Наріжний камінь цивілізації. Як відчував історію України Микола Гоголь

«Чарівність книг у тому, що вони зшиватимуть клаптики Всесвіту в єдине ціле» — переконує Рей Бредбері.

Якщо в людини чи людської спільноти не коротка історична (вона ж національна) пам’ять, то вона дозволяє нібито давно минуле використовувати, застосовувати в сьогоденні. Бо воно не втрачає актуальності.

От і нині українці змушені були вкотре відстоювати й відвойовувати своє законне, може, й виняткове право на прадавню історичну спадщину.

Бо хто ми без неї?

Або взагалі ніхто, або невід’ємна частина чогось цілого.

Велика Україна

Навесні треба було знову ­збройним чином захищати, зокрема, й Київ. Та, власне, це треба робити й зараз, бо лише Богу відомо, коли ситуація стане безпечною.

Але захист нашої одвічної й довічної столиці полягає й у відсічі спробам чужинців присвоїти собі потужний історичний потенціал міста, а також спробам вкоротити йому віку (як у перспективі, так і в ретроспективі).
    

Одним із дієвих оборонців Києва й загалом Великої України в цьому плані є історик Георгій Чорний. (Щодо назви країни: якщо колись була Велика Скіфія, нині є Велика Британія, то хіба в нас менше величі?
    

Георгій Петрович у своїх історичних дослідженнях та численних публікаціях не втомлюється наголошувати на тому, що минувшину треба аналізувати трьома паралельними, взаємодоповнюючими шляхами чи методами: археологічним, генетичним і лінгвістичним.

Щодо генетичного — то хтозна, чи за іншого розвитку подій не було б спроби причепити Г. Чорному ярлик ідеолога нацизму. Бо якщо тут усі нацисти, то, мабуть, є й ідейні натхненники?
    

Що ж до Києва, то на тій землі люди живуть вже кілька тисяч років. А вчений доводить шляхом поєднання трьох згаданих наук, що саме місто існувало вже за життя давньогрецького географа Птолемея (ІІ ст. н. е.) під назвою Метрополіс (це й була перша з нині відомих писемна згадка).

А нинішню свою назву воно отримало від давніх поселенців, якими були протофінські племена, предки сучасного фінського й споріднених з ним народів.

Назва ж походить від слова «кіфа», тобто камінь, і означало, мабуть, кам’яні пороги на старому річищі Дніпра, нині поховані під нанесеним грунтом.
    

Слово набуло поширення, увійшло і в грецьку мову, що нею написане і Євангеліє від Івана, де Ісус називає свого учня Симона «Кіфою» — каменем, на якому стоятиме церква. А загальновідоме грецьке ім’я Петро стало синонімом.
    

А хіба камінь в образному розумінні не означає твердиню, оплот, а далі, логічно, — й фортецю? В тім числі й фортецю духовності.

Страшна помста

Мабуть, розумів це й один із наших пророків — Микола Гоголь, який знав, а головне — відчував історію України краще й досконаліше від чужинців, обтяжених науковими званнями, та не обтяжених любов’ю до цієї землі.

Нічого простого й однозначного, надто щодо України, в його творчій та епістолярній спадщині нема, тому її треба й далі досліджувати.
    

Уже на зорі Незалежності, 1990 року, у львівському журналі «Дзвін» №7 опубліковано статтю літературознавця Івана Сенька про повість «Страшна помста».

Там автор фактологічно переконував (мене, як читача, таки переконав), що в образах побратимів Івана і Петра Гоголь показав головних дійових осіб європейського політичного театру початку XVIII століття.
    

Чесний козак Іван, що згинув як жертва віроломства — це, безперечно, наш гетьман Мазепа. А зрадник Петро — це його опонент, московський цар-імператор, що не те що знехтував узятими на себе обов’язками сюзерена, а потоптався по них, як і по своїй лицарський честі.    

Але погляньмо на ще одну нероздільну пару гоголівських персонажів. Це герої притчі в останній главі першого тому «Мертвих душ» — Кифа Мокійович і Мокій Кифович. Як і Христові притчі, цю теж не можна розглядати бездумно-прямолінійно.

Але якщо Ісус змушений був сам розтлумачувати, більше того — розжовувати свої притчі слухачам, навіть учням, то в Миколи Васильовича такої змоги не було. Згадайте історію про видання «Мертвих душ», коли рукопис до останнього був під загрозою заборони цензурою.

Тому Гоголь теж небезпідставно сподівався, що в його читачів на плечах не казанки, а голови. І вони розуміють більш ніж прозорий натяк: Кифа — це тогочасний Київ, а Мокій — Москва. Не як місто, а як суспільне явище.
    

Кифа — це тодішній добродушний небагатий поміщик-хуторянин, яких Гоголь знав і зобразив чимало. Його характерне заняття — це філософські роздуми, здебільшого безплідні, але які й шкоди не завдали нікому. Хіба що пропадали марно творчі, інтелектуальні сили нації.
    

Хіба не впізнаєте типово гоголівську іронію щодо своїх земляків-сучасників? Той самий знаменитий сміх крізь сльо­зи.
    

А Мокій Кифович — це син Кифи Мокійовича. Тут теж усе ясно, москва молодша за Київ і, по суті, є його дітищем, породженням. Для хай не фахового історика, але фахівця в історії — Гоголя — це не підлягало сумнівам.
    

Та в Мокія була інша вдача. Міг ненароком когось і прибити, і руку зламати. Комусь у домі чи з сусідів. Та загалом, пише автор, він був чоловік доброї душі.
    

Ну хто б у цьому мав сумніви? Ми за кілька століть у цьо­му пересвідчилися й далі переконуємо навіть самих себе, що це сусід непоганий, іноді, щоправда, незграбний, а часом трохи буйний.

Але ж адвокати, ферштейнери були і тоді, знаходяться і зараз, і не хочуть, щоб Мокія «назвали зовсім собакою», а «битися з ним пізно». І Мокій Кифович продовжуватиме богатирські свої подвиги.
    

Чи змінилося щось за 180 років від появи «Мертвих душ», хай кожен вирішує для себе сам. Я ж маю додати ніби й загальновідому річ, але про неї постійно доводиться нагадувати: окрім археологічного, генетичного і лінгвістичного методів дослідження минувшини, є ще й вивчення і нове прочитання друкованих джерел. Історик Георгій Чорний почувається там як у своїй органічній стихії й ним теж активно користується. Радить і вам. І я також раджу.

Володимир ВАКУЛЕНКО,
член Національної спілки письменників України