Серпневий путч 1991-го: КҐБ проти КПСС

Рівно 31 рік тому в Москві стався путч, метою якого було збереження комуністичного СССР. 18 серпня 1991-го таємно створено ҐКЧП (Державний комітет надзвичайного стану), а наступного ранку той надзвичайний стан оголошено по всій країні, частиною котрої тоді була Україна.

Так зазвичай інтерпретувалися ті події, аж поки торік не вийшла книжка Юрія Фєльштінского у співавторстві з Владіміром Поповим «Від Червоного терору до мафіозної держави.

Спецслужби Росії в боротьбі за світове панування: 1917—2036» (К.: Наш формат, 2021). Нова версія: ҐКЧП було покликане не зберегти компартійний режим, а повалити його — на користь спецслужб: КҐБ проти КПСС.

«Серпневий путч 1991 року не був спонтанним, яким його намагалися подати після проваленої спроби ті, хто стояв на чолі заколоту. Усе готувалося завчасно і таємно, — читаємо у Фєльштінского. — За перемоги ҐКЧП кандидатом від КҐБ на пост глави держави був Олєґ Шенін, секретар ЦК КПСС, потенційно найвидатніша особистість останніх років партії. Людина великого розуму і волі, він курував за Ґорбачова партійну роботу в армії та спецслужбах. У 1990-1991 роках йому негласно підпорядковувалися глава КҐБ В. Крючков і міністр оборони Д. Язов. До його доводів дослухався Ґорбачов... Зовні не беручи участи в серпневому путчі, О. Шенін був його залаштунковим ідеологом і вождем».

Шеніна вважали третьою за впливовістю людиною країни — після генсека та українського гауляйтера Івашка. Його особиста війна — проти Ґорбачова. І цим скористалися каґебістські аналітики, вклали до його голови ідею заколоту: «У квітні 1991-го в доповіді на партконференції центрального апарату КҐБ Шенін сказав: «Я без запровадження режиму надзвичайного стану не бачу нашого подальшого розвитку».

Для такого висновку вони надали аргументи, які самі ж і спродукували: «Усі трагічні зіткнення 1990-91 років у Сумгаїті, Нагірному Карабасі, Баку, Тбілісі й Вільнюсі були наслідком діяльности управління Бобкова». Про генерала КҐБ Бобкова та його патрона генерала КҐБ Пітовранова, яких вважають архітекторами путінського режиму, читайте у випуску «УМ» від 19.05.2022.
    

Хронологія підготовки до ҐКЧП така: «У березні 1990-го мали відбутися вибори до парламенту Азербайджанської ССР, під час яких, без сумніву, переміг би НФА. Вірменські погроми в Баку спровокувало республіканське КҐБ за вказівкою Бобкова для подальшої дестабілізації обстановки в республіці, запровадження режиму надзвичайного стану в Баку і подальшого арешту лідерів НФА... Уведення військових частин у Баку супроводжувалося антигуманними, жорстокими діями з боку військовослужбовців, життя позбавляли всіх, хто потрапляв у поле зору. Обстрілювали житлові будинки і медичні установи, чавили танками машини «швидкої допомоги», автомобілі, які проїжджали повз та стояли на узбіччі, добивали поранених, розстрілювали медичних працівників при наданні невідкладної допомоги на місцях... У ніч із 19 на 20 січня 1990-го вбито 168, поранено 715 людей».
    

У Литві застосували іншу тактику, але не менш криваву: «У ніч з 12 на 13 січня 1991 року «Альфу» за наказом Бобкова задіяли при штурмі телевежі, утримуваної повсталими литовцями у Вільнюсі... Ґорбачов тоді на весь світ заявив, що не посилав «Альфу» до Вільнюса. «Альфівці» сприйняли це як зраду. І правда, Ґорбачов до Вільнюса «Альфу» не посилав. Її послав Бобков».
    

Ба більше: КҐБ руйнувало компартійний режим і за межами країни: «Вацлав Гавел підтвердив, що має докази: саме КҐБ «почав чехословацьку «оксамитову революцію» 17 листопада 1989 р.» (Е. Блан. Родом із КҐБ. Система Путіна. — К.: Темпора, 2009).

У такий зашквар амбіцій важко повірити — ризикнути цілим СССРом задля здобуття влади. Дмитро Корчинський в одній зі своїх книжок пояснив наше несприйняття такого рівня авантюризму так: «Відоме прислів’я, що кожен українець сам собі гетьман, бреше, бо поки що кожен українець сам собі міліцейський сержант» (Прочани вночі. — К.: Zалізний тато, 2019). Мислення патрульних сержантів та генералів спецназу мотивоване по-різному: замість дрібних хабарів та садистичних розваг — бездонне фінансування задля втілення будь-яких схиблених намірів. Схоже, ми цього вповні не розуміємо і досі, після 24 лютого 2022-го.
    

Водночас наприкінці 1980-х КҐБ активізувалося всередині країни не лише провокаціями в національних окраїнах імперії. «Полковника ГУР Лєоніда Вєсєловского Пітовранов став залучати до роботи в інтересах «Фірми». У листопаді 1990 року Вєсєловского відкликали з-за кордону і перевели на посаду офіцера дієвого резерву в Управління справами ЦК КПСС (керуючим справами був Ніколай Кручина, що покінчив з життям після путчу).

Саме Весєловскій розробив цілу систему з виведення грошей КПСС за межі СССР: він перенаправляв мільйони доларів із партійних рахунків на зазначені Пітоврановим рахунки в зарубіжних банках, де ними розпоряджалися численні зарубіжні агенти держ­безпеки типу Калмановіча і Бірштейна... До моменту розпаду СССР вони (Вєсєловскій і Кручина) розвалили бюджет країни, наробили боргів на 144 млрд доларів, вивезли з країни золото, залишивши демократам у спадок жалюгідні 289 тонн. Це було менше, ніж мала гітлерівська Німеччина на момент закінчення програної нею Другої світової війни».
    

Готувалися каґебісти і на виборчому фронті: «В загальносоюзних, регіональних і місцевих виборах 1990-1991 рр. узяли участь 2756 офіцерів КҐБ. 56% кандидатів перемогли вже у першому турі».

Навіть коли перемагали так звані російські демократи, вони часто-густо виявлялися агентами спецмафії: «Найважливішим і найкориснішим московським агентом Бобкова виявився Ґаврііл Попов».

Якось цей декан економічного факультету МҐУ вирішив побудувати дачу під Москвою; грошей не вистачало, запровадив платні консультації для аспірантів та здобувачів наукових ступенів.

Куратор факультету від КҐБ не дрімав: «Справа йшла до передачі матеріалів до слідчих органів для притягнення його до кримінальної відповідальности за систематичні хабарі. Але мудрий Бобков вирішив за краще налякати невдалого будівника дачі кримінальною відповідальністю і завербувати його, великодушно відвівши від нього загрозу в’язниці... У червні 1991 року його обрали першим мером демократичної Москви, віддавши ключі від міста в руки Пітовранова і Бобкова».
    

А 1990 року щойно відкликаному з Німеччини Путіну поставили завдання інфільтруватися в команду лєнінґрадського мера Анатолія Собчака, на тоді третьої особи у «демократичній» обоймі разом із Єльциним і Поповим. Путін там офіційно займався міжнародною торгівлею (на чому, кажуть, і заробив перші серйозні статки).
    

До речі, після програшу Собчака на виборах мера влітку 1996-го його заступника, Путіна, відправили «до Москви офіцером діючого резерву на посаду заступника керуючого справами президента Росії... Путін блокував «квартирну справу» Собчака, як міг... Арешт Собчака ставив під загрозу все його оточення, зокрема й Путіна... Операцію із вивезення Собчака до Парижа організовував і контролював Путін».

А далі ще цікавіше: «Собчак повернувся до Росії 12 липня 1999 року під гарантії Путіна, котрий обіймав тоді пости директора ФСБ і секретаря Ради безпеки РФ... Собчака призначили довіреною особою кандидата в президенти Путіна... Під час агітаційної поїздки у Світлогорськ Калінінградської області в ніч з 19 на 20 лютого 2000 року Собчак раптово помер». Версія про отруєння досі не підтверджена/спростована, але двох офіцерів ҐРУ, які перебували тоді поруч, пізніше ліквідовано.
    

«Серпневий путч 1991 року став першою відкритою спробою КҐБ захопити владу в країні, причому, попри провал ҐКЧП, спецслужби колишнього СССР і нинішньої Росії домоглися бажаних результатів... Не стало КПСС. Зник разом із нею контроль над спецслужбами... На шахівниці заздалегідь розставили всі фігури, які зайняли потрібні клітинки. Усі стратегічні позиції захоплені.

Програти в цій битві держбезпека не могла. У перший день «спонтанної» революції, 19 серпня 1991 року, за Єльциним, який на бронетранспортері виступав із полум’яною промовою перед народом, уже стояв його майбутній могильник, тоді — нікому не відомий офіцер КҐБ Алєксандр Коржаков, котрий колись служив в особистій охороні Андропова. Ще однією нікому не знайомою людиною, приставленою до Єльцина в серпні 1991 року за лінією КҐБ, був колега Коржакова Віктор Золотов, майбутній начальник охорони президента Путіна...

За демократом №2 Анатолієм Собчаком, який того ж дня виступав у Лєнінґраді, теж стояла нікому в ті дні не відома людина: Путін. А охорону першого демократичного прем’єр-міністра Росії Єгора Ґайдара доручили підлеглому і протеже Коржакова, не відомому нікому офіцеру КҐБ Андрєю Луговому, майбутньому вбивці підполковника Алєксандра Літвінєнка».
    

Коржаков був суперником Пітовранова, ситуативно успішним. Умовно кажучи, він створив — після Пітовранова — КҐБ-3, Службу безпеки президента.

«На 1995 рік спецслужба Коржакова налічувала понад 40 тисяч осіб. Для порівняння, за часів Андропова чисельність центрального апарату КҐБ з Управлінням зовніш­ньої розвідки, яке входило до його складу, становила близько 37 тисяч співробітників... Коржаков непомітно для всіх, зокрема для свого патрона Єльцина, став другою людиною в Росії». Як зазначає у своїх спогадах американський посол в Росії М. МакФол, «те, що колишня дача Сталіна була в розпорядженні Коржакова, підкреслювало його статус при дворі в Кремлі» (Від холодної війни до гарячого миру. — К.: Yakaboo, 2020).
    

Коржаков створив навіть при СБП відділ контррозвідки «для контролю за міністрами та іншою номенклатурною челяддю». Показовим є опублікований мемуар самого Коржакова: якось генерал Руцкой, віцепрезидент, затіяв будувати особняк неподалік від держдачі Єльцина: «Наші фахівці таємно з’їздили на його «об’єкт», все оглянули, розрахували і... в одну з ночей майбутній котедж склався в купку цегли як картонний. Ліквідація об’єкта пройшла так тихо і грамотно, що ніхто навіть нічого не помітив. А ось Руцкой усе зрозумів».
    

Коржаков «навмисне споював президента Єльцина, якого він охороняв, щоб зробити його недієздатним» у той час, коли «винятково від Коржакова залежало, кого прийме, а кого не прийме Єльцин».

Як колись відповів Коржаков журналістам на запитання про «другу особу» в державі: «Не ображайте, я іноді й першою був. Коли Єльцин був уже без всякого, кому ще на кнопки натискати?».

Президент Росії остаточно зламався, «18 листопада 1993 року Єльцин підписав секретний указ №1932-с... створили державну компанію «Росвооруженіє», яка представляла інтереси ВПК перед зарубіжними компаніями — покупцями зброї. Цим же указом контроль за діяльністю держкомпанії покладався на Службу безпеки президента, тобто на Коржакова». Щоправда, Путін не дав йому насолодитися — будучи на посаді першого заступника голови президентської адміністрації (з травня 1998-го), змінив людей Коржакова на своїх у керівництві «Росвооруженія», «третьому після нафти і газу ласому шматку російської економіки».
    

За рік по тому тоді вже голова ФСБ Путін на російський «День чекіста» (20.12.1999) звітував: «Група співробітників ФСБ, направлена вами у відрядження для роботи під прикриттям в уряді, на першому етапі зі своїми завданнями справляється». Конкурентів знищено, фінансові потоки під контролем.
    

Висновок Фєльштінского щодо «провалу» ҐКЧП: «Обкладений з усіх боків офіцерами і агентами КҐБ Єльцин не мав шансів вибратися з пастки, до якої його загнали ще до того, як він став президентом Росії... Хай би як розвивалися події, влада опинялася в руках ФСБ, оскільки абсолютно всі задіяні й залучені до політичної боротьби в Росії особи, які мали певні шанси на успіх, були проєктами держбезпеки, ставлениками держбезпеки або підконтрольними держбезпеці людьми».
    

Отже, ҐКЧП було, по суті справи, тим самим, що і відведення російських військ з Київщини у березні 2022-го: перегрупуванням перед наступним нападом. А також це про нашу «п’яту колону», котру ніяк не вдається знищити. Сакраментальне питання — чому?