Довженкова земля з сексотами: історія кінорежисера у документах і матеріалах совєцьких спецслужб

На понад пів року початок повномасштабної війни відсунув написання рецензії на двотомник «Олександр Довженко. Документи і матеріали спецслужб», упорядкований кінознавцем Романом Росляком і виданий у 2021-му.

Бо було недоречним у період найбільших загроз, коли загарбницькі російські війська марно, утім з несамовитою жорстокістю на підступах намагалися захопити Київ, — писати про кіномитця, який тривалий час прожив у москві і має радянські найвищі нагороди. Однак вагоміше у постаті кінорежисера світового рівня Олександра Довженка — його визнаний світом талант і любов до України.

Названа збірка архівних документів і матеріалів доводить, як наполегливо радянська влада (у випадку з талантом найвищого ґатунку Олександром Довженком — особисто Cталін) докладала зусиль, аби схилити на свій бік геніальних українських митців.

Бо ж СРСР був перелицьованою російською імперією; в обох державних утвореннях головувала москва і в різний спосіб, але цілеспрямовано винищували українську ідентичність.

І не варто докоряти всім без винятку, що не виступали різко проти радянської влади. Помірковане балансування людей з українським стрижнем, попри все, потрібне було хоча б для того, щоби знати нам через десятиліття, як творчих людей перетворювали на жертв тоталітарної системи в срср, частиною якого примусово зробили й Україну, проливши багато крові її захисників, заморивши людей голодом, відправивши у подібні умовами до концтаборів в’язниці за «націоналізм».

 У творця всесвітньо відомих фільмів «Звенигора», «Арсенал», «Земля», ще й колишнього петлюрівця, який кілька років працював за кордоном, жодного шансу уникнути уваги з боку «компетентних» органів не було, переконаний Роман Росляк, кандидат мистецтвознавства, проректор з наукової роботи Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.

Ця впевненість ґрунтується на тому, що в Галузевому державному архіві СБУ зберігається аж чотири томи справи-формуляра Олександра Довженка. Так до 1954 року називали справи оперативного обліку, що відкривалися на людину, коли в органів з’являлися підозри щодо її активної антирадянської діяльності.

Коли компрометуючих матеріалів назбирувалося багато — «шили» кримінальну справу. ДПУ УСРР уже активно цікавилося Олександром Довженком, починаючи з кінця 1920-х.

Згущення невдоволення і підозр відбулося після нищівної критики фільму «Іван» (1932) — бо будівництво Дніпрогесу не виглядає у першій звуковій стрічці народженого Україною митця винятково як благо цивілізації і переможна хода комунізму чи соціалізму.

Щоб уникнути ймовірного арешту, Довженко змушений був з України їхати у москву, де спочатку офіційно з’являється вказівка про відкриття облікової справи на митця. Датою появи справи-формуляра стане 21 листопада 1937 року, бо кіномитець, за визначенням співробітника УБД НКВС УРСР, є «учасником контрреволюційного українського націоналістичного підпілля».

 Це все після того, як у 1935-му Олександр Довженко завершив зйомки фільму «Аероград» про протистояння більшовиків-мисливців далекого сходу СРСР місцевим куркулям і невдовзі повернувся в Україну, де за особистою вказівкою Сталіна розпочав роботу над фільмом «Щорс», тепер уже всім зрозуміло, радянською агіткою.

 Ці події кількох років свідчать лише про те, що козацького роду Олександр Довженко — це митець постійно підкреслював — не став бездумним прислужником радянської влади. Хитрий і підступний Сталін йому не довіряв. Утім неперевершений кінорежисер кривавому вождю, який намагався на себе надягати личину добродія, потрібен був живий. Бо тиран у керівному кріслі «тюрми народів» розумів, що посередництвом якісного кіноматографа може впливати, і впливав, на мільйони людей.

Унеможливилося остаточно повернення Довженка в Україну після розгрому кіноповісті «Україна в огні», уривки з якої російською мовою вперше було  надруковано у воєнному 1943-му. Бо, наприклад, «неполіткоректними» є образи синів Купріяна Хуторного, які не схвалювали дій радянського генерала, а також згадки у творі про розкуркулення і Сибір. А до чого може привести Лаврін Запорожець, навіть якщо він просто герой кіноповісті?!

До речі, у збережених донесеннях на Довженка у 1946 році з’являється новий псевдонім для кіномитця, за яким активно шпигують, — «Запорожець». До того він був «Кієвляніном».

Справа-формуляр Олександра Довженка містить дуже великий масив матеріалів. Це донесення і зведення секретних співробітників, інформаторів, агентів, записи телефонних розмов, кореспонденція, плани агентурно-оперативної розробки тощо.

До двотомника «Олександр Довженко. Документи і матеріали спецслужб», який охоплює період від 1919 року, ввійшло 409. Їх супроводжують «Додатки», розкриваючи зміст того чи іншого документа (це оригінальний формат подання матеріалів).

 Передують цим матеріалам детальна масштабна розповідь кінознавця Сергія Тримбача про життєвий і творчий шлях кіномитця, народженого біля берегів Десни, — «Олександр Довженко. Повість полум’яних літ» та така ж об’ємна аналітична стаття Романа Росляка «Хто вони, агенти радянських спецслужб?»

 Роман Росляк у своїй праці документально підтверджує реальні прізвища близько пів сотні агентів — відомих письменників і не лише, яких так звані «органи безпеки», а насправді каральні, вербували з 1920 років, щоби неугодне «все бачити і чути».

Так, агент «Альберт» працював редактором Київської студії, потім працівником Комітету в справах кінематографії при РНК СРСР у Москві. Він навіть збирався про Довженка книгу писати, у післявоєнний час знову повернувся у Київ, — міг за день скласти аж шість донесень на кінорежисера, так було 13 лютого 1941 року.

 Тим часом одне-єдине донесення у справі-формулярі Олександра Довженка — агента «Патріота», датоване 14 березня 1938 року. Утім навіть навколо нього Роман Росляк провів копітке дослідження, встановивши, аналізуючи інші джерела, прізвище композитора, який у ті роки активно створював музику до фільмів.

Автором значної кількості донесень на успішного Довженка був агент «Стріла» — письменник Юрій Смолич, герой соціалістичної праці, автор досить сміливих для радянських часів мемуарів про літературний процес 1920–1930-х років: «Розповідь про неспокій» (1968), «Розповідь про неспокій триває» (1969) та «Розповіді про неспокій немає кінця» (1970). Варто зауважити, що довженкознавець Роман Росляк не привласнює собі всю славу дослідника у цих питаннях, а називає попередників.

В агентурних справах значаться : «Кривонос» — Андрій Малишко, «Патріот» — композитор Пилип Козицький, «Чорний» — композитор Ігор Белза, «Тимофєєв» — кінооператор Юрій Єкельчик, «Петро Уманський» — Микола Бажан, «Павленко» — письменник Кость Герасименко, «Холмський» — критик Микола Сачук, «Правдин» — сценарист Олександр Перегуда, «Ярема» — відомий художник Микола Глущенко. Хтось із них противився спецслужбі, хтось навіть писав «липові» доповідні — щоби перекрити доноси затятих «мисливців на українців».

Двотомник «Олександр Довженко. Документи і матеріали спецслужб», виданий за сприяння Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого та Міністерства культури та інформаційної політики України, є дуже цінним для розуміння української історії і життя митців у часи тоталітарного радянського союзу.

Належне архео­графічне опрацювання матеріалів спецслужб Романом Росляком робить видання на тепер унікальним і зрозумілим: як фахів­цям, так і усім читачам, які не лише цікавляться сенсаціями, а хочуть знати й аналізувати.