Літпровокації — від «войовничого пацифіста» Дмитра Корчинського

От хто такий Корчинський? Для старшого покоління — той, хто ще перед першим Майданом на Першому телеканалі дошкульно «мокав» опозицію.

А перед тим, у середині 1990-х, воював у Грузії проти московитів, коли вітчизняна дипломатія сиділа як миша під віником.

Потім, на початку 2014-го, його «призначили винним» у «провокації» під президентською адміністрацією, яка різко радикалізувала другий Майдан. Та з часом стало зрозуміло, що саме критичне загострення ситуації врятувало тоді українську Україну.

Далі створив добровольчий батальйон «Свята Марія», котрий разом з батальйоном «Донбас» відстояв Маріуполь улітку першого року війни. Тепер — один із найцікавіших ютуберів, ні на кого з «коментаторів війни» не схожий. Людина-парадокс, людина-провокація.

Скласти цілісне уявлення про Дмитра Корчинського на підставі його публічних жестів — майже марна справа: немає точки опертя, калейдоскоп проявів постійно змінюється.

Та якщо звернутися до його книжок — справа значно полегшується. Бо на письмі будь-який автор працює не лише на публіку за невблаганними законами піару, а й, хоч-не-хоч, віддзеркалює внутрішні смисли, рефлексії, сумніви.

Фактологічну поблажливість усного мовлення заступає виважена ретельність у доборі слів відповідно до найдрібніших нюансів висловлювання.

Літераторський досвід Корчинський здобув наприкінці 1990-х, коли видав кілька книжок класичної, себто монтенівської, есеїстики. Та зразком йому правив, схоже, інший авторитет — Мао зі своїм цитатником.

«Для мене найвищим досягненням прози є розгорнуті афоризми, концентровані сенси», — напише Корчинський пізніше.

Та тоді есеїстичний сеґмент українського книжкового ринку перебував у зародковому стані, а чекати еволюційних змін для нашого автора — не гідна справа. І попри те, що одна з тих перших книжок мала неабиякий наклад у 10 тисяч примірників (Війна у натовпі. — К.: Амадей, 1999), пан Дмитро закриває цей проєкт.

Наступного разу він з’явиться на книжковому ринку аж через шістнадцять років. Як завжди — у непередбачуваному вигляді. Авантюрний роман «Сяючий шлях» (К.: Самміт-Книга, 2016).

«Роман для домогосподарок. Пригодницька історія про кохання з детективним сюжетом... Події вигадані, топоніми умовні, імена випадкові, співпадіння ненавмисні, автор божевільний», — читаємо в анотації, яку можна сприймати за авторське означення постмодернізму.

Бо цей роман — наскрізь постмодерністський. Але не так, як в Андруховича, а радше — як у Шевчука. Тобто Корчинський — письменник (а в цьому його статусі я як дослідник літератури не сумніваюся) необароковий, що на наших теренах і означає національний варіант постмодерної естетики.

Зрештою, постмодернізм усюди національно відмінний, принаймні у найцікавіших проявах. В Італії, наприклад, це також необароко з Умберто Еко на прапорі. Власне, проєкт «Сяючий шлях» — це адаптація досвіду Еко, який написав свій перший роман «Ім’я рози» саме для зацікавлення масового читача історіософськими ідеями.

Корчинський робить точнісінько те саме. Знімає з себе відповідальність за ідеї (чи пародії на них), делегуючи висловлювання різним персонажам, веселим авантюристам і сумним меланхолікам, які творять на поверхні твору феєричне плетиво шоу-провокації.

Автор у «Сяючому шляху» роздзеркалений у кількох балакунах. І кожен з них «відверто насолоджувався цією маячнею... просто розважався». Та коли усе те збирається докупи, настає «ефект Еко»: осягнення конспірології тексту.

Пригадаймо роман «Бавдоліно», де головний персонаж, такий собі радник офісу імператора, висновкує про свій досвід: «При дворі я спізнав чотири правила: поруч з великими — звеличуєшся; величні по життю — дрібні; влада — це все; влада може стати моєю. Принаймні частково» (Бавдоліно. — Х.: Фоліо, 2009).

Будь-кого з персонажів Корчинського могли би звати Бавдоліно. «Він насолоджувався ситуацією, ганяв між усіма ворогуючими сторонами. У всіх брав гроші, всіх дурив і ловив хвилини щастя», — це може бути доволі точною характеристикою італійського персонажа, але насправді є зізнанням українського письменника, поглядом у дзеркало.

Логічно-божевільна аргументація персонажів Еко та Корчинського, хоч як дивно, дарує нам психологічну рівновагу: після таких книжок політичний телевізор уже не псуватиме нерви.

Аж ніяк не порівнюю літературні потуги Корчинського і Еко, ідеться лише про спільну парадигму. Коли вже з кимось зіставляти, то, радше, з «Аристократом із Вапнярки» Олега Чорногуза, чий «граф» Сідалковський — той самий трікстер, що успішно пережив шалені 90-ті в історії Корчинського.

«Граф. Це моє революційне псевдо», — знаходимо у «Сяючому шляху». А ще згадаймо «Діви ночі» Юрія Винничука — головні персонажі там і тут, ніби близнюки.

Зрештою, можна згадувати усю ранню прозу Сергія Жадана з «Ворошиловградом» включно, де у них однаково: про високе — профанною лексикою і навпаки. От відгадайте, це з Жадана цитата чи з Корчинського: «— Блядь, Вовчик, — висловив я свій дискурс, — за що з тобою можна розмовляти? Для тебе й порнушний журнал контекстуально заскладний. – Чого ти доїбався! — парирував він контртезою».

Єдине, що різнить умовно головного персонажа у прозі Корчинського від героїв згаданих авторів, — значніша ерудованість. Авжеж, авантурник кримінальної орієнтації знається на імпресіоністах, старих голландцях, класицизмі, опері та джазі, не кажучи вже про світову політику в деталях.

Але це все — про зовнішній шар. Про «роман для домогосподарок». Насправді це роман ідей. Де політична філософія розписана на діалоги. Як, до прикладу, в Оксани Забужко в «Музеї покинутих секретів» (політична історія) та в «Польових дослідженнях...» (соціальна психологія). Знову-таки, йдеться не про порівняння, а про спільну парадигму. Та якщо вже зайшлося про пані Оксану, то їй цілком притаманне гасло пана Дмитра: «Не треба депутатів, дайте лицарів і принцес!».

Дебютний «Сяючий шлях» не здобувся на популярність. Хоча й посів 28-ме місце серед 63 номінантів рейтингу. Причини дві: читацька недовіра до автора-«провокатора» та відсутність редакційної роботи з рукописом; видавець, либонь, не зважився призначити поважного редактора на книжку поважного автора.

А оскільки пан Корчинський є людиною передовсім усної культури, то й у виданні збереглися всі красоти мовлення, що на письмі перетворюються на вади: повтори, раптові обриви, навіть візуалізація риторичних наголосів у писаному тексті. За два роки роботу над помилками виконано, і другий роман «Естетика жебрацтва» (К.: Zалізний тато, 2018) посів четверте місце в рейтингу жанрової прози.

Утім означення «перший-другий» вельми умовне, оскільки «Естетика жебрацтва» — це, в суті справи, кардинально переформатований, розширений, поглиблений і значно динамізований «Сяючий шлях».

Загалом по прочитанні «Естетики жебрацтва» усі попередні книжки нашого автора виглядають, як чернетки. Старі афоризми знайшли свої сюжетні місця, нові почали виконувати додаткову функцію — інструментів психологічної індивідуалізації персонажів.

Від горизонтальної оповіді письменник чим далі більше практикує панорамний погляд зверху, переходить від ситуативних узагальнень до концептуальних, як-от: «В країні з’явився клас виборчого пролетаріату. Працівники штабів, рознощики листівок, махальники прапорами, мешканці наметів, професійні пікетувальники, рекламники, журналісти, піарники. Це передовий клас, який звик, що з ним діляться своїми прибутками олігархи... звик запанібрата спілкуватися з небожителями політики і вважати себе вершителем долі вітчизни. Це — нове козацтво, легке на підйом, веселе, жадібне і безсоромне. І в кожній козацькій душі дзвенить гасло свободи: щопівроку — нові вибори, щодва роки — нова конституція!.. Змушуючи начальників до позачергових виборів, ми спонукаємо їх позачергово ділитися з нами».

Так, «Естетика жебрацтва» — це політтехнологічний екшн. Без жодних політсимпатій та з максимальною відвертістю учасників залаштункових подій. Макіяж персонажам Корчинського не потрібен. Ніхто тут не приховує глибокого розчарування, коли часом «корупція проходить повз нас... І навіщо Януковичу американці? Ми б йому забезпечили не гірший програш, ніж організують вони, тільки за менші гроші».

Про сором узагалі не йдеться — це поняття з іншого, не політичного життя. Хіба що трапляються поодинокі викиди «непрофесійних» емоцій: «Після початку нашої з вами співпраці навіть моя віра в людство зменшилася на сімнадцять відсотків», — каже один з лицарів безпринципности.

А так — «все, як завжди. Виділено було сто тисяч. Тоді політтехнолог замовника взяв собі половину за організацію процесу, а на решту підрядив Притулу з «Української правди» — найрозкрученіший політичний сайт, там за таке десь стільки і беруть. Притула взяла собі половину, а на решту підрядила Ройтбурта, бо самій їй не хотілося сваритися з тим, кого замовили, адже той, кого замовили, їй регулярно платить за розміщення новин про себе. Ройтбурт, будучи людиною глибоко порядною, старих понять, узяв собі лише десятку, на решту найняв мене. З тобою ми поділимося навпіл, але тобі доведеться таки щось зробити». Ну, так, пам’ятаємо — «імена випадкові, співпадіння ненавмисні, автор божевільний»...

Саме романом «Естетика жебрацтва» Дмитро Корчинський уповні леґалізувався як письменник. А наступного року з’явився роман «Прочани вночі» (К.: Zалізний тато, 2019) — навіть не традиційне продовження, а просто-таки крайня частина попереднього твору. Підозрюю, що видали її окремо лише з однієї причини: інакше ціла книжка мала би непідйомний для більшости читачів обсяг у 800 сторінок.

Хронологія цієї частини — найглибший застій між двома Майданами. Коли раптом тобі відкривається, що «більшу частину свого життя ми проводимо у стані очікування. Решту — у стані розчарування. Розчарування тим, чого дочекалися».

Коли виборчі процедури втрачають рештки обнадійливости: «На вибори ми вчащаємо не для того, щоб вибрати найкраще, а для того, щоб уникнути найгіршого... На наступних виборах ми обиратимемо між потворним та огидним... Ми маємо дуже багатьох купити, щоб забезпечити чесні, прозорі вибори... Головна національна інтрига лишається незмінною: не хто кого переможе, а хто кого обдурить».

Розгублені всі, включно з виборчим пролетаріатом. Бійців війни у натовпі підбадьорює свій панотець: «Як переповідають ті, хто читав Біблію, є час розкидати пелюсткові протипіхотні міни і є час збирати металобрухт.

Є час «гей наливати повнії чари» і час ставити клізму. Час на майдані підтримувати кандидата в президенти і час тікати від підрозділів міліції, які він надіслав, щоб відновити конституційний лад після того, як виграв вибори». А ще таке: «Американці на виборах обирають собі президента, українці — собі долю. У цьому й полягає помилка, адже долю можна знайти, вибираючи лише між калібрами, а не між кандидатами».

У «Прочанах вночі», що писалися три роки тому, є теза, яку й досі не здатний вимовити офіційний Київ: «Незалежність України може бути проголошена лише на рештках кремля».

Щось подібне знаходимо у Корчинського вже у перших його книжках, ще з минулого століття. А у «Сяючому шляху» є така метафора: «Люди дотепні лише в своїй глупоті. Замість виводити генномодифіковану картоплю, яку не їсть колорадський жук, краще б вивели колорадського жука, який не їсть картоплю». По-сьогоднішньому це звучить так: не умиротворення Росії, а її дезінтеґрація.

«Найкращі підручники з української політології написали Гоголь, Кафка і Льюїс Керрол», — зазначає наш автор. У такому контексті романи самого Корчинського — вельми цікаві факультативні посібники, укладені «ультрацентристом, войовничим пацифістом, поміркованим екстремістом».