Ті, хто щось знають: хто такі мольфари

Земними богами, або «непростими», в Карпатах називали людей з надприродними здібностями й потаємними знаннями.

До «непростих» зараховували тих, хто були посередниками між видимим буденним світом звичайних людей і паралельним світом мітичних духів, демонів, темних і світлих сутностей.

В уяві горян вони реально існували навколо людини в селах і присілках, у горах і на полонинах.

Особливе місце між корисними та шкідливими «непростими» посідали могутні чарівники, яких на Рахівщині називали молфунами, а у центральній частині Гуцульщини — мольфарами.

Примівники, гадєри, градобурники

«Се Зелена уже має тих землених богів. Туй самі чиривники та тарахтерники — Боже прости. До усєкого собі помагают, усєко світом колотєт», — записав 1907 року демонологічні вірування у магію й чаклунство жителів бойківсько-гуцульського пограниччя дослідник Надвірнянщини Антін Онищук.
    

Іван Вагилевич у середині ХІХ століття зауважив, що в жителів східної частини Карпатських гір цей фантастичний світ напрочуд земний і тісно взаємодіє зі світом дійсним. «Ті, які щось знають», кожен у силу своїх здібностей, здатні налагодити зв’язок між світами й використати його на користь або шкоду людям.
    

«Може, в жодної части нашого народа не розповсюджена так сильна віра в зносини поодиноких людей, знахарів, лікарів, ворожбитів і т. и. з надземними силами, як серед гуцулів. Майже в кождім селі, звичайно широко розкиненім по горах, ярах і верхах, є кілька або й кільканадцять голосних знахарів та примівників і примівниць, а деякі примівки знає мало що не кождий чоловік і жінка в селі», — писав Іван Франко про віру гуцулів у силу магії.

Зауважував, що майже кожен гуцул умів «примовити» собі й худобі від укусу гадюки, зняти вроки тощо. Проте у важких ситуаціях зверталися до обізнаних чарівників.
  

До корисних у Карпатах зараховували знахарів, примівників, які лікували людей та худобу традиційними засобами, травами й шептаннями; гадєрів, які вигоювали укуси змій; планетників, які ворожили по зорях, і градобурників, що розганяли хмари. До цієї категорії належали також віщуни, ворожбити або ворожки, які передбачали майбутнє.
    

«Ворожбит чи Ворожка подивить ся на долоню, загасить ватру, зіллє воску або олова, кине на карти й викладає інтересованому, хто завзєв сі на него, яка висит на него придибашка, у чого єму паде щістє. Коли прийде хто в нещасє (худоба, процес, крадіж), то Ворожбит подає йому інформації про причини нещастя та як лихові зарадити», — писав Антін Онищук.
    

Людей, які відрізнялися від інших майстерністю, досконалим вмінням у своїй справі, називали сточниками. Їх теж вважали «непростими», пов’язаними з нечистою силою.

До сточників належали музиканти, будівельники, гончарі, столярі, вправні мисливці, ковалі й мельники. Шкоди завдавали відьми, босорки видоюванням корів і насиланням порчі на людей, худобу, врожай, також «уречливі» на очі, а найбільше — опирі, опириці та вовкулаки. Усіх «земних богів» і «непростих» об’єднував надчуттєвий хист «зчитувати» паралельний світ, здатність комунікувати з ними.

Повелитель чорта

«Мольфари накликують усяке лихо на людей, на їх маржину, на їх майно», — занотував Володимир Шухевич. Зауважував, що гуцули ставляться до них з острахом, як до страшних чародійників.
    

«Вони богують, — розповідав досліднику Юра Бендейчук із Жаб’єго, теперішня Верховина. — То такі люде, що можут стратити чоловіка або худобу. Вони закопуют під ворота або инчий перехід або під поріг мольфу: їк хоче збавити худобу, набере шерсти, набере сьліду з тої худоби, зробит із того сліду куклу (вола ци корову), а з шерсти зробит фіст; купит игол, несе їх на перехід корові, йику хоче збавити і кладе так, аби корова тото переступила».

По тому мольфар застромлює в мольфу голки і кладе її у каглу (димохід). Вірили, що худоба від того починає тяжко хворіти й гине.
    

Згідно із записаними переказами у Яворові, що біля Косова: «Мольфар — се такий, що він гідний другого із світа зігнати, то б’є у чисту землю їк раз просто сволока кілки. Їк хоче зараз стратити, то наб’є відразу багато кілків, а їк лиш трохи, то б’є по одному, по два; а їк хоче аби тот подужив, то витягає кілки».
    

Ритуал супроводжується відповідними заклинаннями і зверненнями по допомогу до Юдів, тобто потойбічних демонічних сил. Фольклорист і етнограф Роман Кирчів зауважував, що «в багатьох гуцульських сюжетах на цю тему мольфар виступає не як покірний виконавець волі чорта, а часто як його повелитель, що владно і з підкресленою незалежністю користується послугами «нечистої сили»».
    

Раймунд Кайндль, Іван Франко, Володимир Гнатюк і Антін Онищук слово «мольфар» не вживали. Проте згідно зі свідченнями, які вони зібрали, аналогічні мольфарству дії, зокрема вбивання кілків, маніпуляції з голками, насилання порчі на слід і водночас відвертання цього лиха від жертви, широко практикували в Карпатах ті, кого називали знахарями, примівниками, баїльниками.
    

Уперше етимологію і зміст слова «мольфар» дослідив мовознавець Броніслав Кобилянський у публікації 1967 року. Його походження спочатку виводив зі староруського «млъ» («молва», «молвити») + суфікс аръ = молвар, тобто, «той, що чаклує словом, замовляннями».

Згодом долучився до тих науковців, що вбачають тут запозичення з італійської, де malfare означає «чинити зло», «злодіяння, злочин».

Відомо, що у 1870-х до 10 тисяч спеціалістів з Італії брали участь у будівництві залізниці в Карпатах. Найімовірніше, саме тоді слово потрапило до вжитку серед гуцулів.

Сучасні записи свідчать, що протягом XX століття слово «мольфар» зазнало суттєвих змін у плані змісту. Мольфар, мольфарство все частіше почало асоціюватися не тільки й не стільки з чорною магією, як із так званою магією білою, зверненою на поміч людям із проблемами здоров’я, на допомогу в скруті, у важких життєвих обставинах тощо.

Раз жінка, а раз чоловік

«Кождий чоловік може стати таким земним богом, треба до того лише незвичайної сили волі та сьмілости, а надто треба знати тайну, як це зробити», — писав Володимир Шухевич.
    

Хист до мольфарства, магічних практик буває вродженим або набутим. Вроджені чарівники мають серед предків тих, хто володів потаємними знаннями.

Вони передаються через покоління, переважно першій або останній дитині в роду. Ще на зламі ХІХ і XX століть гуцули вірили в місьишників: «Се такий мущинин, що він раз жинка, а раз чоловік. Місьишники ходьи ув дню у мущинцкім убраню. Домашні знати можут за се, хто у них місьишник, більше ніхто. Він може бути годину, дві, днину або 1/2 місьицьи жинков; се находит єго при зміні місицьи».
    

Роман Кирчів зауважував, що в гуцулів «надзвичайно скорочена дистанція між Богом і дияволом. Обидва вони значною мірою наділені земними рисами». Тому до вроджених «земних богів» горяни традиційно ставилися з довірою й пошаною, їхній соціальний статус серед односельців був доволі високий.
    

«Гуцульське населення має до своїх «непростих» повне довірє, поважаючи кождого й кожду, як належить та спішить, як треба, по «раду» чи «поміч» для себе або маржинки. У дуже важних справах або тяжких недугах спішать до «май головних майстрів», — зазначав Антін Онищук.
    

До навчених «непростих», особливо до тих, хто вивчився за гроші, ставлення було негативне. Якщо вроджені чарівники не винні у володінні успадкованими темними знаннями та вміннями, то навчені, навпаки, зробили свій вибір свідомо й цілеспрямовано. Вірили, що при цьому вони відбували обряди відречення від Ісуса Христа і присягали служити Юді. Їх боялися та зневажали, намагалися ні за яких обставин не налаштовувати проти себе, нічим не образити та «миром жити» з ними.

Гади замість яєць

Антін Онищук одним із перших подав докладний портрет «непростого» «ворожбита й баїльника в особі Андрія Кушєрука» на прізвисько Шумєлик із присілка Барсучої села Зеленої Надвірнянського повіту.

Жив він одинаком, у курній хатині, кожного дня приймав людей. Сусіди розповідали, що «всіх пильно обслужить — свій чи чужий, багач чи бідний, мужик чи пан. Є й пани такі. Подаються сюди по раду, дехто колейкой, дехто філяґром». Коли не було одвідувачів, Шумєлик сам йшов до села, дорогою «ворожачи» хто сего бажає».
    

Найкращим часом для виконання своєї місії вважав п’ятницю, натщесерце, до того, як ще закурить люльку.
    

— То усьо виджу, усьо скажу, і маю до того великий пал. А у єнчу днину ни так! — розповідав про себе Шумєлик.
    

Онищук так описує екстатичний стан, у який впадав баїльник під час сеансу: «Він вірить зовсім у свою силу, а заклинаючи відьму чи хоробу кличе з таким перенятєм, що аж очи світять «гей у вовка», а слина порскає з уст; при тім він кидається, наче би справді видів або гнав кого».
    

«Відомим на всі гори» був мольфар Гой із села Шешори — справжнє ім’я Андрій Атаманюк (1903–1992). Сам Гой постійно протестував проти того, щоб його зараховували до мольфарів.

Наголошував на своїй щирій вірі в Ісуса Христа, постив, не приймав людей у неділю і свята. Вважали, що він лікував фізичні й тілесні недуги, допомагав порадами, мав дар візіонерства і провидця.

У своїй практиці керувався гаслом «Якщо знаєш, як допомогти людині, то треба допомогти. Бо будеш мати великий гріх».

Проте чутки не тільки про паранормальні здібності, відчитування думок, а й про зносини з темними силами не вщухають й через 30 років по його смерті.

Знаки карпатської магії

У книзі «Знаки карпатської магії» Громовиця Бердник подає розповідь, почуту в Косові. Нібито йшли по допомогу до Гоя дві куми. Одна несла йому кошик з яйцями й каже:
    

— А може, то все неправда, що про діда говорять? Може, він і не вміє нічого?
    

Відібрала трохи яєць із кошика, сховала їх у бур’яні, прикрила лопухами. Прийшли на дворище до Гоя. Він спершу прийняв одну жінку, а до тієї, що не вірила, каже:
    

— А з тобою й говорити не хочу. Не вірила мені? Називала старим брехуном? Яйця сховала? То йди собі геть. І яєць теж узяти не зможеш.

А на зворотному шляху жінка замість яєць знайшла кубло гадюк.

Останній мольфар

— Михайло Нечай був останнім мольфаром, останнім із великих хранителів гуцульських традицій, що мав право так себе називати, — розповідає Громовиця Бердник. — У нього був природний дар, успадкований від баби. Все своє життя кропіткою працею його поглиблював і вдосконалював.
    

Михайло Нечай (1930–2011) став відомим в Україні після 1989 року. На перший фестиваль «Червона рута» в Чернівцях організатори запросили Нечая «підтримувати небо» — забезпечити безхмарну погоду, відвернути дощ, який міг би завадити успішному проведенню події.

Зі своєю місією Нечай успішно впорався. Ще раніше до Михайла Нечая у село Верхній Ясенів Верховинського району перед зніманням фільму «Тіні забутих предків» приїжджав консультуватися Сергій Пара­джанов.
    

Громовиця Бердник багато років підтримувала з мольфаром дружні стосунки. Каже, що був людиною делікатною, над­звичайно розумною, глибокою і мудрою. Свої здібності та знання сприймав як обов’язок служити на користь людям і, попри публічність, потаємними, езотеричними знаннями ні з ким не ділився.

Знімальна група, до складу якої входила пані Бердник, гостювала в Нечая за 10 днів перед його трагічною загибеллю. Згадує, що мольфар передбачав свою смерть, відмовляючи всім у зустрічі після 15 липня 2011 року.

Ранком того дня хворий на шизофренію, який раніше уже скоїв умисне вбивство, під час лікувального сеансу завдав Михайлові Нечаю смертельного удару ножем. Мотивував напад власними релігійними переконаннями.
    

— Свій дар Михайло Нечай нікому не передав. Як він казав: «Мої діти не мають здібностей, а внуки не захотіли». Йому, мабуть, було дано право силами, яким він заприсягався, говорити в наш вік тотальної публічности. Але я вважаю, що оця традиція, гірська, втаємничена, глибинна, вмерти не може. Вона в горах горить.

Олена ЧЕБАНЮК
кандидатка філологічних наук, дослідниця фольклору
(з сайту localhistory.org.ua.)