Авіація, перельот, нова дислокація: грані поезії Сергія Жадана

Поезія Сергія Жадана ніколи не була веселою.

На відміну від ранньої прози (з «Ворошиловградом» включно), де комічні ситуації значною мірою творили сам сюжет.

Схоже, молодий Жадан вважав прозу таким собі релаксом, цілком йому підвладним.

А от поезія — та лише робила вигляд, що дається до рук, а насправді крутила поетом, як їй заманеться. Власне, чи не всі критичні кпини на його адресу — що не контролює голосів у своїх віршах, що дає слово тим, кому навіть традиційні звичаї відмовляють у праві говорити: мовчи, дурню.

У свіжій збірці «Псалом авіації» (Чернівці: Meridian Czernowitz, 2021) вичитуємо «історію хвороби»: «Починаємо любити, починаємо відповідати за те, що любимо»; любити уломних — від ватних «повстанців» до зе-електорату.

Схоже, Жадан щиро вірив, що «заримовані речі, мов порятовані душі». Та не тепер. Тепер — «і ось це відчуття розплати». А раніше — «заримовані з темрявою рядки»?

Уся дотеперішня поезія Жадана — суцільний рух. Не так навіть хаотично-карнавальний — з усіма своїми нічними потягами, випадковими вокзалами та необов’язковими зустрічами, як регламентоване ритуалом перетікання готичної містерії: согрішимо–покаємося, согрішимо–покаємося.

Ну і, звісно, вся ця поезо-революційна реінкарнація Троцкого–Че Гевари: рух — усе; мета — ніщо. Уповільнюватися Жадан почав із початком війни: «Час минає швидко й непомітно, й іноді здається, що ми свідомо оточуємо себе галасливими приятелями й неможливими компаніями, всіма цими виснажливими трансляціями й тягучими очікуваннями, всім цим футболом, аби лише не помічати проминання часу, його конечности, його незворотности» (Коли спаде спека. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2015).

Тема «проминання часу» й ціни за це легковаження стане помітною — а тоді й головною — в його наступних поетичних книжках. Якщо раніше «погляд» його поезії був завжди вперед, часом навіть під маршові акорди, то тепер рядки щоразу більше огортає сум від погляду назад. У «Псалмі авіації» — «це буде ще одна спроба все пояснити» (як завжди) і «потреба все переназивати» (так само). Але нове-головне — «видихаючи весь свій туман».

«Туман» — невипадкове слово. Облишмо його відвертий символізм; погляньмо, як дивно змінюється синоптична карта Жаданової поезії. Колись він залюблено писав про «осіннє пересіяне тепло» (Вогнепальні й ножові. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2012).

Нині, у «Псалмі» — «осені випалені краї». У новому пейзажі докорінно змінюються «його» дерева. Досі вони були реперами стабільности; віднедавна — є лише індикаторами змін.

Уперше ми це побачили наприкінці попередньої збірки: «Ці дерева схожі на дорослих жінок, що позбуваються листя, мовби ілюзій» (Список кораблів. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020).

У «Псалмі» — «на пагорбі стоять два дерева, одне проти одного. Так, мовби зустрілися люди, що лежали разом у лікарні». Синоніми усвідомленої хвороби стають нав’язливими: «Небо — тихе, наче лікарня, з якої евакуювали хворих».

Здається, Жадан евакуював своїх хворих. Ось перший вірш збірки «Псалом авіації»:

Сатана сказав нам: Господь з вами.
Господь з вами, я не можу вас переконати.
Ви ж любите так, ніби зав’язуєте канати.
Ви ж закохуєтеся так, ніби знімаєте шкіру.
Бог з вами, я з вами втрачаю віру.
Ідіть з богом, я з вами нічого не вдію.
Що ви можете знати про безнадію?
...
Це наша любов, господи, ми в ній, як подорожні.
Спробуєш її відібрати — побачиш, на що ми спроможні.
Спробуєш нас переконати — нічого не вийде.
Це від тебе ми навчилися заперечувати очевидне.
...

Іди собі з богом, бог із тобою, боже.

Останній рядок — не тільки присуд своїм безбожним персонажам-голосам, а й власне рішення не гратися далі в «голос Бога», чим наш поет грішив доволі довго.

У цьому вірші Жадан, схоже, прощається з «подорожніми», для яких «какая разніца» і «не пощастило» — він лишається на дорозі сам і відчуває тепер хіба «страх подорожнього, на якого ніхто не чекає вдома». А далі у нього строфа, котра насвітлює біографічну не­прозорість:

І коли ти почуєш,
що, говорячи про тебе,
вона більше не говорить
про страх,
тоді
зауважиш осінь,
зауважиш вогонь.

Як там в Оксани Забужко: «Вірші — це фізіологія» (Тетяна Терен. RECвізити. Антологія письменницьких голосів. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015). Але вірші мають і власну історію дорослішання. У «Вогнепальних і ножових» (2012) «вірші — хитрі, мов номери телефонів».

У «Псалмі» кліматичні й поетичні параметри поєднуються: «Перепади температури, наче переклади вірша... Ділимося словниковим запасом тепла... Ліс сухий і серйозний, мов шафа зі словниками... Вірші серед тиші, ніби трава серед зими — коли пізно боятися болю».

Тишу — зауважте. Раніший Жадан — суцільно багатоголосся. А нинішній — «можливо, цього разу вдасться перейти по той бік тиші». А що по той бік? Раніше — її відсутність, гучне свято, яке завжди з тобою.

Якось Сергій Жадан зразка 2003 року дав інтерв’ю журналу «ПіК»: «Коли людина щаслива — їй пофіґ стає все — тим більше література». Тепер — «з’являється зима, як книга віршів, яку ніхто не схоче видавати».

Це не так про себе — вірші Жадана видаватимуться ще довго і щасливо. Бо він — Поет. Гадаю, зміниться його цільова авдиторія. Відійдуть ті, що упізнавали себе у голосах невігласів, яким «невідомо, неважливо», — вважаючи їхнього ретранслятора «своїм». Та навряд чи вони пробачать таке:

Книг ми не читаємо.
З дітьми не говоримо.
Померлих не пам’ятаємо.
Топи, водо,
наші землі.
Так, це ще відголосок гри у біблійність, содом і гоморра. Але ось вірш, що виник за рік до 24 лютого:
Хочеш, я переповім
тобі, що буде далі?
...
Із нами станеться лише те,
що не може не статись.
Буде березня зимне русло.
Смак свободи і смак отрути.
Ніхто не скаже, як все було.
Скажуть, як мало бути.
...
Буде зрушення темноти,
зібраної з опівнічних урочищ.
І ти уже не зможеш піти.
Та й не захочеш.

Буде твоє тривожне лице.
Буде спалах світла нічного.
І що я зможу сказати про це?
Нічого.

Так, торік важко було сказати щось визначене. Але фокус уваги Жадана різко змістився: від закоханих у «невідомо, неважливо» лузерів, до тих «хто запалює ці вогні на землях мовчання, на втрачених територіях?», — нехай це буде поки й у вигляді запитання.

* * *
Торік перше місце у всеукраїнському рейтингу (номінація «Поезія») «Псалом авіації» посів разом з лібрето Сергія Жадана до опери «Вишиваний. Король України» (Чернівці: Meridian Czernowitz), яку здійснив Ростислав Держипільський.

Не бачив; довіряю захопленим відгукам поважаних мною людей. Марія Матіос, зокрема, попри безліч знаків оклику щодо вистави, наголошує ще й на високій поезії Жадана, яка озвучує усе дійство. Поезія, що сприймається вухом, та ще й на тлі талановитої музики, — завжди приємна омана.

Писати щось на замовлення — це не про Жадана. Будь-які попередні сценарії — не для нього. У нього сценарії виникають лише постфактум, як інтерпретація омовленого неусвідомленого. Мені здається, що автор лібрето намагався уявити, як поет Жадан озвучить запропонований сценарій. Вийшло натужно.

З метафорикою все гаразд, вона вряди-годи зблискує, але ніби зависає у вакуумі, без коріння і перспектив. Та в якихось монологах «провалюється» в себе, з’являється упізнавана, «його» в’язка поезія, що засмоктує, мов трясовина.

Але ж і сам сценарій-лібрето писав він. Вийшло за формою — романтизм, майже готичний, а за суттю — майже абсурдистська п’єса. Авжеж, «це було дуже дивне рішення — стати на бік країни, час якої ще не настав», — це про нащадка Габсбурзького престолу, який по кінці Першої світової став на бік новонародженої України і навіть претендував на титул її короля.

Про Василя Вишиваного ви з опери нічого посутнього не дізнаєтеся, тож спрямовую вас до істориків: Ю. Терещенко, Т. Осташко, «Український патріот з династії Габсбургів» (К.: Темпора, 2008).

Й оскільки Сергій Жадан у віршах, що озвучували лібрето, ніби згадував себе колишнього, — вийшов рімейк його попередньої віри в абстракції: «Захисники нині загалом дивні. Як і вітчизна... Нічого не було. Була лише наша запеклість. І наша любов».

Та за кілька місяців по тому з’явився «Псалом авіації».