Павло Кущ: Досі вірю, що написання отого веселого і дошкульного листа не обійшлося без моїх далеких родичів

За три тижні до свого ювілею письменник і журналіст Павло Кущ так описав у ФБ власне відчуття часу: «Літній день догорає. 32 серпня завтра не буде. І у віці, скажімо, п‘ятдесят десять років увійти у майбутнє літо ще нікому не вдавалося... Утім, якщо починаючи з весни 2014-го, кожний наступний військово-переселенський прожитий рік рахувати за два чи відразу за три, то є резон вважати себе майже довгожителем».

А вже під час інтерв’ю «УМ» на запитання «Як воно живеться письменнику-гумористу і двічі переселенцю у цей трагічний час?» колишній кореспондент нашої газети у Донецькій області процитував такі рядки: «Якби не міг збирати я веселого й смішного, давно розпалася б душа під тягарем страшного».

Ці слова належать фронтовику, легендарному гумористу Павлу Глазовому, столітній ювілей якого ми відзначили 30 серпня. Схоже, справжню силу веселого слова у важкі часи знають лише письменники цього унікального жанру.

«Я твердо вирішив: першою буде книжка для дітей»

— Павле, напередодні ювілею тебе можна привітати ще й із виходом чергової книги, назва якої натякає на вірність автора своєму улюбленому жанру. Чи, може, останні лихоліття внесли якісь сумні корективи?

— Ні, не внесли. Друкарський дім Олега Федорова дійсно видав на-гора книжку короткої прози «Телепланетяни». Там іронія і сарказм, посмішка і сум, втіха і біль... Коротше, книжка про наше життя: вчорашнє, сьогоднішнє і навіть завтрашнє. Частину накладу віддаємо захисникам України. Ще частину заплановано продати, а виручені кошти підуть за тією ж адресою. Презентація видання попередньо запланована у Національному музеї літератури в жовтні.

— Павле, не раз хотіла запитати в тебе, чому вподобав саме сатиру і гумор? Як на сьогодні — досить несподіваний вибір.

— Малим я свято вірив, що мене знайшли в кущах, бо ж на мене всі казали «кущик». А ще в нашому запорізькому степу щедро родили не тільки пшениця, а й сміх. І вже школярем, уважно розглядаючи картину Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», намагався вгадати, а де ж там мій далекий родич? Бо в Запорозькій Січі один із куренів так і звався — Кущівський. І досі вірю, що без моїх родичів написання отого листа точно не відбулося.

Словом, так склалося, що найпершою моєю публікацією у райгазеті стала не інформація, а гумористичне оповіданнячко. І спасибі старшим колегам, які розгледіли у мені оту «іскринку» і категорично порадили вчитися на журналіста, розвиваючи цей хист.

Розвивав його вже на факультеті журналістики КДУ імені Т. Шевченка: гуморески друкували в обласних та центральних газетах і навіть у легендарному журналі «Перець», що виходив накладом два мільйони. І в «районці» у Чигирині, куди потрапив за розподілом, також започаткував і вів сторінку гумору і сатири «Чигиринський перець». Пізніше вже з Донецька готував шпальту «Чортополох» в «Україні молодій» і «Дон Хіхот» у «Голосі України».

— Донеччина має репутацію краю шахтарів, металургів та інших суворих реалій. Хіба там до сміху?

— Авжеж! Місцеві чиновники, депутати, «крутелики»-скоробагатьки чи невтомні борці з «українізацією» — справжня знахідка для сатирика! Це по-перше. А по-друге, чудові умови для роботи були якраз у газеті «Україна молода». Власним коресподентом у цьому виданні пропрацював аж 16 років і саме там відбувся як журналіст і письменник.

Можуть підтвердити всі колеги: мудрий, дуже терплячий і толерантний редактор Михайло Дорошенко тоді створив чудову творчу атмосферу, завдяки якій підібрався чудовий колектив, і всі разом ми робили дуже цікаву, гостру, динамічну і авторитетну газету, яка користується великою популярністю серед читачів. Їй-бо, тоді працювалося справді з насолодою та натхненням. І твори для перших збірок гумору і сатири писалися якраз у той період.

— Однак першою книжкою, яка побачила світ, усе ж стала дитяча повість.

— Так. Бо написати книжку для дітей мріяв ще у дитинстві. Зрештою рукопис повісті «Далі буде» став одним з переможців загальноукраїнського конкурсу для молодих авторів «Грано­слов» 1993 року і мав вийти окремим накладом у столиці. Та щось не склалося, бо ж пам’ятаємо ті 90-ті роки! Однак я твердо вирішив: першою буде книжка для дітей. Це теж «моя» тема.

«Нявкісти» і досі на передовій інформаційної та справжньої війни»

— ...А потім сталася ця клята «руская вєсна». Чи писалося тоді щось, окрім газетних матеріалів?

— Потворна «вєсна» насправді виявилася лютою зимою, бо геть заморозила подальші творчі плани. А ось передвоєнні роки для мене були нівроку успішними: у 2011 році за книжку «Братани по розуму» отримав літературну премію імені Остапа Вишні.

До речі, для вітчизняних авторів, які працюють у веселому жанрі, ця відзнака щось на зразок неіснуючого звання «герой гумористичної праці». Водночас написав і видав книжки «Метеорит» і «АБВ, або Операція «Ставкозавр». Ці книги номінувалися на здобуття літературно-мистецької премії імені Лесі України за твори для дітей та юнацтва, і за підсумками 2015 року мені вручили цю відзнаку.

Утім наразі згадую про написане до війни, а навесні 2014-го змушений був поставити на паузу веселі та дитячі жанри. Хоча сатиру не полишав і в Донецьку, і після вимушеного виїзду з окупованої території, де українські журналісти і ми з дружиною потрапили до «підвальних» і «розстрільних» списків. Квартира, все майно, книжки і рукописи окремих творів залишилися там.

Павло Кущ і його книжка
«Телепланетяни».

Але тоді багато їздив територією Донеччини і писав для «Урядового кур’єра». Поступово повернувся і до роботи над дитячими творами. Писалося важкувато, однак у 2016 році вийшла книжечка «Чотири нявкісти і ВІН», тираж якої ми передали до шкіл та бібліотек Донеччини, а також малим переселенцям прифронтового краю. До речі, «нявкісти» мають тісний зв’язок з «Україною молодою», адже посильну допомогу для виходу книжки надала наша колега Інна Тесленко.

«Чотири нявкісти і ВІН» критики назвали першою вітчизняною книгою для дітей про війну. А те, що вона справді вдалася, збагнув, ще й побачивши реакцію в рф. Якесь, даруйте, воріженько-стерво передало туди інфу про книжку — і соціальні мережі та деякі відомі видання росії, серед яких і одіозний телеканал «Звєзда», як злі собаки, накинулися на автора зі зливою звинувачень. Начебто я виконав спеціальне замовлення Порошенка та спецлужб, написав повість із «винятково проукраїнських позицій», «налаштовую дітей проти росії».

— Кращої реклами для книги, до речі, навмисне й не вигадаєш!

— Із цього скигління та завивання ворогів стало очевидно, що мої скромні творчі зусилля влучили у їхнє найвразливіше місце. Тоді навіть забагатів думкою: а може, керівники держави чи державних видавництв раптом теж збагнуть ефективність твору, який бісить ворогів, і надрукують «нявкістів» іще більшим накладом? Дзуськи.

Як відповіла мені одна показна «патріотка» і керівниця потужного видавництва, вихід книжки був би для них «економічно невигідним»... Тому винятково завдяки волонтерам ми після 2016 року перевидавали «нявкістів» іще двічі й тираж відправляли на гарячий схід. Якось мене питали, де дістати книжку, в серпні цього року. Отож «нявкісти» і досі на передовій інформаційної та спражньої війни.

— Павле, ти як прозаїк є серед авторів антології воєнної лірики «Весна озброєна», що нещодавно вийшла у світ завдяки зусиллям Національної спілки письменників України та видавництва «Ліра-Л». Невже почав писати ще й поетичні твори?

— Та ні. Для цього треба ще дві руки, дві голови й чотири музи! Але на окремі гострі поетичні рядки мене пробивало й раніше. А наприкінці лютого та на початку березня — тим більше. Всіх нас тоді «дістали» відкрите для рашистів небо і повітряні тривоги. Тому написав їдкий «помічний заговір». Він розпочинається словами: «Гучна повітряна тривого, лети й завий до Таганрога! До Орла і до Тамбова, до Пєрмі і до Ростова!..» І далі ще низка назв російських міст і нарешті бункер кремлівського поганця-zуйла.

Цей невеличкий текст з’явився у соціальних мережах, і знову мені перепало від опонентів. Деякі «друзі» лаяли і казали, що я здурів. Який іще Орел і Ростов? Та росія переможе вже через два дні й ніколи такого в них не буде. Та наші люди, мабуть, голосно читали отой «заговір». У сусідніх російських регіонах таки почало збуватися!

— Та й у Криму!

— І в моїй окупованій нині Андріївці, звідки тоді дзвонив упевнений у перемозі раші колаборант. У серпні там прицільно висадили в повітря склад і базу орків.

— Ого, виходить, слово Куща здатне формувати ще й потрібну реальність! Чаклував ти, я так розумію, вже під час другої вимушеної евакуації?

— Так, це було в Чернівцях, куди ми з дружиною виїхали, аби мати нагоду працювати й надалі. Національна спілка журналістів України якраз організовувала в цьому місті Центр журналістської солідарності, і залучили до роботи й мене.

«Трохи вгамовую і лякаю біль тими ж гумористично-сатиричними творами»

— Чи з’являвся намір написати твір про вимушених переселенців, враховуючи особистий досвід?

— Схоже, читаєш мої думки. Ця тема міцно сидить у мені й болить із весни 2014 року. Про неї не можу не думати, навіть коли пишу відносно веселіші твори. Та коли починаю подумки повертатися до власних спогадів, сам собі трохи нагадую кота, який ходить довкола гарячої миски, але не наважується туди лізти лапою. Він чекає, поки оте у мисці трохи вичахне.

Так і я: сподіваюсь, виболена душа теж трохи заспокоїться. Проте на відміну від отого кота, не чекаю, поки біль сам щезне, а трохи вгамовую і лякаю його тими ж гумористично-сатиричними творами.

— Можеш уявити, якими будуть Донецьк і Луганськ після визволення від загарбників?

— Ларисо, за законами жанру, найчастіше «на закуску» є запитання якраз про плани на майбутнє. Отож це і входить у мої плани: побачити на власні очі звільнені міста Донбасу, Запорізької та Херсонської областей, Криму і написати звідти репортажі чи інші матеріали і твори.

Принаймні я досі вірю, що доля ще подарує мені можливість пройтися вулицями українського Донецька, де вісім років тому жорстока війна перекреслила більшість життєвих і творчих планів. І, звичайно, сподіваюся ще не раз побувати у своїй степовій Андріївці на Запоріжжі та вклонитися могилам рідних і близьких.