З Іваном Дзюбою, чиє серце зупинилося 23 лютого, відійшла ціла епоха, яскравими представниками якої були В’ячеслав Чорновіл, Леонід Кравчук, Станіслав Шушкевич та ідейний фундатор Перебудови Михайло Горбачов.
Можна називати імена ще багатьох відомих тогочасних політиків або діячів культури, але для нас Іван Михайлович був і залишається постаттю особливою, славетною, навіть легендарною.
Вересень 1965 року. У кінотеатрі «Україна» — творчий вечір, прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків».
Слово бере літературний критик Іван Дзюба, але говорить він про інше: арешти у колах свідомої інтелігенції.
Переляканий ведучий творчого вечора тремтячим голосом белькоче: «Це провокація», — і вихоплює у промовця мікрофон.
Та той не став боротися за мікрофон, а просто підійшов ближче до глядачів, продовживши свій виступ на «заборонену» тему... У грудні того ж року Іван Дзюба написав листа до ЦК КПУ на ім’я П. Ю. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. В. Щербицького.
До листа додав ґрунтовне дослідження на майже 200 сторінках «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Ця праця, за власним визнанням, змінила всю його долю.
Лист до партійно-політичних керівників тодішньої України і особливо сама праця Івана Дзюби стрімко набули, без перебільшення, широкої популярності.
За відсутності тоді копіювальної техніки єдиним способом поширення цих матеріалів була друкарська машинка. Але всі вони були зареєстровані, тобто — на обліку!
Мені пощастило свого часу ознайомитися з цим твором у Львові — через якийсь блідий примірник... Але працю Івана Михайловича все одно розповсюджували, хто як міг. І поширювали ці вистраждані копії.
У 1970 році, коли довелося служити в армії (після «Празької весни» був такий профілактичний засіб щодо інакомислячих), якось я прийшов до садиби-музею Івана Гончара.
Іван Макарович поставився до гостя з повною довірою, бо не буде ж чужий ховатися під військовим одностроєм.
І завів мене до кімнати, де при довгому столі кілька людей, схожих на сільських учителів, переписували від руки(!) твір «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
А там, як відомо, аж 14 розділів, кожен — від кількох до кількох десятків рукописних сторінок.
Це вразило мене: якою ж близькою і зрозумілою є ідея порятунку нації, як глибоко вона вкорінена у всіх верствах народу, попри стеження і переслідування. Адже проти поширення Дзюбиного твору відповідні інстанції застерігали, але Іван Макарович не боявся, покладаючись не лише на власний авторитет.
Останній розділ «Уряд УРСР як речник національної цілості: його відповідальність за націю» привертав особливу увагу і досі її заслуговує.
Двічі вжитий термін «нація» аж ніяк не був звичайною лексемою і звучав зачіпливо, як виклик.
Перепало по заслузі «кадебістським стукачам, жалюгідним сексотам» і «маланчуківському докторсько-поліцейському інтернаціоналізму» та «шовковій вуздечці двомовності». І боротися слід саме з шовінізмом! А завершувалося все словами Шевченка:
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Праця Івана Дзюби рясніла посиланнями на Маркса, Енгельса, Леніна. Автор наводив цитати з Герцена, Димитрова, Луначарського, з матеріалів партійних з’їздів, посилався на I конгрес Комінтерну, дані перепису народів СРСР, Конституцію СРСР, газету «Правда» і звинувачував не радянську владу, а «національний сервілізм і приниженість, які виховала колоніальна політика царату». Чи не було в цьому ознак пристосуванства, кон’юнктурності? Аж ніяк, бо автор сповідував соціалістичні погляди — як тоді, так і все своє життя.
Лист був особистим, а боялися саме «колективних» звернень, вбачаючи в них ознаки змови. Так, були покарані студенти, які у 1965 р. «підписали заяву з протестом проти необґрунтованого звільнення за «націоналізм» популярного викладача університету, доцента М. Шестопала; так писав у своєму листі Іван Дзюба, і далі: «тоді ж настирливо нашіптувалася людьми в цивільному версія про «американські долари» як таємничого натхненника цих «зборищ» (воїстину, важко здичавілому від безвідповідальності бюрократові додуматися до чогось розумнішого! Він знає і вміє одне – продаватися за гроші, отже, й ні в кого не здатен знайти інших мотивів). Нинішні арешти і нинішні версії про зброю, друкарню і знову ж таки неминучі «долари» — це логічне завершення цієї політики насильницького придушення національно-культурних інтересів молоді».
Сам лист і доданий до нього твір спочатку викликав розгубленість адресатів; до певного часу не наважувалися якось зреагувати. До того ж на чолі УРСР тоді був П. Ю. Шелест, відомий своїми вільнолюбними поглядами, принаймні — у внутрішній політиці.
Між іншим, був здійснений навіть український переклад Біблії. Оскільки існуючі переклади І. Огієнка та І. Хоменка вважалися «націоналістичними», зробили найпростіше — переклад з перекладу російського, т. зв. синодального. Та видати не встигли. Він так і пролежав у архівах ЦК КПУ до Незалежності... Про ставлення Івана Михайловича до біблійної тематики варто ще згадати. Отже, збентеження тривало.
Нарешті, зреагували, але суто по-радянськи. З автором провели «роз’яснювальні» бесіди, зокрема — від імені самого Шелеста; радили відмовитися, покаятися; не вийшло.
А тим часом твір потрапив за кордон, до французьких комуністів, зустрівши там схвалення. Наслідком цього була поява у 1969 році брошурки «Що і як обстоює Іван Дзюба», що становила собою особливо смішний зразок колективної контрпропаганди.
Її полемічний стиль відповідав тодішньому рівню: Дзюба «горлає», «блудить», «блюзнірствує»; він — «ретроград і політичний провокатор», який «хотів би на Україні організувати погроми і братовбивчу різню».
Підписана брошура була колективним, нібито іноземним псевдонімом: «Богдан Стенчук». При цьому в полемічному запалі, а швидше — з тупості справжніх авторів, не звернули уваги, що «стенч» англійською означає... сморід.
Усі згадані «заходи» з боку місцевої влади сущої мали на меті як «закрити» проблему «незручного» Дзюби, так і сигналізувати Москві, мовляв, тут, у Києві, триває інтернаціоналізм, отже, у подальшій русифікації в ЦК КПРС можуть бути певні. Але ці розрахунки не встигали за реальними подіями.
Дзюбу не схопили одразу не тому, що він як «чесний марксист» нічого не приховував і був цілком щирий у своїх переконаннях.
Подібне ставлення до інакомислячих було неприродним для радянської репресивної машини. Дочекалися слушного часу, аж до «генерального погрому» української інтелігенції у 1972 році, коли П. Ю. Шелест уже не мав реальної влади.
Але спочатку, у квітні, виключили зі Спілки письменників (зберігся протокол відповідного закритого засідання Правління СПУ), членом же партії він не був. Того ж 1972-го, в березні, заарештували, засудивши до 5 років позбавлення волі.
Розуміння, підтримка Дзюби й прихильність до нього були величезні. Видатний письменник, перекладач Микола Лукаш подав листа до голови Верховної Ради, голови Верховного Суду і прокурора УРСР, копію — Президії Спілки письменників.
Просить «ласкаво дозволити» відбути покарання замість І. М. Дзюби, оскільки цілком поділяє його погляди та беручи до уваги стан здоров’я засудженого. А також — ту обставину, що «в даний період», кінця якого не можна передбачити, «перебування на будь-якому режимі» для нього (Лукаша) є рівнозначним і байдужим...
Гірка іронія рафінованого інтелігента обійшлася йому в очікувану ціну. Лукаша виключили зі Спілки письменників, перестали видавати.
У подібному становищі опинився не лише він: того ж року автора «ідейно хибного» роману «Меч Арея» Івана Білика звільнили з редакції «Літературної України».
Ті, на кого розповсюджувалася заборона на професію, були змушені анонімно(!) виконувати випадкові замовлення, зокрема переклади технічної літератури.
У той період «розвинутого соціалізму», кінця якого справді не передбачалося, за ґратами опинилися письменники Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Ірина Стасів, Ігор Калинець; тільки у січні—травні 1972 року було засуджено 89 осіб (багатьом уже тоді не дозволяли працювати за фахом) у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Харкові, Чернівцях, Чернігові, Ужгороді (Події «генерального погрому» докладно змальовані у книзі Г. Касьянова «Незгодні», К., Либідь, 1995).
Можна уявити, що Дзюба як соціаліст був переконаним атеїстом. Та широчінь поглядів і величезна ерудиція підносили його над подібною однозначністю. Тут пам’ять підказує вірш Пантелеймона Куліша «На сповіді»: «Я атеїст, що знає тільки Бога, а чорта і святих не признає».
Назву це синкретичним мисленням — здатністю сполучати те, що за звичайних умов не поєднується. Пригадаю лише його ставлення до Біблії.
Якось я звернувся до Івана Михайловича з проханням ознайомитися з моїм твором на біблійну тему. Він пішов назустріч, написавши лист підтримки до Міжнародного фонду «Відродження», частину якого вважаю за доцільне навести:
«По-перше, хочу відзначити оригінальність і, можна сказати, певну сміливість задуму: розглянути «флору» Біблії як під кутом зору природознавчої історії, так і під кутом зору символіки та міфології, а водночас і у зв’язку з природничим та духовним досвідом українського народу. При цьому авторові здебільшого вдається уникати небезпечних спрощень та силуваних зіставлень.
Відзначу також сучасний підхід до теми матеріалу. Автор працює на межі різних галузей: народознавства, історії, бібліїстики тощо. Як наслідок — цікаві знахідки, наприклад: біблійна метафорика і міфологія, символіка рослин у Т. Г. Шевченка, «велика біблійна сімка» в українському фольклорі, табуювання деяких імен і назв у Святому Письмі тощо.
По-друге, і це, мабуть, головне — згадувані у Біблії персоналії та рослини використовуються автором як своєрідний ключ для характеристики явищ і дійових осіб української і світової історії, мистецтва, культурних традицій...
Вважаючи книжку Андрія Топачевського новим, оригінальним кроком у вивченні такого невичерпного джерела думки, яким є Біблія, поділяю клопотання видавництва «Українська Енциклопедія» про фінансову підтримку цього видання. Очікуваний результат — нове сприйняття деяких традиційних цінностей, сприяння взаємодії культур... Академік НАН України І. Дзюба. 9.06.1999».
Він глибоко цікавився питаннями релігій, що були за радянщини проявами вільнодумання, а отже — дисидентства, зазнавали постійного тиску аж до заборони. Віруючих поважав і розумів; продовжуючи цю думку, варто окремо зупинитися на його дослідженні творчості Ф. Гюлена, турецького письменника, мислителя, релігійного громадського діяча «Фетхуллах Гюлен: рух від минулого до майбутнього».
Власне, ця праця є виразним прикладом літературно-критичної аналітики Івана Михайловича; в ній поєдналися наукова глибина з творчою емоційністю. Це, мабуть, тому, що синкретично мислячій людині Біблія дає багатющий матеріал для зіставлень, відкриває перед нею нові, часом несподівані світи, стає джерелом пізнання нового, але — й чинником рівноваги.
У згаданому дослідженні Іван Дзюба виокремлює і поділяє думку Ф. Гюлена про те, що відстань між іудаїзмом, християнством та ісламом — удавана; тому Біблія як Книга Книг та Коран поєднують двотисячолітню мудрість віри у добро та справедливість. Емпатія, співпраця і толерантність — ось головна ідея вчення Фетхуллаха Гюлена.
Слушно вважаючи рух Гюлена просвітницьким, він пише: «Світ відчуває гострий головний біль від перенасичення сумнівними інформаціями, сенсаціями, інтелектуальними (не кажучи про політичні) маніпуляціями, від зблисків короткосяйних ракет зарозумілості й фейєрверків самохвальства, — і йому, Світові, мабуть, дуже хочеться почути мову спокійну, роздумливу і довірливо-повчальну. Педагогічну, в розумінні поєднання знання і віри.
Саме такою є мова Гюлена, а предмет її — Людина в бутті Світу... Це його просвітництво, дух якого він відродив із забуття і зневаги чванькуваних сучасників. Недарма він реабілітував поняття «здоровий глузд», який уже було списали на побутову периферію, і поставив його поруч із мудрістю».
У своєму інтерв’ю для часопису «Хроніка-2000» у 2019 р. Іван Михайлович порівняв Ф. Гюлена з українськими мислителями, знаходячи цікаві паралелі з філософією Григорія Сковороди, до якого «зверталися кращі сини української нації в часи великого болю і вибору, у поворотні моменти історії» філологічними та сходознавчими працями Агатангела Кримського, проповідництвом Любомира Гузара, педагогікою Василя Сухомлинського.
Але насамперед — «духовно потужним поетичним Словом» Тараса Шевченка: «Ще одна небувала Шевченкова трансформація біблійної ідеї Слова-Правди — це Боже слово в обороні людини, в пильнуванні її гідності; слово як Божа благодать упосліджених: «...Возвеличу, // Малих отих рабів німих! // Я на сторожі коло їх // Поставлю слово». Це дуже близьке Гюленові.
Водночас поряд із цим, умовно кажучи, містичним, богоданим виміром Слова Гюлен наголошує і його практичну доленосну роль у житті народів (що так характерно було для кількох поколінь переслідуваної всіма колонізаторами української інтелігенції)... І тут маємо одну тезу, яка ніби нам, українцям, адресована, ще й так болюче(!): «Народи, які лінуються думати або говорити за себе, невдовзі з подивом виявляють, що знайшлися інші, які говорять і думають від їхнього імені».
...У збірці «Киевские записки» (Ніжин, 2015) Юрій Дулерайн розповів про візит Віктора Некрасова і Гелія Снєгирьова восени 1965 року до Івана Дзюби, до якого Віктор Платонович ставився «з особливою теплотою». Всі учасники цієї зустрічі були вже під пильним оком КДБ. Але якщо Некрасова захищала повість «В окопах Сталінграда» і Сталінська премія, то Дзюба, після виступу на прем’єрі «Тіні забутих предків» та Снєгирьов, на той час уже автор есея «Набої для розстрілу», ходили під загрозою арешту... Згодом, дізнавшись, якою ціною Дзюба уник тюрми, Некрасов сказав «з нетиповою для нього жорсткістю, що коли твоя ненависть достатньо сильна, то зможеш витримати і це».
Через 20 років Дулерайн, зустрівшись із Дзюбою, розповів про ставлення Некрасова до його помилування. На це Іван Михайлович м’яко відповів: «Мабуть, я недостатньо сильно їх ненавидів...». Ось така глибока толерантність і справді біблійні згода, бажання і готовність прощати.
Тоді ж, у 1993 році, мені пощастило працювати з Іваном Михайловичем під час його недовгого перебування на посаді міністра культури незалежної України.
Аж ніяк не схожий на функціонера, Дзюба був завжди доброзичливий, уважний; не віддавав наказів, а звертався, ніби з проханням, побажанням чи порадою. І з поваги до нього все доводилося до діла найкращим чином...
Він щиросердно приймав представників української діаспори, хоча деякі просто вважали за честь відвідати Дзюбу на хвилі його широкої популярності; з іншими невтомно працював.
Пам’ятаю його зустріч з Аркадієм Жуковським, іноземним академіком НАНУ, президентом української бібліотеки в Парижі. Іван Михайлович сприяв заснуванню академічного Національного інституту енциклопедичних досліджень і відповідно — Енциклопедії Сучасної України.
На презентації у 1998 році перевиданої праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» автор подарував мені книжку з дарчим написом, де з сумним гумором навів слова Панаса Мирного про «лихо давнє і сьогочасне». Тобто проблема далека від розв’язання.
Сьогодні підтвердилися передбачення Івана Михайловича про перманентність, невпинність боротьби за національну свободу та ідентичність.
Актуальність твору Івана Дзюби — у його своєчасності для XXI століття. Це заперечення релятивізму і епохи «постправди», яка нібито має настати.
Наклепникам і брехунам не вдасться переробити реальність, силоміць перетворивши її на якусь умовність; це безуспішно намагалися зробити в СРСР до його розпаду.
Нові спроби поставити правду під сумнів приречені, бо цілий світ визнає: реальність існує. Переконливим доказом цього є життя і діяльність Івана Дзюби.
Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ,
лауреат премії ім. В’ячеслава Чорновола, заслужений діяч мистецтв України
У насиченому політико-драматичному сьогоденні напрошуються на згадку події минулих часів, хоча й вони не мають всеукраїнського масштабного розголосу на тлі оскаженілої москальської агресії, і все ж про них теж треба не тільки пам’ятати, а й оприлюднювати суспільному загалові. >>
У 1928 році Андрія Мельника звільнили з «Бриґіток» — львівської тюрми, де він перебував чотири роки за приналежність до Української військової організації (УВО). >>
Статус ботанічної пам’ятки природи надали дубу Славню, що росте в місті Богуслав на Київщині. >>
Гуляйполе — серце коле... Відлуння раннього дитинства — слова популярної серед молоді пісні «Як згадаю, серце коле: >>
У цей день у Тифлісі народився великий український воєначальник Михайла Омелянович-Павленко. >>
У Києві в парку Слави комунальники здійснили демонтаж погруддя радянських військових діячів – Сидора Ковпака, Івана Черняховського, Павла Рибалка, Олексія Федорова. >>
