивом, та безжально розстріляли, коли вона все ж дізналась і опублікувала в засобах масової інформації правду про нальоти за участю контрактників на мирні села, проведення зачисток — фізичної ліквідації підозрілих осіб, створення фільтраційних пунктів — сучасних концентраційних таборів для військовополонених і цивільних, здійснення «насильницьких зникнень», упровадження так званої «чеченізації» — стравлювання одного етноса з іншим.
    

Аслан Масхадов на власні очі бачив килимове бомбардування Грозного в 1995 році, в результаті якого в столиці Чечні загинуло від 25 до 29 тисяч мирних громадян.

Усупереч Женевській конвенції взимку 2000 року в чеченських містах і селах росіяни застосували важку вогнеметну систему (ТОС-1) — наземну установку для запуску запалювальних ракет «Буратіно».

Набула практика підриву людей — живих чи мертвих, — що унеможливлювало провести підрахунок й ідентифікацію тіл.

Документально доведено: цей метод російські нелюди застосували 3 липня 2002 року в містечку Мескерт-Юрт (зв’язано і підірвано 21 особу — чоловіків, жінок та дітей). Московити уподібнилися нацистам, покарання за злочини яких не мають терміну давності.
    

Цей справжній геноцид набув такого розголосу не лише в Чечні, а й у росії, що громадські діячі, письменники, правозахисники, як з одного, так і з іншого боку почали звертатися до авторитетних осіб, міжнародних організацій та установ з вимогою зупинити криваву вакханалію.

В книжці «Честь дорожча за життя» вміщено текст листа колишнього депутата Чечено-Інгушетії і рф, письменника Саїда-Хамзата Нунуєва, адресованого лауреату Нобелівської премії Олександру Солженіцину. В цьому посланні вихлюпнулось горе чеченців, яке принесла на своїх багнетах російська армія.
    

Дуже негативну реакцію викликало це звернення в автора знаменитого твору «Архіпелаг ГУЛАГ». По суті, Нунуєв звернувся не за адресою.

Солженіцин, навіть пройшовши через сталінські катівні й концтабори, так і залишився в душі російським шовіністом й імперцем, як і більшість постсовкової інтелектуальної еліти, котра доживає свій вік у москві й санкт-петербурзі.

В жодному рядку його писань не знайшлося рецепта гуманного вирішення національного питання в сучасній росії. Апелювати до таких, як він, — марна справа. Аслан Масхадов разом із Джохаром Дудаєвим дуже швидко це усвідомили, а тому, не вагаючись, взяли до рук зброю.

Честь Вітчизни

Є в книжці «Честь дорожча за життя» ще кілька дорогоцінних фраз, що належать другому президенту Чеченської Республіки Ічкерії, сказані за кілька років до його загибелі.

Словами-настановами Масхадов ніби звертається до прийдешніх поколінь чеченців, які продовжать віковічну боротьбу чеченського народу за своє визволення від російського колоніального ярма.

Особливу вагу мають ці слова сьогодні, коли в Україні триває кровопролитна війна, розпочата новоявленим геростратом путіним.

У них звучить суть української боротьби: «Ми зобов’язані стояти на сторожі честі та гідності нашої Батьківщини, оскільки честь Вітчизни — це як честь матері, сестри, дружини. Коли вона її втрачає, автоматично честі позбуваються всі чоловіки, увесь народ. Я не уявляю масштабів ганьби, з якою нам довелось би жити, якби ми дозволили собі кинутися врізнобіч, щойно на наших теренах з’явилися танки. Над нами знущались би ті, хто прийшов нас завоювати...»