Забавмося в зелене: як жили львів’яни в XIX cтолітті

Недільні проходи

Львівський балак мав свою специфіку. Одне й те ж слово по-львівськи означало одне, а по-українськи — щось інакше.

Наприклад, котлет — це відбивна, а не катлєта, а шницель — не австрійський шніцель (фактично та ж відбивна), а якраз мелена катлєта чи то пак січенець.

Ніхто у Львові не казав, що йде на прогулянку. Яка там прогулянка? Тільки — на прохід. Тому-то й Іван Крип’якевич назвав свою книгу «Історичні проходи по Львову».

Але якщо ви подумаєте, що львів’яни не вживали слова «гуляти», то дуже помиляєтеся. Вживали, але в значенні «танцювати».

І якби ви раптом опинилися в часи прабабці Австрії чи бабці Польщі на якомусь балу, а до вас підпливла молода панна і поцікавилася: «А чому то пан не гуляє?» – ви вже знаєте, що відповісти.

Моду на проходи по Львову і поза Львів, ба й у дальші околиці, принесли нам австріяки. «Забавмося в зелене», — закликали газети, манячи читачів за місто. І справді, дуже швидко всі призвичаїлися до пікніків.

Ех, минули ті часи, коли львів’яни щонеділі вирушали на прохід, мандруючи чудовими закамарками Львова.

Щойно тільки сонце пригрівало, як юрби спацеровичів рушали на Високий Замок, на Кайзервальд і Погулянку, до Чортової скелі, Медової печери і у Винники на зелені трави, на стави і струмки – всюди, де сонце має смак меду, де світ є безхмарний і турботи прискають навсібіч, наче ящірки у траві, з ностальгією згадував старий львів’яка в Gazecie Lwowskiej 1942 року.

А рушали вони не з порожніми руками, а з кошиками, повними закусок і вина. Та навіть якщо хтось і не прихоплював із собою відповідних запасів, то не велика біда, бо дорогою можна було натрапити не на один привітний шиночок з пивом і закускою.

За строкатим тлумом чимчикувала друга хвиля тлуму — прецлярі, водарі, льодярі, бальонярі та вуличні фотографи, що здатні були своєю настирливістю зіпсувати настрій не надто стриманим особам.

До найзатишнішого закутка, углиб найстрімкішого яру проникали монотонні вигуки «зимна вода содова», «прецлі! свіжі прецлі!», які глушили спів птахів і стукіт коханих сердець. Ах, скільки усамітнених пташечок сполохали ці торговці — не перелічити!

А на схилах Піскової гори (вона ж — і Лиса, і гора короля Лева) вже інші забави вабили — там розкинув свої атракціони «Лунапарк» з цілою парадою каруселей, стрілянням до мішеней і какофонією катеринок. Була там і така капітальна атракція, як фотограф з великим полотном, на якому був намальований лімузин і вирізано дві дзюрки на дві голови.

Лісові закапелки

У другій половині ХІХ сторіччя любили львів’яни вибиратися до Кривчицького лісу, яких п’ять кілометрів від центру. Однак така виправа тривала цілий день.

Тут влаштовували співи і забави на зеленій мураві, з галасом і гулюканням пробігала компанія танцювальним вужем через ліс і кривчицьку долину. А найбільшою атракцією на завершення були штучні вогні і яскравий похід з лампіонами пізнього вечора до міста.

Львівська торгова молодь у ті часи облюбувала собі за місце сталих масовок і вицєчок — Снопків, у ті часи мальовничий і дикий, бо не було тут жодних будівель, ані пізнішої цегельні.

З 1888 року стали модними проходи до Брюховицького лісу, недарма прозвали Брюховичі легенями Львова. Саме того року було прокладено колію Львів–Белзець–Томашів через Брюховичі. Це чудове місце навіть оспівувалося у таких нехитрих пісеньках:

Наймиліша наша стація —
Симпатична, люба, здрова,
Безперечно, Брюховичі,
Бо лежать під серцем Львова.

У міжвоєнний період навіть газета виходила спеціяльно для літників з адресами усіх вілл –Wiadomosci Brzuchowickie.

Такою ж привабливою була і виправа до Винників, спокій і безмір свободи можна було здобути в Зимній Воді, чудовий мед і каскад ставків — у Янові та Городку.

Галіційська Швайцарія

Давній Львів мав 15 серпня, у день Матері Божої Зільної або Квітної, одну-єдину мету в програмі: мандрівка до Винників. Тут відбувався відпуст, пов’язаний з урочистим богослужінням і прославленням чудотворної ікони Пречистої Діви в старому костелі.

Того дня гостинець, який єднав Львів з Винниками, раптово оживав. Панські карети, скромні брички, прості вози з будами і без неперервним шнуром прямували до Винників. Стежками, полями, лісами йшли громади піших.

Прибулих на відпуст нараховували до 20 тисяч. Окрім набожного, був очевидячки й інший стимул для мандрівки — подихати свіжим повітрям, розвіятися, випити славного чорного пива у броварі пана Крупицького.

Винники у першій половині ХІХ ст. були єдиним підльвівським літниськом і, що більше, — «уздровиськом». Шукали там порятунку люди з легеневими хворобами.

Цінності соснових борів Брюховичів, Голоска, Янова ще не було відкрито. Винниківські ліси приваблювали своїми пагорбами і урвищами, які скидаються на справжні гірські краєвиди. Недарма Винники і не менш мальовничі Виннички прозвано галіційською Швайцарією.

У Винниках була тютюнова фабрика і свої винниці, де місцеві австрійці виробляли дуже добре вино. Швейцарська родина Роланд із кантону Ґраубюнден оселилася тут ще в 1790-х роках і зайнялася цукерництвом. І досі у Винниках живе чимало людей з німецькими прізвищами.

Наскільки значення Винників під кліматичним і промисловим оглядом зросло, свідчить той факт, що 1835 року між Львовом і Винниками став курсувати регулярний омнібус. Ясна річ, запряжений кіньми. Поміщалося там водночас 12 осіб, а відстань 8 км він відбував чотири рази на день туди й назад.

Приваби винниківських околиць було оспівані німецькими віршами у 1836 році черничкою Юзефою Кун із кляштору Бернардинок. Вона також збудувала альтанку на Чортовій горі і записала легенду про князя Ігоря, який тут жив.

Фантазери-краєзнавці вигадали фейк, що насправді ці скелі не Чортові, а Чатові, бо тут, мовляв, чатувала варта. Але це з тієї ж опери, що назва Жденієва пішла від «Жди ня Єво», а Тустані — від «Ту стань!», завдяки чому з’явився фейк про митницю.

На Погулянці у тихім гаю

На Погулянку йшли львів’яни, приваблені не тільки лісом і галявинами, а й броварем Кляйна, чиє пиво протягом ста літ вважалося за найкраще у Львові.

У дорозі на Погулянку перехожі вступали до садка Макольондри на Рурах. Вважалося, що найдавнішими шинками були саме заклади на Погулянці, славній своїми гайочками та зеленими луками і ставами, які ще пам’ятають часи австрійського парку Венґлінського.

На початку ХІХ сторіччя адвокат Францішек Венґлінський збудував тут віллу, де відбувалися бурхливі забави і гулянки, від яких і пішла назва околиці.

Коли ресторатор Ян Дістль у 1821 р. викупив Погулянку від адвоката, то заложив у палацику пиварню і публічний парк, пустив на став фльотилію човників, залишивши лісок для спацеровичів.

Публіка, а то були переважно австріяки і чехи, залюбки каталася човнами, попиваючи вино і пиво.

З 1848 р. Погулянка стала власністю родини Кляйнів. Новий власник збурив давні будови на узгір’ї і в долині, на місці висушеного ставка по­ставив будинок, а перед самим ліском — бровар.

Завдяки цьому Погулянка стала набагато привабливіша. З’явилася також розлога ресторація з просторою терасою, на якій збиралися щонеділі тлуми відпочивальників різного соціяльного походження. А після заходу сонця за столиками розсідалася галаслива братія.

Тут було дешево і смачно. Спацеровичі замовляли переважно сільський підвечірок — пироги зі сметаною, редьку, курчат, а з 1853 р. вчащали на морозиво в літній павільйон цукерні Майсона.

Ресторація біля старого вже не діючого бровару відкрита була ще й на початку ХХ сторіччя. Після Першої світової велика тераса цього закладу була заповнена лише по неділях.

Сюди охоче вчащала молодь, студенти, гімназійні учні, зокрема старші учні української Академічної гімназії, де навіть мали свій окремий покій.

Як згадує Степан Шах, приходили вони сюди не лише на пиво, бо «в часі таких сходин обговорювались і рішались не раз важні організаційні справи з ділянки шкільної політики».

Львівське акційне товариство броварів викупило Кляйнів бровар, але тільки для того, аби замкнути його, залишивши саму ресторацію.

З газетою на прохід

Gazeta Lwowska ще у 1839 р. пропагувала заміські проходи: «Літо було б набагато приємнішим, якби його тільки можна було у місті вільніше заживати. Вали обіч міста, де є генеральна команда, оточені туманом куряви.

Планти, скарпами звані, рідко відвідують, хоча насправді дуже гарні й відкривають широкий краєвид. Поєзуїцький сад (парк Франка) у неділю представляє видовище, яке хіба тільки у віденському Пратері можна побачити. Але де вигода і приємність?

Нічого там не відбувається для публіки, окрім того, що сад має щороку листя, траву, а при цьому пиво, хліб з маслом і таку-сяку кухню.

Голодні та розчаровані, рушаємо до костелу святої Марії-Магдалини, куди з Нового Світу музика долинає. Мусимо визнати, що на Новому Світі завше веселіше, аніж на старому.

Помічаємо там в одному непоказному садку щось на зразок каруселі, п’ємо пиво, їмо сир і хліб з маслом, потім спускаємося біля Госинґовської парової купелі до бровару Прохазки.

Йдемо далі вздовж школи плавання попри став Панєнський і через стрийські рогатки до ліску святої Софії, який користується значною популярністю, оскільки природа там дуже привітна.

А до того ж і люди там облаштували лави та столи, на яких молоко, сметану, хліб з маслом, а навіть смачні м’ясні страви можна дістати.

За лісом святої Софії бачимо чудову околицю, за якою маємо став Залізна Вода, що є однією з найпривабливіших околиць Львова. За нею можемо помилуватися кам’яними розвалами, де зустрічається великими куснями прозорий бурштин.

Минаємо Снопків і опиняємося у чудовому маєтку пана Лєваковського. Йдемо через рівнину біля Сихівських рогаток до Венґлінського лісу. На увагу заслуговує розпочатий міською владою водотяг з литих залізних рур. Закладають там також цимбрований водостік, з якого вода має йти до міста».

На жаль, під час останньої війни львівські ліски сильно постраждали, бо люди немилосердно вирубували дерева для опалення. І так ото позникали старі дерева з вирізаними серцями й іменами закоханих.

Сучасні грошові мішки намагаються всіма правдами і неправдами здобути собі ділянку на околиці парку чи лісу і всадити там бундючного палаца. Зелені у Львові стає невмолимо менше.

Юрій ВИННИЧУК
(сайт zbruc.eu)