Найгірші сценарії — ті, в які не хочуть вірити. Екскурс у романи Яна Валетова

Якось Ян Валетов написав хвацьку фразу: «Хто зі звичайних людей читатиме хроніку, коли є романи?» (Чужі сни. — Х.: Фоліо, 2018).

Авжеж, хроніки — це проста інвентаризація, бухгалтерський облік.

Читач у цього «жанру» — лише примусовий: фінінспектор, авдитор.

Ну, ще підневільний школяр, якого змушують «запам’ятовувати дати».

А завершує свою думку романіст іще провокативніше: «Увесь світ, який ми пам’ятаємо, вигаданий письменниками». І як із цим не погодитися?

Є, приміром, чимало глибоких і яскравих антисовєтських досліджень, але пам’ятають — роман Орвелла.

Романи Валетова, а їх уже півтора десятка, — це така собі культурологічна ілюстрація того, що фікшн зазвичай перемагає нонфікшн. Попри вельми поширену хибну думку, що — навпаки.

Взагалі-то, ділення літератури на «вигадану» і «документальну» належить книжковому бізнесу, а отже є маніпулятивним.

Це знають історики — бо з якого б дива висновки їхніх колег щодо тих самих фактів і дат виходили часом геть протилежними? Кожний історик — «романіст» своєї історії.

На те нема ради: так званої об’єктивности — не існує. Усе вирішує аналітична фантазія автора.

Це знають і філософи: вони взагалі відкидають поділ текстів стосовно хроно- і фактології, говорять лише про інтерпретації.

Один з них, що окрім філософського статусу здобувся і на майже олімпійський письменницький, Умберто Еко, значить: «Кожна книжка інкрустується інтерпретаціями» (Не сподівайтеся позбутися книжок. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015).

Кожна книжка. Пам’ятаймо про це, читаючи навіть спеціальні монографії. Більше за те: Еко говорить про інтерпретаційну параною, котра притаманна саме науковцям, а не письменникам.

Звісно, масовий читач не заморочується цими нюансами і далі свято вірить у «факти» та академічні ступені авторів, які інтерпретують події із завзяттям авторів наукової фантастики.

З такою необорною вірою мусять рахуватися і письменники, бо ринок — диктує. Завжди. Тож, у літературі та в кіно виникло поняття «на реальних подіях», фекшн.

Ян Валетов двічі віддав данину цьому новітньому божкові. У повісті «Прицільна дальність» (К.: Факт, 2006) він намагався попередити про небезпеки абсолютизації влади в руках тодішньої прем’єрки та її оточення («Реґіна Сергієнко... Санчо Панса Пурчинов»).

Я досі не переконаний в його висновках, але він добре знає прототипів своїх персонажів, з якими напряму співпрацював у Дніпрі. Про це, до речі, цікаво почитати у його земляка Максима Беспалова (Ліхіє дев’яності: Кузня кадрів Дніпропетровськ. — К.: Темпора, 2016).

Друга данина Валетова мейнстрімові «на реальних подіях» — роман «1917, або Дні розпачу» (Х.: Фоліо, 2017). Реакція на ідеологічну загальмованість українського суспільства навіть після «лєнінопаду» 2014-го.

За головного персонажа там — справжня історична постать, Михайло Терещенко, один із чільних дієвців лютневої (1917) революції в Росії, нащадок слобожанського козацького роду, молодший представник фамілії підприємців, чи не найуспішнішої в усій імперії.

Вже під час еміграції до нього приїздить із Москви кореспондент-шпигун, і у перебігу тривалого інтерв’ю вже літній Терещенко запитує: «Ви справді гадаєте, що перемога ГУЛАГу над Освенцимом ощасливила людство?»

Так, романіст намагався достукатися переважно до російськомовних читачів — Валетов досі пише російською, хоч і усвідомлює глухий кут цього; гадаю, ми ще читатимемо його українською.

До речі, у «Днях розпачу» є цікавий епізод зі згаданого інтерв’ю. Гість нетямиться з того, що Терещенкові діти не знають російської: «— Ви не вчили дітей російської мови?! — Не вчив. Я категорично проти будь-якого ментального зв’язку моєї родини з СССР. Для них ваша країна мусить бути геть чужою — за мовою, за звичаями, за ідеологією. Що далі вони будуть від вас, то краще».

Переконливий месидж фанатам «рускай культури», але романний Терещенко не випромінює оптимізму: «Багато років поспіль різні люди намагаються мене переконувати, що ви прийшли не на віки. А я думаю, що ви прийшли назавжди. Навіть коли станеться — можливе ж диво! — і СССР зникне, то люди, яких він наштампував, не зникнуть ніколи».

Лише тепер нам достеменно ясно, що мусить зникнути не вивіска (РФ замість СССР), а Росія як така.

Роман «1917...» — добрий у літературному розумінні (див. «УМ» від 02.08.2017), але це — не тарілка Валетова.

Він почувається набагато впевненіше у тому, що називаю «сценарним реалізмом», коли моделюється екстремальна ситуація і в її координатах «досліджуються» людські реакції, типові й не дуже.

Інакше кажучи, Валетов зазвичай будує свої тексти не «на реальних подіях», а «на реальних ідеях». Приблизно так, як це робить Ден Браун. Такий спосіб письма ще називають антиутопією.

Антиутопії — це завжди про виживання, навіть у найпростішому варіанті, у робінзонаді. Валетова ж цікавить більш ризикований вид самозбереження — поміж людей.

Пам’ятаєте, як у блискучому фентезі Сергія Оксеника дід провадить вишкіл онука: «То все були небезпеки зрозумілі й тому не дуже страшні. Не люди... Найстрашніше, що може з тобою статися, це зустріч з людиною. Десятою стежкою обходь людей. Не наближайся, не розмовляй, ні про що не проси» (Лісом, небом, водою. Лисий. — К.: Смолоскип, 2014).

У Валетова немає фентезійних героїв, градація лише серед двоногих. Уже в першому своєму романі «Лівий берег Стіксу» (К.: Альтерпрес, 2005) автор означив граничне зло: «Усі ми грішні, усі злочинці. Але ти — не злодій. Тать. Ті, хто на тебе поставлять і не зрадять — кончені ідіоти».

У творах Валетова — усі ознаки кримінального читва. Але його цікавить виживання нормальної людини не в декораціях вуличного бандитизму, а за умов легалізації бандитизму масового ураження — політичного.

І який з його романів не візьми — усі мотузки зла тягнуться до Росії. Вже у тій дебютній книжці читаємо: «Коли тобі скажуть, що росіяни пішли з Німеччини, не вір. Вони ніколи нізвідки не уходять».

Похмура категоричність таких візій (як і про нескінченність «наштампованого народу») — не так прогностика, як відсутність найменшої поблажливости до сили зла.

Зрештою, герої Валетова здебільшого виживають, очищуючи певну територію, яка завжди виглядає як плацдарм для контрнаступу.

Упродовж 2008–2009 років у Пєтєрбурзі вийшов чотиритомовий роман Яна Валетова «Нічия земля» — найбільш епічний його твір. Роман-катастрофа про наслідки нападу Росії на Україну.

Наслідки, з якими ми, на щастя, поки не стикнулися. Не буду про моторошне, читайте самі — кілька років тому тетралогію перевидало харківське «Фоліо».

Проте логіка кремлівських дій, як ми її добре розуміємо сьогодні, виписана переконливо. Ще тоді, майже п‘ятнадцять років тому.

Фактично, Валетов засвітив карти кремля. І йому цього там не подарували — оголосили персоною non grata.

Технологія «на реальних подіях» цілком може обійтися і без аналітики, а «на реальних ідеях» — це завжди вихід на прогностику.

«Усе наше життя — велике «якщо». І дуже хєрово, коли це «якщо» закінчується», — читали ми ще у «Лівому березі Стіксу».

Тобто остаточна катастрофа, за Валетовим, — це коли закінчуються ідеї. А відтак — унеможливлюються прогнози і сценарії. Власне, про це — його крайня книжка «Не час помирати» (Х.: Фоліо, 2021).

2017-го він написав чисту антиутопію «Кращий вік для смерти» (див. «УМ» від 14.07.2020). Цілком закінчений роман, там навіть наприкінці гине героїня першого плану.

Але письменник вирішив повернутися, написав продовження (і вже анонсував третю частину — чекаємо). У тому попередньому романі, нагадаю, модельним припущенням було те, що внаслідок теракту на таємній військові лабораторії вивільнюється речовина, яка вбиває людину по досягненні нею 18-річного віку. Кожну. За великим рахунком, це символіка Ґолдінгового «Володаря мух» — руйнація колективного інтелекту, коли зникає досвід старших. Тепер, у романі-продовженні, — про реінтеграцію розуму. Бо по якомусь часі стає ясно: навіть певна рівновага, що усталюється у світі вісімнадцятирічних, — «це не завершення старих проблем, а початок нових, і не факт, що вирішуваних».

Наскрізний головний герой — юнак Тим на прізвисько «Книжник», який ще до катаклізму встиг начитатися книжок.

Такі персонажі виникали чи не в кожній книжці Валетова, і саме вони зазвичай знаходили вихід, коли «усе складалося не просто погано, а гірше нікуди».

Книжник не одразу вибивається в лідери, лише у другому романі й то не від початку. Можливо, переламним моментом став епізод, коли він переміг у перестрілці з досвідченим бойовиком Бігуном, загнавши того під кінські копита.

«Якби ти читав книжки, Бігун, то знав би: до коняки іззаду підходити не можна. Але ж ти не вмієш читати, вождь. Тому ти мій полоняник, а не я твій», — каже Книжник після бою зв’язаному бійцеві.

За великим рахунком, це момент народження нової касти — освічених державців, які здатні мислити так: «Якщо є вихід — він його знайде. А коли виходу немає, то він його придумає».

Досі ж існували тільки дві касти: вождів-завойовників та жерців-маніпуляторів. Решта — глибинний народ.

Ані в першій, ні у другій частині дилогії немає слова «Росія». Та алегорії, як на мене, доволі прозорі.

Тим-Книжник добре знає своїх співплемінників, які напрочуд нагадують росіян: «Книжник не міг не здогадуватися, що переговори з Парковими ні до чого доброго не призведуть. Він і сам колись був Парковим і знав, що слово, дане чужому, не вартує нічого, а домовлятися з вождями може тільки той, кого вони бояться більше, аніж ненавидять».

Природно, що у дикому в суті справи підлітковому суспільстві виникає своя релігія; тамтого бога, що невблаганно вб’є тебе на вісімнадцяті уродини, називають Безпощадний.

А хто є нинішнім богом московитів, ми знаємо.

Коли в романі дістаються отої зруйнованої вірусної лабораторії, з якої виповітрилося лихо, знаходять і вакцину-антидот. Ця вакцина — таке собі перемир’я з Безпощадним.

Можна по-різному ставитися до Мінських домовленостей, але мусимо розуміти: те «перемир’я» було нашим шансом для підготовки до нових реалій; інша справа, що ми з того мало скористалися, особливо під новим президентом.

Наприкінці побіжно згадано ще одну неабияку проблему, яку породжує будь-яка війна: «Бажання помститися — воно гірше за спрагу, гірше за голод. Воно полихає, мов невгасимий вогонь, випалюючи месника зсередини доти, поки не захлинеться кров’ю, воно робить монстра з кого завгодно. Та поки помста горить у серці — вона коїть дива. І не дай нікому Безпощадний бачити ці дива».

Схоже, про це буде у наступній книжці.