Поезія спротиву й надії: рецензія на зібрку Дмитра Корчинського «Філософія Смути»

Поки Дмитро Корчинський проповідує в ютубі на воєнний щодень, у нього з’явилася нова збірка віршів «Філософія Смути» (К.: Zалізний тато, 2022).

Наш «не просто філософ» полюбляє знайдені однораз влучні заголовки — саме так називалася його перша поетична книжка, що вийшла 1998-го.

Далі, 2003-го, ця ж назва прикрасила обкладинку значно доповненої збірки. Тепер ось «Філософія Смути»-3. А між тим була ще й «Посттравматична рапсодія»(К.: Саміт-Книга, 2017), де однойменна п’єса обіймає лише чверть обсягу, а решта — поезія. Загалом опубліковано понад 500 сторінок віршів — чималий корпус. Але що це таке — поезія Корчинського?

Я тримаюся єретичного припущення, що поезію не варто розглядати в координатах власне літератури. Поезія за походженням набагато ближча до філософії, за формою — до шаманства, за суттю — до візіонерських видінь.

Так, поетичний інструментарій часто тотожний прозаїчному — усі ті епітети-метафори та інші фокуси зі словами. Але словами жонглюють у багатьох царинах, котрі аж ніяк не зараховують до письменства.

До певної міри, поезія посутньо не відрізняється від кросвордів — як кросворд рим, ритмів і сенсів. Ба більше: деякі обов’язкові літературні чинники для поезії зазвичай шкідливі — наприклад сюжет (якщо не вважати таким імпресіоністське споглядання).

Тут можуть заперечити: а як же катрени Нострадамуса — вони ж ніби «сюжетні»? Хіба? Сюжет — це розвиток оповіданої історії в часі, а тут лише миттєві спалахи прозрінь. Часопросторові ознаки слугують для того ж, що і в тлумаченні сновидінь — апелюють до упізнаваного досвіду.

Тобто, даруйте, сприяють травленню. Травленню думки, звісно. До речі, дослідники справедливо зазначають, що давній француз не надто переймався сприянням цьому процесові — нехтував власне «літературою», — через що і лишився на маргінесах поезії. Хоч і досі репрезентує її парапсихологічну суть.

У цьому сенсі поезія Корчинського така сама: головне для нього — зафіксувати, умовно кажучи, видіння. А на «літературне обґрунтування» терпіння не вистачає — уже побіг далі, вперед.

На жаль, немає поруч і редактора, який упорався б із технічною рутиною за і для нетерплячого автора. Власне, Корчинський робить те саме, що і, приміром, Жадан, — чаклує. Але — з вельми помітною лексично-ритмічною гикавкою.

Ну і, будучи провокатором за способом мислення, пан Дмитро маскує власні стилістичні недогляди ефектним афоризмом — перші слова першої поетичної збірки Корчинського такі: «Вірш — це римована шифровка».

З одного боку, так воно і є. З іншого, коли узявся до публічного віршування — будь профі. Але й на цей закид наш автор має елегантний самовідвід: «Талановитий автор завжди дурніший за свої витвори» (Естетика жебрацтва.— К.: Zалізний тато, 2018).

Якось один з найпотужніших сьогочасних поетів, Тарас Федюк, розказав, як готує до друку чергові випуски чи не найдовшої в незалежні часи багатокнижкової поетичної серії-антології «Зона Овідія»: коли, гортаючи рукопис, натрапляє на бодай кілька справжніх поетичних рядків — схвалює до публікації. Мовляв, решта необов’язкових слів — на совісті автора.

Так само і з Корчинським — численні технічні неоковирності на його поетичній совісті. Але все переважують оті поетичні зблиски. Поезія — це необорне тяжіння до афоризму.

І у пана Дмитра того подостатку. Від позірно примітивного, проте не по­збавленого багатошаровости «Диванія. Диван і я» до символічного нині «5,45 калібром Alter Ego».

На відміну від Нострадамуса наш поет не бере на себе функцію експерта з майбутнього. Він узагалі затирає різницю між часами: «Нема минулого, є плутані ходи, де все є — нині».

У своїй подальшій прозі він постійно повертається до цього; передостання фраза одного з романів: «Не соромтеся озиратися: майбуття завжди підкрадається ззаду» (Прочани вночі. — К.: Zалізний тато,2019).

Пригледімося до власне поетичного ландшафту, який вибудовується як ілюстрація впливу минувшини на майбуття. Зверху «ні князь, ні імператор, ні король — районний суд... І храм зареєстрованого бога». Знизу — «з народження зґвалтовані законом... раби усвідомлені прав».

Нотатка на берегах: «Тривалий страх стирає особистість». А далі: «Не бійся — бий! Прокинься і карай... Марш до Москви — віддавати борги». Посередині ж наратор, що зв’язує колишнє і прийдешнє: «Продам квартиру. Орендую все­світ... Нема майна — нема неврозів... Зі мною все моє майно: Вітчизна, віра і воно — підписка про невиїзд».

Усе це далі деталізуватиметься у прозі Корчинського, як також у його нинішньо­му відеоблогерстві — погляньте на оцю цитату зі згадуваного роману: «Оголошення: «Теологічні аспекти розвідувально-диверсійної діяльності». Явка обов’язкова. Амінь».

Поезія Корчинського переткана блазенськими акцентами, що є виразною спецією до його геополітичних екзерсисів, як-от у трансляції сумнівів великороса:
Нервовим сном дрімає Україна...
І як її поставиш на коліна,
Не розбудивши копняком під бік,
Під Тузлу, Севастополь, під «язык»?
Або нехай спала б собі –
Підніме вії і тоді
На кого ображатися Росії
За шило в нирках
І струну на шиї?

Не встигли ми розібратися з поетичним внеском Корчинського (а цей внесок має вагу, коли знехтувати традиційними штампами), як він поклав око на драматургію.

Сюжет п’єси «Посттравматична рапсодія» — вихід добровольців з Іловайської пастки 2014-го; все відбувається там, де колись трапилася трагічна битва на Калці, оспівана у «Слові про Ігорів похід», «на північний схід від Маріуполя».

Дмитро Корчинський брав безпосередню участь у тому воєнному епізоді як один з командирів добровольчого батальйону «Свята Марія». Але це — не «ветеранська» література, а, радше, історіософська: на кону з’являються персонажі бойових зіткнень на цьому клаптику Дикого Поля, починаючи від середньовіччя. Виникає трансчасовий ритм як спосіб оприявлення суті.

Ось, до прикладу, данський полковник з XVIII століття на службі в російського царя озвучує враження від Росії: «Смішна карикатура на Китай... Ненавидить усе, чого жадає».

Невдовзі п’єсу екранізовано і — якщо зважити на малобюджетність проєкту — доволі вдало. Утім рядок з книжкової анотації, що ця «драма знаменує вихід української літератури на новий рівень», є, м’яко кажучи, PR-перебільшенням.

Два роки по тому Дмитро Корчинський мав уже три драматургійні твори, які надруковано у книжці під невибагливою назвою «Три п’єси» (К.: Zалізний тато, 2019). «Взводний опорний пункт» — теж не так «про війну», як про політику, яка до неї призвела.

Більше за те, наш автор вважає, що «політика була вигадана, як симуляція війни, бо до комп’ютерних іграшок тоді ще не додумалися» (того ж року з’явився роман Владислава Івченка «Ноги», де ця тема обігрується на тисячі сторінок).

У п’єсі Корчинського замішано коктейль зі злободенних рефлексій («В нас за спиною 95 відсотків дезертирів. На виборах дезертири обрали нашій армії верховного головнокомандувача») та філософування («Молитва не змінює реальности, вона змінює душу, а тоді душа змінює реальність»).

Та найбільше тут — покликань на сьогоденні хитання у колективній свідомости нинішніх українців. Покликань того ж штибу, що і в барокового українського памфлетиста Івана Вишенського.

«Добро існує лише у формі боротьби за добро», — пише Корчинський і додає про москалів: «Вони здатні робити все, окрім добра». Висновок очевидний: «Істина не транслюється через телевізор, тільки через тепловізор».

У п’єсі «ВОП» знаходимо фразу: «Релігія починається з жертви... щоб набути, треба віддати, пожертвувати». Це — основний мотив сьогоднішніх ютубів Корчинського.

Давно, чверть століття тому, він написав: «Я думаю, всі, хто вмер у тридцять третьому та сорок сьомому році, вмерли від нестачі волі, а не від нестачі їжі» (Війна в натовпі.— К.: Амадей, 1999).

Так, суто провокативна й ніяк не підкріплена науковою статисткою теза. Проте висновок вартий замислення: «Нація — це парадокс. Якщо вона вбиває — значить, вона існує».

А ще у Корчинського було таке, дотичне: «В усьому світі патріотизм — це претензії, і тільки у нас — це скромність» (Авторитарна альтернатива. Посібник з сучасної політології та геополітики.— К.: б/н, 1998).

Нарешті третя п’єса збірки, «Віденська кава», де у модній мистецькій кав’ярні Відня волею автора зустрічаються ще молоді Фройд, Гітлер, Троцький і Сталін.

Звісно, цінність п’єси не так у химерному товаристві (хоч це, безумовно, і приваблює читача), як у екстраполяції висловлювань персонажів на нинішні реалії.

Коли, наприклад, Лев каже кельнерці «Я ще покатаю вас на розкішній, лискучій конфіскованій автівці!» — то не лише про майбутню совєтську «революцію», а й про сутність «ЛНР/ДНР».

І коли Адольф плутано міркує про те, що «необхідність ігнорувати дійсність в ім’я теорії перетворила миршавих теоретиків на видатних фанатиків», — це, ясна річ, про Путіна.

Як і те, що хтось каже про Адольфа: «Він завжди повертається. Навіть коли здається, що його вже ніколи не буде».

Довгий час Корчинського сприймали за такого собі міського божевільного від політики. Сам Дмитро реагує адекватно: «Я заважаю, значить, я існую» («Війна у натовпі»).

У книжці Боріса Джонсона про Черчилля наштовхнувся на фразу: «Криза, яка нависла над Британією, досягла піднесености Черчиллевих промов» (Фактор Черчилля.— Х.: Віват, 2019).

Схоже, ми нарешті сягнули кризи, яка унаочнює всю дотеперішню правоту Дмитра Корчинського.