Ідентифікація Фінка: донецькі мутації

У торішньому рейтингу роман Олени Стяжкіної «Смерть лева Сесіла мала сенс» (Л.: Видавництво Старого Лева) посів 8-ме місце серед 45 претендентів.

Та якби експерти оцінювали лише літературне експериментаторство — ця книжка могла би стати першою.

Пані Стяжкіна — передовсім науковиця-історикиня, що вже опублікувала декілька цікавих праць (дві з них ми аналізували — див. «УМ» від 10.02.2022 та 24.02.2022).

Можливо, нефілологічний підхід до літератури і провокує розкуте ставлення до форми, але водночас і не застерігає від помилок класиків.

Наша авторка вирішала написати класичну сімейну сагу. Серед персонажів — три покоління чотирьох сімей. Світовим гуру в цьому багатоголосому жанрі є Вільям Фолкнер, якого, здається, Олена Стяжкіна й мала за взірець.

Але великі не в усьому є прикладом до наслідування. Бо — люди, а люди помиляються. Це знали вже у перенаселеному великими Давньому Римі: errare humanum est. Слабка ідентифікація голосів у американського класика — така собі супутня втрата внаслідок граничної концентрації на іншому.

Тож, як дотепно зазначає Михайло Бриних, «у Фолкнера пока розбереш, хто там кінь, а хто — людина, можна травму мислі получіть» (Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том І. — К.: Laurus, 2013). А Бриних, між іншим, неабиякий фанат автора роману «Шум і лють».

Хто говорить? до кого? про кого? — оцей протяг з боку Фолкнера повсякчас звітрює читацьку увагу в книжці Стяжкіної. Інакше кажучи, треба бути Фолкнером, аби відволікти читача від гармидеру одночасного говоріння. І як він це робить? Максимально концентрується на комунікації різних смаків і поглядів — на зіткненні досвідів.

На щастя, пані Стяжкіна наслідує і кращий бік славетного модерніста. «Смерть лева Сесіла...» — це поліфонія голосів, що засвідчують катастрофу масової свідомости.

Романна історія починається від високого совєтського «застою» — і до російсько-української війни. Попри чутливість авторки до інтонацій та сленгових інновацій, що незрідка зблискує м’яким гумором, — це похмура історія. Реквієм, заупокійна меса — за загубленим життям під окупацією. Окупація у широкому сенсі: від неусвідомленої совєтської — до гіперреальної російської.

В одній зі своїх наукових розвідок О. Стяжкіна наводить слова італійського інтелектуала Прімо Леві: «Сценарії життя людей під окупацією... неможливо включити в жодний сталий концепт, окрім концепту «сірої зони моралі» (Рокада: Чотири нариси з історії Другої світової. — К.: Дух і Літера, 2020).

Там же вона пише про те, що активні носії окупаційних символів «втратили невинуватість». Ні, в романі немає сцен розмахування прапорами, червоними чи триколорами.

Персонажі здебільшого ідентифікують себе «аполітичними». Та в якийсь момент хтось із них усвідомлює, що «відповідальність за вибір настає навіть тоді, коли не робиш жодного».

Досвід окупації — невимовно жорстокий: «Вона боялася пам’ятати точніше». Ще одне чутливе спостереження Олени Стяжкіної (біженки з окупованого Донецька, до речі) — «люди жили, не підводячи очей». І так — по всій лінійці підокупаційних рефлексій, аж до тих, хто «невтомно втомлювалися від війни десь на пляжах Туреччини».

А ось дещо несподіване міркування котрогось із персонажів: «Смішно буде, якщо загинути від нашої «отвєткі». І додав: «Ну, хоч не обідно». І — вже не пригадати, чи це той самий голос: «Нас не можна запхати назад... ми — ртуть. На вигляд красиві, сріблясті, але отруйні, токсичні бризки».

У романі є яскравий епізод: дід приходить до школи (в Києві) забрати додому онучку й натрапляє на її класну керівницю. Та, бризкаючи слиною, кричить: чого ви її вчите?! подивіться, що вона написала?! Це про твір до «8 березня».

Дівчинка-підліток почала його просто: «Моя бабця — снайпер». Вчителька шаленіє: «Це — пропаганда війни. А ми — за мир. Росія — наш сусід. Ми майже один народ». Епізод датований 2019-м. А в голові у діда раптом складається новий текст в онуковій стилістиці — про вчительку: «Вона пахне кислою капустою. Вона любить щі. У неї красиві чоботи, вони називаються копита. У неї дві звивини. Одна називається «Замир», інша «Мижебратья». У неї є й інші звивини, однак вона ними не користується без наказу командира. Якщо правильно врахувати вітер, вона опиниться в Москві. Моя вчителька — вата. Вона дасть усіх нас убити і з’їсти. Її саму вже з’їли».

Спеціалісти з «вати» могли би прокоментувати це так: «Маргіналітет» (Іван Семесюк. Щоденник україножера. — К.: Люта справа, 2014). Або так: «Русь-олівьє» (Артем Полежака. Стіхи о жизні. — К.: Люта справа, 2016).

Проте за усім цим — проблема реінтеграції (й не лише територіальної), обсягу якої поки що, схоже, не усвідомлює ніхто: ані уряд, ані інтелектуали. Щоб краще розуміти складні окупаційні процеси, варто покликати на допомогу літературу — окрім літераторів-донеччан, переконливо рекомендую ще й «Букову землю» (2019) Марії Матіос. Варто прислухатися до письменників, як колись у Британії дослухалися до Орвелла.

Утім, «Смерть лева Сесіла...» — не роман ідей. Це, радше, роман виховання. Тут і про фантомні претензії замість реальної самооцінки («він був співаком в оперному, але не видатним, без сольних виступів. Коли трупу скорочували, він узяв пів ставки освітлювача сцени»).

І про неприщеплену медіаграмотність, через що «давно підчитує Біблію, щоб зрозуміти собі, як воно там буде». І, звісно, про те, що всі нещасливі сім’ї нещасливі по-своєму — такий собі серіал клонів «Анни Карєніної», аж до геть протилежного: «— Ти хочеш розлучення? — Ні. Я хочу тебе вбити».

Усі рецензенти роману Олени Стяжкіної зосереджувалися головно на його двомовности, яко головному формальному експерименті. Тетяна Петренко зазначає, що майже половина твору звучить російською, «а тоді у книзі поступово з’являються вкраплення української і все більші шматки тексту нею. Здається, що таким чином авторка, як археологиня, зчищає з історії верхній насип радянської гомогенності» (Тіктор Медіа, 05.10.2021). Це так, але варто звернути увагу на те, коли, а головне — чому це відбувається в романі.

Уже в експозиції з’являється Баба — міфологічна берегиня, за чию територіальну прописку змагаються різні райони Донецька. Але озивається вона лише посеред роману (у свідомості персонажів, ясна річ) — і то винятково українською.

Авжеж, незручно відповідати Бабі російською (а може, й небезпечно), бо вона спілкується виклично і тільки рідною. Баба — противага Шубіну, відомому персонажеві шахтарського фольклору (про нього дуже цікаво у книжці Олександра Михеда «Я змішаю твою кров з вугіллям». Зрозуміти український Схід». — К.: Наш формат, 2020). Шубін — утілення окупаційної упокорености, вимушеної колаборації. Баба — альтернатива; голос крови, голос землі, голос розуму.

Друга надважлива персона у «мовному сюжеті» роману — німець Гайнріх Фінк, народжений у СССР після Другої світової. «Писав, що він рускій, та відгукувався на ім’я Геннадій». На початку історії він — заступник голови райвиконкому одного з центральних районів Донецька.

Саме йому належить абсурдна (як на наші часи) та цілком звичайна (за совєтськими мірками) ідея: на честь якогось там ювілею народження чи смерти німецького комуніста Тельмана наректи в цей день його ім’ям новонароджених. Таких — четверо, два подружжя погоджуються одразу з огляду на призи: килим та кольоровий телевізор. Решта торгується за «Жигулі».

Саме цей Фінк — пам’ятаючи, що він насправді Гайнріх, — виявився най­стійкішим до зросійщення. Це він — той «дід», що опікувався «онучкою», котра потерпала — на п’ятому році війни (!) — за свою бабусю-снайперку.

А українці (ідеться про донеччан) геть забули імена, дані батьками: «Став як усі. У мене відібрало мову, замість цього додало грошей, щоб вистачило на креветки». Як слушно зазначає згадувана критикиня Петренко, «Смерть лева Сесіла мала сенс» — це археологічна експедиція в нетрі одного донецького племені».

Добрий знавець літератури Рости­слав Семків, аналізуючи світову хрестоматію, писав: «Модернізм — це реалізм, який втратив свою прозорість та логіку. Світоглядно автори-модерністи більше не вірять, що дійсність можна описати за допомогою простих слів і правильних речень» (Як читати класиків. — К.: Pabulum, 2018).

Модернізм, у світоглядному сенсі, виник із Першої світової війни. Можливо, оте неприборкане шумовіння голосів у Вільяма Фолкнера було не так технічним недоглядом, як наслідком руйнівного стану невизначености. Ми сьогодні чи не всі — у цьому стані. І авторка «Смерти лева Сесіла...» також.

Американський сторітелінгер Рон Кеппс пише: «Історії, які відбуваються в середовищі стресу, безладдя й небезпеки, існують поза межами архетипу. Ці історії дістаються самої суті того, чим персонаж, людська істота, є насправді» (Як писати про війну. — К.: Смолоскип, 2021).

Олена Стяжкіна вийшла за межі архетипної історії. Уже тільки це вартує зняття капелюха. Нехай з формального боку її роман і викликає запитання, письменницька потенція засвідчена настільки, що чекаєш її наступної книжки.