Екшн ерудиції: аналітика vs ідеологія

Попри кон’юнктурний механізм Шевченківської премії, цього року її цілком адекватно отримав аналітик Микола Рябчук (номінація «Публіцистика, журналістика»).

Власне, мусив стати лавреатом давно — можливо, ще 2003-го, коли завершилася публікація його політологічної трилогії: «Від Малоросії до України», «Дилеми українського Фауста», «Дві України».

Назва останньої книжки спричинила тоді істерику поміж політкоректно-толерантних патріотів, що активно просували облудне гасло «єдина країна — одна страна». Тож насправді про Шевченківку не могло бути й мови.

Парадокс сьогорічного Рябчукового лавреатства: воно виникло в тому самому космополітичному середовищі, яке раніше ганило його за «роз’єднання країни».

Книжка «Лексикон націоналіста та інші есеї» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2021), яка здетонувала присудження премії, — лише розвиток ідей, закладених у вищезгаданій  трилогії. Як і ще сім його політологічних збірок, що вийшли звідтоді й до сьогодні.

З року в рік Рябчукову тезу про дві України потверджували приклади, яких воліли не бачити навіть упритул українські фанати Пушкіна та Булгакова. Часткове витверезіння настало 23 серпня 2014-го, коли російські війська увійшли в Україну. На підтримку і за підтримки отої другої України.

У новій книжці є шокова рефлексія на часи «пєрєстройки»: «Кожен день був, у певному сенсі, дарунком долі, бо ж постійно чигала небезпека, що наступного ранку ми прокинемося в іншій країні — з військовим станом, танками на вулицях та кривавими побоїщами на міських майданах — як 1989 року в Пекіні на площі Тяньаньмень».

Тепер ясно видно, що ми в Україні проспали набагато довше — усі тридцять років незалежности, бо оті дні-дарунки перша Україна марнувала відверто злочинно. Прокинулися всі від ракетних вибухів перед шостою ранку 24 лютого 2022-го.

А друга Україна тим часом чекала й готувалася. Добре готувалася: за кілька годин ми втратили Херсонщину. А Миколаїв встояв, бо громадян першої України у критичний час і в критичному місці виявилося більше за громадян другої.

Сценарій вторгнення нині розібрано на найменші складники. Маємо чимало компетентних свідчень, що оті декілька мільярдів доларів, котрі через ФСБ йшли на підкуп потенційних українських колаборантів, узяли чи не всі, кому пропонували. Але зрадили далеко не всі. Дві України.

Микола Рябчук у своїй аналітиці уникає терміну «п’ята колона». Авжеж, бо колись навіть заявив, що «я — український космополіт» (Главред, 28.08.2008). Та феномен Рябчука в тому, що аналітик пересилює у собі ідеолога.

Він ясно бачить, як режим кожного українського президента корелює з російським чинником: «креольська держава» Кравчука, «шантажистська держава» Кучми, «момен­тократія» Януковича. І, схоже, у цих розмислах йому повсякчас відлунює Шевченкове:

Та неоднаково мені,
Як Україну злиї люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені!

Тож Національну премію пан Микола здобув правдиво.

Рання теза «дві України» — це те саме, що «холодна громадянська війна» у лавреатській книжці. Назагал М. Рябчук вельми доскіпливий у термінології, але не тут. Громадянська війна у чистому вигляді — річ виняткова. Те, що відбувалося на українських теренах упродовж майже чотирьохсот років, — результат російської інвазії.

Завжди — той самий сценарій 2014-го: фінансування корумпованої «опозиції» на Лівобережжі по смерти Хмельницького та засилання «тітушок» до Харкова та Києва 1918-го. Інакше кажучи, чи є громадянською війною інспірований росіянами спротив зомбованих-підкуплених мешканців Донеччини?

Колись М. Рябчук різко висловлювався проти націоналізму як такого. Тепер пише хіба про те, що націоналізм утратив ексклюзивність. Це — конвульсії ідеолога перед аналітиком.

Ось наш автор згадує УНР: «Вони програли большевікам саме тому, що не змогли діяти по-большевістському — рішуче й нещадно». Вважаю, що висновок неправильний.

Але якщо й так — чи не краще було б діяти адекватно ворогові й захистити державу? Рябчук пише про «ксенофобську партію «Свобода» та «тягнибоківщину». А спробуймо уявити, як би пішли переговори між майданівцями і Януковичем, коли б в опозиції не було «свободівців» — чи не завершилося б усе збереженням режиму?

Так, я знаю про підпис Тягнибока під спільною «угодою» напередодні втечі Януковича. Це дипломатія. Задля упередження кровопролиття. Ба більше: як колишній очільник політико-аналітичної служби Кабінету Міністрів я знаю про неафішовану співпрацю колишніх очільників «Свободи» з урядом. Але то було задовго до Тягнибока (та й партія мала іншу назву).

Що ж до «ксенофобії», то її, звісно, можна розгледіти під збільшувальним склом. Але ж у книжці, підписаній до друку на сьомий рік війни, варто було би виправити цю недоречність. Тим більше, що та толерантська «ксенофобія» нині справедливо перетворилася на колективну ненависть до росіян.

Микола Рябчук, безсумнівно, набагато глибший за деякі свої необережні висловлювання. Його ексклюзивність у політології в тому, що він порушує табуйовані питання. У книжці «Каміння й Сізіф» (Х.: Акта, 2016) він зізнався, що є його дослідницьким пріоритетом: «Дійство, яке відбувається повсякчас — у наших генах».

Сьогоднішні наслідки «русского міра» після Переяслава (1654): після вікової окупації, Голодомору та совєтської лоботомії. У лавреатській книжці це сформульовано так: «Всі ми в Україні, включно з нашими «елітами», — спадкоємці далеко не найліпшого генетичного матеріалу. Не усвідомивши цього, ми навряд чи зцілимося».

Це надсерйозна проблема, якої немає у медійному просторі. Хіба що у відеоблогах Дмитра Корчинського та Ірини Фаріон, котрі стверджують, що 24 лютого — це покарання за гріхи наші.

Але щось подібне знаходимо і у Миколи Рябчука: «Протягом років ми кепкували з політичних паяців на кшталт Жиріновского — аж поки його мегаломанські тиради не стали щонайреальнішою путінською політикою».

Дві України, як і двадцять років тому. Одна б’ється на фронті, друга — шахраює задля збереження влади. І як тут і тепер говорити про «відвертих неонацистів» — адже в окопах саме вони?

Рябчук слушно вводить поняття «інституційна пам’ять»: підданство Росії найменше відчувається у регіонах, де історично діяло європейське право: і то не лише на Галичині, а й на Київщині та лівобережній Гетьманщині (устрій якої наш автор ототожнює з Річчю Посполитою).

Саме тому на територіях, де ніколи не було цивілізованої юрисдикції, — критична маса особин «путін, прійді». І саме тому є добровольці: інституційна пам’ять підсвідомо спонукає захищати своє — українське, непідлегле, позаординське.

Ще раз: Микола Рябчук — аналітик, може, й від Бога. Якби все, що він написав, прочитали ті, що ухвалюють рішення, сьогодення було би іншим. Принаймні могло би.

От, до прикладу, його вичерпна інтерпретація «мовного закону» Ківалова–Колесніченка: «Фактично робить непотрібною українську мову на більшій території України». Згадані особини — члени «Партії регіонів», котру пан Рябчук кваліфікує як «патрон-клієнтелістську мережу мафійного типу».

До порівняння постсовєтських держструктур із мафіозними він дійшов раніше, аніж з’явилася засаднича з цієї проблематики праця Юрія Фельштинського (Від Червоного терору до мафіозної держави. Спецслужби Росії в боротьбі за світове панування, 1917–2036. — К.: Наш формат, 2021).

Причому Рябчук акцентує не на апаратній надбудові, а на соціальній основі явища: «Там, де немає громадянських традицій, де немає позитивного соціального капіталу, суспільство самоорганізується не за громадянським принципом, а за мафійним — не горизонтально, як інклюзивна грибниця, а вертикально, як ексклюзивна ієрархія». Інакше кажучи, не Аль Капоне породив мафію, а навпаки.

Рябчук чи не першим звернув увагу на небезпеку соціальних мереж для української політики: «Помітно активізувалася діяльність анонімних проплачених блогерів на інтернет-форумах… Останні чотири-п’ять років (2009–2013) продукування лабораторних гомункулусів було поставлене, можна сказати, на промисловий конвеєр», — читаємо в есеї, датованому кінцем 2013-го.

Дніпровсько-гарвардський професор Сергій Плохій у листі до Шевченківського комітету зазначає: «Унікальна риса Рябчукової публіцистики — це його присутність зразу у двох просторах, українському та світовому.

Тут Рябчукові немає рівних не тільки серед сучасників, а й серед кількох попередніх поколінь українських інтелектуалів. Щоб знайти йому більш-менш адекватні паралелі, треба рухатися углиб десятиліть, принаймні до Франкових часів».

Тут ідеться не так про переклади (численні) Рябчукових книжок і статей на Заході, як про його оригінальні твори польською та англійською (пізніше перекладені автором та розміщені й у «Лексиконі», і в попередніх його українських книжках).

Це означає принаймні добру орієнтацію у закордонному політичному контексті, тож зважаймо на його оцінки, вони упрозорюють наше розуміння і корегують очікування: «Міжнародна політика — царина прагматизму; кожен крок визначають тут не так принципи, як калькуляція потенційних зисків і втрат», особливо за наявності «глибоко шрьодеризованих євросоюзівських політиків».

А ось родзинка Рябчукових розмислів: звісно, слід зважати на «цинізм шираків-шрьодерів», проте починати варто таки із себе: «Захід не зобов’язаний перейматися нашим окупованим Донбасом чи Кримом більше, ніж ми самі переймаємося долею окупованого Китаєм Тибету».

Видавець свідомо орієнтував «Лексикон» на масового читача. Тож автор у передмові озирається на власну творчість не з академічного, а з популярного ракурсу.

А відтак публіцистика постає як «досить приємна інтелектуальна розвага — на кшталт розв’язування кросвордів, складання пазла чи розпізнавання знаків на стінах лабіринту», а «есей (в ідеалі) — це чисте мистецтво, гра розуму, змагання ідей та інтерпретацій».

Увесь цей екшн ерудиції a la Ден Браун у книжці справді є.