Постправда: філософське ноу-хау, яке було нам «совєтським способом життя»

Поняття «постправда» з’явилося у західній філософії зовсім недавно.

Схоже, кристалізація терміну відбулася лише за президентства Трампа, який перетворив власні емоції на ефективний інструмент своєї політики.

Дослідник Массачусетського технологічного інституту (український аналог — Київська політехніка) Лі Макінтайр у своїй книжці визначає новий феномен як «твердження, нібито почуття вірогідніші за факти, — заради політичного підкорення реальности» (Постправда. — К.: ArtHuss, 2021).

    

За великим рахунком, для постсовєтської людини усе те вовтузіння навколо «постправди» виглядає як лепет першокласника перед випускником університету.

Заміщення фактів емоціями першими запровадили робесп’єри-марати під час Французької революції, а вже технологічно оснастили лєніни-сталіни: гасло «зємля — крєстьянам» є геніальним винаходом тодішнього піару, а політичний PR — це і є постправда у майже чистому вигляді. Інакше кажучи, СССР — це і є постправда, у всіх її проявах.
    

Проте я далекий від того, щоби зневажати книжку Макінтайра. Радше навпаки. Вона написана вправним популяризатором і самодостатнім мислителем, аби розтлумачити — передов­сім західному читачеві — небезпеки того, що традиційно звалося пропагандою.

Як це трапляється з більшістю термінів, слово «пропаганда» набуло занадто розпливчастого значення, а отже, його потрібно активувати за допомогою сучасного означення.
    

Для пересічного читача Америки та «старої» Європи СССРівський досвід не є переконливим з багатьох причин. Про це можна розводитися багато, але не зараз. Досить згадати несподівано позитивну реакцію на совєтську дійсність справжнього британського інтелектуала Герберта Веллса: він одним з перших заковтнув гачок тодішньої «постправди».

Природно, що Макінтайр зосереджується на актуальніших для американців проблемах: на глобальних кліматичних змінах, із дискусії про які й народилося поняття постправди.
    

Точніше, все почалося з реакції на більш локальну проблему — з обмежень уряду США на продаж сигарет та скорочення публічних локацій для паління.

«Замість далі конкурувати між собою за те, чиї цигарки «здоровіші», компанії виробили спільний підхід, як «боротися з наукою» і фінансувати додаткові «дослідження». То було далекого 1953-го: преса щойно оприлюднила шокуючі результати багаторічного наукового дослідження, яке однозначно стверджувало причинно-наслідковий зв’язок між тютюном і онкологією. Уряд блискавично відреагував обмежувальними санкціями. А керівники тютюнових компаній домовилися спільно і щедро профінансувати створення так званого «Дослідницького комітету тютюнової промисловости»: набрали туди докторів наук, котрі погодилися за відповідні гроші імітуватувати «правильні» дослідження, які підважували би правдиві експерименти. «Кампанія з дезінформації... штучно створений сумнів», — висновкує Макінтайр.
    

Але головна характеристика тієї непересічно зловісної акції, котра хронічно інфікувала вільну пресу, — «маскування дезінформації під свободу слова». Американці — і просто громадяни, і журналісти — проґавили удар, бо надто вірили у невразливість п’ятої поправки до своєї Конституції.

А їхня ізоляціоністська ментальність заважала пригледітися до досвіду СССР, де оте маскування було основою і внутрішньої, і зовніш­ньої політики. Лі Макінтайр називає 1960–1970 роки в американській журналістиці «періодом розніжености нашою об’єктивністю».

У совєтських медіях, ясна річ, жодної розніжености не було й бути не могло — саме лише маскування дезінформації під свободу слова. Пригадую кінець 1970-х, коли усюди, від газети «Правда» і телепрограми «Врємя» аж до кожної районки, публікували бравурні матеріали про казкові перспективи повороту нав­спак головних річок країни. Справжня наукова думка змогла пробитися у публічну площину лише з початком «пєрєстройки».

«У світі, де ідеологія бере гору над наукою, постправда неминуче стає наступним етапом», — пише Макінтайр. Але ж тоді до виникнення терміну «постправда» ще було добрячих років сорок — а ми вже відчували його дію на власні шкірі, перебуваючи у статусі заручників.
    

Генеральний наступ на свободу слова задля підміни її дезінформацією — тобто на утвердження постправди як політично доцільної вседозволености — стався наприкінці 2000-х, коли справжні науковці вдарили в набат щодо вже не гіпотетичної, а наявної небезпеки щодалі більших викидів вуглецю в атмосферу: глобальний клімат почав неконтрольовано змінюватися.

Нафтодобувні компанії відреагували так само, як колись тютюнові: наші «науковці» не згодні з таким прогнозом. Та оскільки «медіа на той час були вже добре видресирувані автоматично представляти «обидві сторони історії» в будь-якому «контраверсійному» науковому питанні», проплачені антикліматисти фактично розкололи світ на людей нормального розуму і агресивних невігласів. Причому останніх — будь-де, будь-коли і з усіх справді серйозних питань — переважна більшість.
    

Й на те нема ради. От, припустімо, ота неоковирна більшість переглянула — і навіть схвалила, як свідчать соцмережі, — фільм «Не дивіться вгору», який торік мав по чотири номінації на Оскара і Золотий глобус та премію Британської кіноакадемії.

Вони ж сприймають його лише як «кіно» — і жодним чином не реагують на реальність: «Поки ExxonMobil витрачала кошти, щоб заплутати факти довкола кліматичних змін, компанія планувала вивчати нові можливості буріння в Арктиці, де почав танути полярний лід».

А це ж оте «на реальних подіях», що лежить у засновку фільму. Либонь, так само нинішні росіяни сприймають західну критику на свого президента — як вигадку. До речі, єдина люблена Путіним американська компанія — саме згадана вище.

Ось цікаве свідчення американського посла у путінській Росії Майкла МакФола: «Дітище Путіна, спільне підприємство між компаніями «Роснєфть» і «ExxonMobil» (Від холодної війни до гарячого миру.— К.: Yakaboo, 2020). Буквально перед тим нафтові активи заарештованого олігарха Ходорковского «продано» «Роснєфті» й американці «укладали багатомільярдну угоду, коли колишній генеральний директор «ЮКОСу» Міхаіл Ходорковскій все ще перебував у в’язниці за політично мотивованим звинуваченням. Ми в уряді розглядали різні варіанти публічної позиції в цій справі, але врешті вирішили не критикувати угоди».

Авжеж, толерантність і політкоректність — понад усе.
    

Але повернімося до остаточного народження терміну «постправда». Макінтайр значить: «Політика спирається на те, як вона змушує нас почуватися». А тому насамперед враховує, як «ми стаємо особливо вразливими, коли нам кажуть саме те, що ми хочемо чути».

Ну так це — про популізм. Протиотрутою завжди була журналістика. Та постправдисти здолали отруїти її саму. Ота облудна «об’єктивність» — надання обов’язкового і рівночасного слова злочинцеві — створила у читачів «непристойно високі стандарти сумніву щодо тих фактів, у які вони не хочуть вірити».

Уражені тією «об’єктивністю» були й самі журналісти: «Замість сприяти більшій об’єктивності ця тенденція, за іронією, справила протилежний ефект: творці новин почали менше перейматися точним висвітленням подій у новинах... даючи «однаковий час»; медіа лише створювали враження помилкової еквівалентности».
    

З виникненням соціальних мереж життя дезінформаторів значно поліпшилося: «Нині їм більше не треба звертатися в газети і друкувати там рекламні оголошення на цілу шпальту, щоб заявити про свою позицію... Єдине, що їм треба зробити, — це «затюкати» медіа і змусити їх повірити, ніби існують «інші дослі­дження», а не висвітлюють їх, звичайно, через «упередженість» медіа. Журналісти проковтнули наживку». Хоч і не могли не знати, «що джерелом опозиційних поглядів виступали особи зі своїми фінансовими і політичними інтересами».
    

А що вже казати про українську журналістику? Те, що «правду витіснили; вона стала неважливою», ми дізналися раніше за Макінтайра. Проникливий медійний аналітик Володимир Кулик понад десять років тому писав про те, що наші «медії не виконали свого обов‘язку перед суспільством... погоджуючися з державою уважати все нормальним» (Дискурс українських медій: ідентичности, ідеології, владні стосунки. — К.: Критика, 2010).

Інакше кажучи, вітчизняні ЗМІ — у своїй тиражній більшості — погодилися бути піарниками, продукуючи «нормалістичну безпроблемність». Причина — на поверхні: у нас до незалежности просто не було досвіду вільної журналістики, не було редакцій, які працювали би за західними стандартами (за винятком київських бюро західних радіоголосів, котрі з’явилися під час тієї ж «пєрєстройки»).

Паростки нового журналізму швидко забив бур’ян державної, а головно — нової олігархічної преси. Відтак не дивно, що «традиційні медіа не витримали конкуренції з інформресурсами з ангажованими позиціями».
    

Пан Кулик зазначає, що в незалежній Україні перемогла «популярна, а не якісна преса». Серед останньої-незалежної-якісної згадує хіба «Дзеркало тижня», «День» та «Україну молоду».

Таблоїдна технологія, що запанувала Україною, «міцно пов‘язана з орієнтацією на події, а не на процеси... надання читачам/глядачам змоги більше знати, а не краще розуміти». А це і є технологія постправди. Результати — приголомшливі: «Дослідження 2011 року засвідчило, що глядачі Fox News менше поінформовані за тих, хто не дивиться жодних новин», — пише Макінтайр.
    

Попри зовнішнє різноманіття української преси часів незалежности, вона у певному сенсі виявилася менш ефективною за совєтську. Колись кожна газета — до багатотиражок включно — мала постійну рубрику на кшталт «Слідами наших виступів»: читачів тримали в курсі процесу.

Натомість тепер «важливою характеристикою структури новинного дискурсу є одноразовість представлень переважної більшости подій» (В. Кулик). Британський медіаексперт Джон Кін назвав це «трихвилинною культурою» (Мас-медіа і демократія. — К.: К.І.С., 1999). Читача/глядача/слухача призвичаювали втішатися калейдоскопом подій замість замислюватися над їхніми причинами та наслідками. А така орієнтація реципієнтів є не чим іншим, як угноєнням ґрунту для постправди.
    

А зі з’явою фейсбуку, що його Макінтайр називає «ехо-камерою», негативні процеси людської психіки вислизнули зі скриньки Пандори, й почалося найгірше — «отруєння новинного простору безпідставними чутками».

Західна журналістика не змогла (принаймні поки що) протиставитися виклику, оскільки досі чіпляється за фантом «об’єктивности». Бо навіщо їм тоді тиражувати крайній звіт Amnesty Internаtional, де задля отої мітичної «об’єктивности» на одну дошку поставлено жертву і ґвалтівника.

Це ж та сама техніка, яку використовували тютюнові та нафтові барони, чи не так? Макінтайр знову правий: «Насправді проблема проста. Якщо ви приготуєте страву за рецептом, але один з інгредієнтів у ній зіпсутий, вся страва буде неїстівною... Мета об’єктивности не в тому, щоб надавати однаковий час правді і брехні».
    

Насамкінець дві цитати-висновки: «Звідки в нас уявлення, що правда дістанеться нам безкоштовно або що ми не повинні проявляти активність для її вивідування?» — запитує всіх нас Лі Макінтайр.

«Для виживання у світі постправди немає нічого кращого за читання якісної літератури», — пише заступник головного редактора StopFake Вікторія Романюк у післямові до рецензованої книжки. Книжки-лавреата рейтингу’2021.