Поняття чести й обов’язку — понад усе: головні ідеї духовного будівничого України Дмитра Донцова

Постать надзвичайно колоритного й знакового в українській політології початку й середини минулого століття Дмитра Донцова (1883–1973) була, є і ще довго буде дороговказом для українських націоналістів.

Він не був пророком, але його поради і перед­бачення мають тверде наукове підґрунтя, без чого не обійтись національній революції, хоч яким шляхом вона ішла б.

Можна беззаперечно стверджувати, що праця на ниві відродження нації вимагає хисту поєднати патріотичний ідеалізм зі здоровими прагматизмом і реалізмом, із визначенням межі та різниці між ідеологією і політикою, між тактикою і стратегією на шляху здобуття національної держави.

Нині, володіючи всіма її атрибутами та зафіксованою на папері незалежністю, питання, чи збережемось ми, українці, як нація, з порядку денного не знято.

Ідея Української Самостійної Соборної Держави, котру сповідував і щиро та гаряче обстоював Дмитро Донцов, стоїть на першому плані всього свідомого українства.

Кожен, хто відчуває себе її частиною, усвідомлює, що ідеалом мусить бути стан української нації, де уможливлений вільний розвиток усіх творчих сил. Журюсь, але цього не можна сказати про сьогодення.

Біомаса московії гнітить Україну

Географічне розташування України, котре породжує певні політичні наслідки, свідчить про надані Богом обов’язки перед рештою людства. Україна дійсно стоїть «на межі двох світів», і, як казав Донцов: «Над нашим Дніпром вирішиться питання, чи здобуде собі Україна назад втрачене право первородства на сході Європи, чи ні?».

Кожен нарід, маючи свою культуру, мову, віру, історію, притаманну винятково собі ментальність, ведучи змагання з іншими народами, вносить свою лепту в розвиток світової спільноти.

«На чиїй творчості — Європи чи московії — маємо виховувати молодь? У коло яких ідей маємо вводити молоді покоління — в москвинських чи європейських? Питання величезної ваги», — вважав Донцов. І відразу давав відповідь: «Україна, де змагалися за впливи на нашу душу Захід і Схід, залишалась при московії з карикатурою замість власної хати».

Упродовж тривалого часу москва була окупантом в Україні, намагалась фізично і духовно нас знищити, вела безугавну колонізацію етнічних українських теренів. І донині залишилась нашим лютим ворогом.

Великою помилкою є намагання звинуватити в наших бідах і негараздах винятково вже заборонену комуністичну ідеологію. У своїй статті «Лєнін як теоретик «пролетарського» асиміляторства» Донцов так означив це: «У світі основним фактом є боротьба народів, націй, а не кляс», і там само: «Цілий москвинський нарід є носієм національного гнету в Україні».

Що маємо сьогодні? Посткомуністична московія, утримуючи за собою Кубань, Слобожанщину, Вороніжчину, Орловщину і Курщину, окупувавши Крим та значну частину Донбасу й зрозумівши безперспективність політично-економічного тиску на Україну, наважилась на збройну агресію.

Попередню кількарічну інформаційну атаку владні чинники принципово не помічали, а ліберальні політики трактували «шовінізмом окремих кремлівських посадовців».

Про аналогічний стан справ Донцов писав іще в 1939 році: «Ціла офіційна ідеологія драгоманівства уважала за недопустиму єресь говорити про боротьбу з московщиною, навіть у минулім».

Впродовж довгого часу в офіційних заявах формально українських політиканів ворогами подавались комуністи, фашисти, КГБ, НКВД, Сталін, Лєнін, Брєжнєв, але не поро­джена фінськими болотами москвинська біомаса.

Треба знищити комплекс «національного гермафродитства»

На сторінках брошури «Модерне москвофільство», що вийшла друком у 1913 році, Донцов торкнувся питань впливів поневолювачів на розвиток української культури та української політичної думки: «Майже ціле життя українське так пересякнуте москвинством, що кожному, хто має свій одмінний погляд на москвинську культуру, доводиться душитися в нім, як в густім, важкім тумані».

І далі: «Нашим обов’язком є відкинути набік окрему теорію аполітично-культурно-сентиментального українства і намітити ясну програму української політики, оперту на аналізі природи національних рухів, національних відносин в московії і вільну від таких впливів чужих концепцій, котрі небажані нам і не відповідають нашим потребам. Українство потребує нової орієнтації, коли воно не хоче, розуміється, зістатися навіки москвинським провансальством».

Дмитро Донцов. Твори.
Фото з сайту dontsov.blogspot.com.

Про негативний вплив культури та ідей поневолювачів на український нарід написано багато, але мало хто й донині спромігся дати такі чіткі оцінки, як Донцов у «Модерному москвофільстві».

Він вимагав, щоби ми знищили в собі комплекс «національного гермафродитства», стали собою і почали розвивати в собі елементи повновартісної нації. Виразно бачимо: все, про що писав Донцов близько ста років тому, нині зарано називати віджилим або застарілим.

Таким чином, праці Донцова про москвинську літературу, політику, ментальність слід розглядати не як намагання виховати в українця етнічну ненависть, а як спробу засвідчити, що за всим тим стоїть боротьба за збереження самобутності та змоги бути господарем на власній землі.

Кожна етнічна спільнота в усі часи мала свій провід, еліту чи, за Донцовим, «окрему положенням у суспільстві й духом верству «ліпших людей», як їх називала наша старовина, верству, яка поповнювалася б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору ліпших».

Формально Донцов ніколи не був членом Організації українських націоналістів, проте він завжди пильно слідкував за її діяльністю і, як міг, впливав на її ідеологічний підмурівок. Тому й не дивно, що саме в ОУН він бачив ту провідну верству, котра мала б очолити маси.

«Західноєвропейському парламентаризму» та «інтернаціонально-демократичному» матеріялізму він протиставив «ідею ієрархізованої суспільности». «Ні демократія, ні клясо-кратія, ні націо-кратія, лише аристо-кратія, каста ліпших людей». Так, Донцов поділяв націю, але він розрізняв тих, що «по крові рідні були землякам своїм, по мові й релігії теж, але ріжнились від них духом».

Зовсім нещодавно від політиків та й рядових членів так званих «демократичних» партій і організацій доводилось чути: «люди того не сприймуть», «ще не час», «нехай вирішать громадські слухання», себто проповідувалось «ходіння в народ» — «робити та казати по-простому, щоби прості люди зрозуміли». У Донцова повна протилежність.

Людей, котрі «свою амбіцію бачили не в тім, щоби за масою шкандибати, а лише щоби вести, щоб рішати часом проти волі пасивного загалу», він вважав саме тим орденом і проводом. Ідею «не ієрархізованого» суспільства Донцов вважав за «плебейську фантазію, в житті не існуючу, за яку природа жорстоко пімститься і над самими фантастами, і над нацією, яка зродила собі на згубу своїх апостолів черні».

Ієрархія суспільних функцій

Зупиняючись над характером і ролею провідної верстви у суспільстві, Донцов сформував той «ідеальний тип», котрий мусить вести за собою націю. Один з біографів і критиків Донцова Микола Сосновський у розвідці-дослідженні «Дм. Донцов — політичний портрет» писав про це: «Суспільство (нація) в розумінні Донцова — це чітка «ієрархія суспільних функцій», що їх виконують суспільні кляси (за термінологією Донцова — «касти»), що ними керує найвища у цій ієрархії провідна кляса чи «правляча каста».

«Ієрархізоване суспільство», — як уточнює Донцов, — є природним наслідком нерівности людей щодо їхніх інтелектуальних, моральних і фізичних властивостей». Вже на власному досвіді ми переконалися, що ані злочинна комуністична система, котра хоч на словах і виступала проти еліти, та насправді мала свою провідну верству — комуністів, ані капіталістичний устрій від кастової побудови не відмовлялися.

Микола Сосновський резюмує з цього приводу: «Далекойдуче зрощування суспільства, наявність внутрішніх протирічностей, конфліктів тощо вимагає постійної координації та порядкування. Це створює особливу структуру відносин, у зв’язку з чим маємо справу з поляризацією суспільства на дві групи: правителів і підвладних».

Дійсно: і тисячі років тому, і в часи Донцова, та, зрештою, і в нинішні дні, характер суспільства, його сила і доля залежатимуть винятково від того, яким є його «активний осередок», себто провідна чи правляча верства.

Проблемі «проводу і нації» Донцов присвятив чималу частину своїх праць. Ось цитата з його книжки «Дух нашої давнини»: «Кожна сильна суспільність міцна твердим моральним законом, що над нею панує, якого живим символом і прикладом є її правляча верства.

Мусить вона насамперед бути тверда і невблаганна щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва чи оспалости, ставити понад усе поняття чести й обов’язку, безоглядно вірити в свою справу і своє право провадити загалом».

У Київській княжій дер­жаві провід репрезентував князь і його дружина, в часи Гетьманщини — старшина і козацтво. Після їх занепаду безпровідна і з часом закріпачена етнічна спільнота перетворилась на етнографічну біомасу «свинопасів». І лише на початку минулого століття роль «провідної верстви», своєрідного «ордену» перебрала на себе Організація українських націоналістів.

Дмитро Донцов і пам’ятна дошка діячеві у місті його народження — Мелітополі.
Фото з Вікіпедії.

Мусимо визнати, що переважну більшість нинішнього парламенту та посаду формального очільника держави посідають особи, котрі вискочили з ейфоризованого натовпу. Для них заклики Донцова не актуальні, оскільки можуть образити знахабнілих «квартирантів». Саме з вини цих «апостолів черні» українці погоджуються на вирішення власної долі чужинцями, зрівнянні власних голосів з ними в часі виборів.

Хочеться вірити, що з часом, коли у проводі нації опиниться «ініціативна меншість», себто українські традиціоналісти, настане і доба прозріння нації. Споглядаючи нинішнє буття, з сумом і болем доводиться констатувати, що це прозріння (та й то часткове) відбувається не як внаслідок усвідомлення, а під гуркіт москвинської канонади.

Остійці, динари, медитеранці та нордійці

Провідна верства не може бути «окремішньою» від нації. Вона мусить бути її складовою частиною. Спілкуючись з активістами українського визвольного руху, вивчаючи їхню психологію, Донцов багато приділяв уваги расовим властивостям її членів.

Він захищав тезу, що лише люди з конкретними расовими властивостям можуть стояти у проводі народу. Донцов не був теоретиком якоїсь расистської доктрини, він лише переніс на український ґрунт ті концепції, що вже на той час впрова­джувалися в життя деякими державами Європи. За приклад брав життя і діяльність окремих політичних та громадських діячів.

У вже згаданій праці «Дух нашої давнини» Донцов виділив чотири типи українців, а саме: «остійців», «динарів», «медитеранців» та «нордійців». Лише окремих вихідців із «медитеранців» і «нордійців», вважав Донцов, реально зачислити до «расово чисто­кровної» еліти нації.

Знову апелюю до праці М. Сосновського «Дм. Донцов — політичний портрет»: «Донцов твердить, що тільки тоді, коли до голосу приходили елементи нордійські (княжа доба) або медитеранці (козаччина), в Україні наставав «момент нашого взлету». А тепер, згідно з його твердженням, серед українців переважають остійські елементи, філософія котрих під кожним оглядом неправильна й для України шкідлива».

Навколо цих тез виникло багато суперечок навіть у таборі прихильників Донцова. Треба врахувати, що праці про «расову чистокровність» припадають на 1930–1940 роки, коли дійсно духовно мобілізуюча на той час фашистська ідеологія крокувала Європою.

Надмірне захоплення Донцовим працями окремих італійських та німецьких расистів породило віру в те, що окремі типи українців через своє походження не можуть стати на чолі нації.

Насправді українцям необхідні відвага й мистецтво вичекати, холоднокровність і динамічність, вміння осмислити й у разі необхідності миттєво відреагувати. З цієї причини відмежовувати від ролі еліти окремі расові типи українців лише тому, що вони керуються притаманними їм генетичними схильностями, було б нерозумним.

Розвиваючи розпочату іншими теорію «расової чисто­кровности», себто засуджуючи мішанину рас, націй, а з ними й культур, Донцов намагається науково застерегти від злочинних і націєвбивчих ідей інтернаціоналізму.

Колишній в’язень совєцьких концтаборів, відомий публіцист Василь Барладяну в своїй статті «Націоналізм. Що це?» розвивав думки Дмитра Донцова наступним чином: «Наріжним каменем космополітизму-інтернаціоналізму є теорія уподібнення рас і народів шляхом їх фізичного і культурного змішання в ім’я побудови єдиної світової держави з єдиним народом, мовою та звичаями. Якщо шукати аналогію космополітизмові-інтернаціоналізмові в точних науках, то доведеться вдатися до фізики. У фізиці є поняття ентропії і теплової смерти Всесвіту. Що це? Усі процеси в природі нібито ідуть у напрямку вирівнювання температури різних систем і тіл (ентропія зростає). Коли температура вирівнюється, процеси енергетичних перетворень у системах чи тілах припиняються, що є смертю Всесвіту». Аналізуючи ці аргументи, психічно здорові люди з гіркотою споглядають сучасних «патріотів», котрі замість боротьби з одвічним ворогом України ще кілька років тому проголошували себе «непримиренними борцями з націоналізмом і расизмом».

В українців відсутній «інстинкт стадности»

Кожна еліта мусить бути носієм духовності власного народу. Саме від уміння подати загалові національні традиції, розвивати і пропагувати їх залежить збереження отого духу та самобутності.

У Донцова українець виступає як особистість, творіння Боже, що заперечує будь-яку владу, окрім Божої. В українців відсутній «інстинкт стадности», і, певно, цим можна пояснити, що колгоспи так і не прижилися в Україні.

Побожність і віра були одвічною рисою українців. Чимала частина спадщини Донцова присвячена цій тематиці. У 1909 році на Першому українському студентському з’їзді у Львові Донцов відчитав реферат на тему «Школа і релігія», де намагався довести недоречність вивчення релігії в загальноосвітніх учбових закладах.

Посилаючись на тогочасну науку, котра часто відкидала догми церкви, він вказував на постання між ними «непроходимого провалля». В ті роки Донцов вважав, що вивчення релігії в школі сформалізує її до рівня одного з предметів і заважатиме правильному розумінню окремих явищ природи.

З біографії Донцова відомо, що він, віддаючи данину моді, якийсь час перебував під впливом соціалістичних ідей. «Школа і релігія» є тому прикладом і доказом. Згодом, відходячи від марксизму, Донцов повністю оперся на християнство. Дехто з сучасних критиків намагається цю опору розглядати як данину часу та вимогу політичної ситуації, тобто потребою безбожному соціалізмові протиставити християнську мораль.

У статті «Церква і націоналізм» Донцов виклав свій погляд на віру та її співвідношення з нацією. Звертаючи значну увагу на місце церкви у житті нації, він наголосив, що похід проти церкви є походом і проти нації.

Перебуваючи в еміграції у так званому «вільному світі», бачачи всі хвороби Заходу і Сходу, Донцов попереджав у праці «Московська отрута»: «Питання про значіння релігії для людської спільноти знову випливає на порядок дня. Занедбане, нехтуване в минулому віці, воно стає — за останні десятиліття — кардинальною проблемою. Зі здвоєним завзяттям намагаються викорінити релігійні почуття в людських душах апостоли диявола (і не лише в московії»).

Заяложену тему «волі людини», яку як останній аргумент використовує нині сатанинська москва, не оминув і Донцов. «До вільної людини» підлещуються, граючи на її найнижчих інстинктах, обіцяючи матеріальний добробут, «культуру» і мир за всяку ціну. Вбивається героїчна концепція життя, бажання боротьби за вищі ідеали, яка включає в себе і жертву».

Цікаво, що комуністичну ідеологію та західну «демократію» Донцов теж розглядав як «віру». У «Московській отруті» він писав: «Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигається вівтарів якоїсь нової «віри».

В релігійно переважно байдужих мегаполісах здвигаються вівтарі ідолам матеріалізму. В осередку всього ставлять не Бога, а «людину», «вільну людину», відірвану від контакту з Творцем. Така людина є «вільна» в родині, тому не родина формує її дух, а вулиця. Людина стає «вільною» в державі й суспільстві, а тому має багато «прав» і мало обов’язків супроти спільного».

До чого «вільна» людина довела весь «цивілізований світ» — ми вже бачимо. А до чого ж може призвести вивищення прихотей і забаганок у зденаціоналізованій і перенаселеній неукраїнцями Україні? Усвідомлюючи, що праці Донцова призначені для вибраних, однак прикро споглядати, як важко (хоч і впевнено) сприймаються ідеї націоналізму широким загалом.

Нинішній збройний удар московської орди в більшості випадків сприймається з обуренням, як злодійська атака, що чинить руйнації та вбивства, завдає збитків.

Мусимо зрозуміти: доки, окрім свідомої власного призначення еліти, не постане і національно, й державно свідомого загалу, — годі мріяти про успіх національного здвигу.

І тут доречними будуть судження Донцова: «Не визволимось політично, доки не визволимось духовно». Так, саме від того, коли ми змінимо свої недолугі бачення і трактування, залежить майбутнє нації. Крім нас, того ніхто не зробить. Тож до бою.

«За Київ і Христа, проти москви й антихриста».