Футбол і війна: більше ніж гра

Донедавна масова свідомість сприймала футбольних фанатів переважно негативно.

В одному з перших фільмів цієї проблематики, італійській «Ультрі» («Срібний ведмідь» Берлінського фестивалю 1991 року), офіцер поліції коментує прибуття потяга з уболівальниками: «О, недолюди приїхали».

Але що цікаво: кожна з подібних стрічок кладе в основу оповіданої історії конфлікт між людиною чести і совісти та кримінальним відморозком усередині групи — що у прикметному польському фільмі «Лють», торік презентованому Netflix’ом, що у класиці жанру, британській стрічці «Хулігани Зеленої вулиці» (2005).

Український Майдан актуалізував «проблему фанів»: саме вони виявилися одними з найстійкіших супротивників режиму, а тоді чи не винятково всі подалися добровольцями на російсько-українську війну й зупиняли ворога.

Для людей, далеких від футболу й усього з ним пов’язаного, це здавалося дивним. Але ось що вичитуємо у книжці Володимира Алмашина, ідеолога фанатського руху «Динамо» Київ: «Футбольний хуліганізм гарантує збереження мобілізаційної активности мас, що в будь-який момент може піднятися на якісно інший рівень. Футбольні хулігани — це сталий соціум зі сформованими поглядами, породженими самим соціумом. Це той соціальний фундамент, на який завжди можна покластися. Це авангард, який завжди стане до бою. Це ті, хто затулить собою амбразуру» (Більше ніж гра. Don’t stop. — К.: Zалізний тато, 2021).

Алмашин не просто описує історію фанатського феномену, а заглиблюється у соціальну психологію, ба навіть намагається розібратися з його філософськими засадами.

Фахові філософи, як побачимо далі, цілком потверджують його висновки, але поки що — про хронологію. Перший масовий протест датований 1956 роком. «Динамо» — «Торпедо»: російський суддя зараховує гол у динамівські ворота, забитий поза правилами, а тоді ще й анулює гол, забитий киянами.

Уболівальники виплескуються на поле; на 40-й хвилині першого тайму матч припинено — небачений випадок в СССР.

Другий «несанкціонований» сплеск колективних емоцій — 1961 рік. Під час рядового матчу на Республіканському стадіоні диктор оголошує про вирішальну поразку московського конкурента за «золото», що означає — кияни вперше ставали чемпіонами.

Раптом трибуни засвічуються газетними факелами: «Палахкотить океан, містерія єдиного пориву, ритуальні танці пращурів навкруги Купальського багаття — картина, гідна пензля Пітера Бройгеля Старшого.

Це було перше в Союзі фаєр-шоу, вогняна вистава в її первісному, ні з ким не погодженому вигляді, це був прорив глибинної сутности за межі системи». Звісно, втрутилася міліція. «До появи перших київських фанатів залишалося сімнадцять років, але традиція, коріння, загальна історична пам’ять уже були закладені».

«За часів СССР футбольний клуб «Динамо» Київ був символом опору Москві, — зазначає В. Алмашин. — Кожна перемога киян над «Спартаком» уважалася перемогою України над РСФСР».

Автор називає це «вуличним націоналізмом». Причому «наш радикалізм зародився з розуміння елементарних і простих речей, про які націонал-демократи боялися говорити вголос». Перші українські прапори — це не над Київрадою.

«У 1985-86-му роках ми почали постійно співати на трибунах: «Жовто-блакитні наші прапори, ми непереможні — шаблі догори!» На матчі «Динамо» — «Спартак» (1987) «натовп почав скандувати: «Україні — волю!»; «Спартак» — «Динамо» (1988): «Саме в той день вирішили підняти жовто-блакитні прапори. Так, усіх пов’язали, але це був факт. Дійсний факт — перші жовто-блакитні прапори, які замайоріли на вулицях Москви».

Спогади очевидців з 1989 року: «Матч у Києві проти НДР. Підіймаю український прапор. Раптом, невідомо звідки, кидаються незрозумілі особи в штатському й намагаються його вирвати — на допомогу приходить Орден, замотує стяг на себе, летять удари з усіх боків. Зрештою прапор України ми відбили. Згодом звідкись виринають журналісти й у них на очах починають шматувати червоно-блакитний прапор УССР» (ну, це зрозуміло: пропаганда без «картинки» не працює).

«Виїзд до Одеси... Ми заводимо «Жовто-блакитні наші прапори», я підіймаю стяг, на мене налітають міліціонери, виводять за стадіон, там їхні колеги з вівчарками, з яких знімають намордники. Руки заламали, псу команда «фас», і давай кусати за голову. Капітана ОМОНу, який керував усім тим, зустрів через кілька років там же, в Одесі. Він був у чині полковника. Дослужився за час незалежности». Нагадаю: національний прапор над Києвом піднято лише влітку 1990-го.

Спорт поза політикою — облудна теза. Дозволена світом Олімпіада в Сочі, під час якої Росія спровокувала бійню на Майдані, — незаперечне спростування (як, зрештою, і Олімпіада в Москві 1980-го під час російської війни в Афганістані).

«Вболівальники — це не лише вболівальники, але й потенційні виборці, — пише В. Алмашин. — Футбол настільки поза політикою, наскільки президенти клубів — не депутати... Пацифікація футболу — і є найбільш оскаженіле політиканство. На вулиці можна говорити не тільки про вулиці. Під час візиту до стоматолога дозволено обговорювати не лише зуби». Наприкінці 1980-х київський стотисячний Республіканський стадіон був «чи не єдиним місцем напівлегального народного волевиявлення. І хоча міліція вкупі з дружинниками й далі мужньо відбирає в столичних трудящих написані власноруч плакати на підтримку «Динамо», це лише провокує невдоволення та агресію... Бути футбольним фанатом фактично означало бути потенційним дисидентом-опозиціонером... Це були генеральні битви: воля проти істерики... На «червоний» терор відповідали терором «біло-синім»... Історія динамівського фанатизму — це історія героїчного спротиву полчищам орків і гоблінів».

В одному місці Алмашин пише: «Візуальним каталізатором Балканської війни були драматичні події 13 травня 1990 року на загребському стадіоні «Максимир» на 10-й хвилині гри між місцевим «Динамо» та «Црвеною Звездою», яка приїхала з Белграда. Кадри, що облетіли весь світ, стали легендарними. Знаменитий удар ногою динамівця Звономира Бобана в поліціянта, що виявився боснійцем-мусульманином, сигналізував про спалені містки, і шляху назад більше немає. Біля західної трибуни вдячні вболівальники встановили пам’ятник фанатам із руху Bad Blue Boys, що героїчно билися й загинули на фронтах у лавах Руху за незалежність Хорватії. «Тим уболівальникам «Динамо», для яких війна розпочалася 13 травня 1990 року битвою на цих трибунах і чиє життя покладено на вівтар Вітчизни», — промовляє викарбуваний напис».

Автор свідомо вибудовує паралель з українськими реаліями: «Крихітна купка людей, пов’язаних ідеєю «Слава нації — Смерть ворогам». Це — наші гасла. Той самий Тополя, та ж Олена Бєльська, яка зараз є народним депутатом, героєм України, жінкою-командиром мінометної батареї в 72-й бригаді... Тоді вони були малими, минув деякий час — це вже основа «Азову».

Сьогодні футбол — на паузі. Та, в суті справи, мало що змінилося в навколофутбольному колі. Раніше «процес виїздів чимось нагадував походи наших пращурів-козаків на Туреччину». Нині це виглядає так: «Насолоджуйся — подивись, як гарно горить кацапський танк. Хіба це не красиво?».

Англійський філософ Саймон Кричлі написав вельми цікаву книжку, яка виводить футбол й усе з ним пов’язане за рамки просто розваги: «Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол?» (К.: Yakaboo publishing, 2019).

Як зазирнемо до прикінцевої бібліографії, будемо здивовані щедрим переліком хрестоматійних праць, автори яких і не чували про футбол (Арістотель, Кант, Гегель, Ніцше) або ніколи не приділяли йому фахової уваги (Сартр, Гайдеґґер, Ґадамер, Мерло-Понті).

Проте саме їхні праці Кричлі використовує задля аналізу того, що відбувається на футбольному полі й поза ним. І доходить парадоксального висновку: футбол — «це взагалі не спорт». У тому ж специфічному сенсі, як поезія — не література. Щось над-.

Те, що у Алмашина попервах сприймається як певне перебільшення, у Кричлі є вихідною тезою: «Футбол — це театр ідентичности: родина, плем’я, місто, нація». І далі одразу переходить до «воєнного аспекту» футболу: «Те, як команда заволодіває територією, має очевидні аналогії з діями поліції чи армії в плані атаки й відступу, захоплення та облоги. Футбольна команда має бути організована, як маленька армія: компактна, згуртована, мобільна й фахова сила з чіткою системою субординації. Як багато хто вже зазначав, футбол — це продовження війни в інший спосіб, цілі футболу мають відверто військовий присмак: перемога або, в крайньому разі, героїчна поразка».

Британський інтелектуал залучає і Фройда: «Футбол, безсумнівно, — форма масової психології», а спорт загалом — сублімація війни. Ця думка не нова, і вона добре ілюструється прикладами орієнтованих на війну диктатур — знаємо, як багато зусиль і коштів вкладали у спортивну результативність муссолінівська Італія, гітлерівська Німеччина, сталінська та путінська Росія. «У психоаналітичному розумінні футбол існує в царині фантазії. Фантазія ж — це і не вигадка, і не суб’єктивна помилка, і не об’єктивна реальність, — пише Кричлі. — Можливо, ці риси футболу спільні з кіно, яке є водночас абсолютною реальністю і абсолютною вигадкою. Реальне й нереальне одночасно. Два в одному». Це якраз про фільми, згадані на початку: якщо їх подумки очистити від сучасного антуражу, — виходить цілком шекспірівське (якщо не софоклівське) розуміння трагедії буття: між «можеш» і «мусиш». Драма чистих почуттів, не замулених колаборантською політкоректністю та ієрархічною толерантністю. Власне, про те саме і у Кричлі: «Театр останні сто років прикро костенів і повільно вмирав... Драма живе у футболі й живе як футбол... Футбол є найближчим аналогом античного театру Афін чи Епідавра (де авдиторія драматичних фестивалів, можливо, сягала 15–18 тисяч глядачів)».

Саймон Кричлі оригінально пояснює всі ті стадіонні фаєр-шоу: «У тому, що стосується переживання часу, футбол відкриває новий вимір. Найліпше це розумієш, коли дивишся гру наживо. На стадіоні вас охоплює — буквально охоплює — бентежне відчуття поточного моменту... Саму нашу сутність затягує в переживання часу, й ми почуваємося живішими, ніж будь-коли... Самозабуття... Жага магії».

Коли Кричлі значить, що «мета гри — це сама гра... дивний мікс реального та нереального», — він просувається у фарватері голландського історика культури Йогана Гейзінґи, який стверджував: «З формального погляду, немає ніякісінької різниці між виокремленням певного простору заради сакральної мети й виділення місця задля чистої гри. Іподром, тенісний корт, шахова дошка чи накреслений на вулиці майданчик для «класів» функціонально не відрізняються від храму чи магічного кола» (Homo ludens. — К.: Основи, 1994). Він просто забув згадати тут футбольний стадіон.

Ми неуникно перебуваємо у полі тяжіння символів. Кричлі невипадково згадує, як тренер «Ліверпуля» після перемоги над «Боруссією» в Єврокубку в Римі каже на пресконференції: «Це вдруге я побив німців у цьому місті... Перший раз був у 1944-му, коли в’їхав до Риму на танку».

...Пригадую, як на початку 2000-х «Книжка року» брала участь у Московському книжковому ярмарку. Повертаємося з дружиною ввечері метром до готелю, розмовляємо українською. І тут якийсь непоказний мужичок поруч починає нагнітати: ви, хохли, такі-сякі, ми вас ще поставимо на місце. Дружина відповідає: спочатку виграйте у «Динамо». І тут бурмотіння різко зростає до істерики: «Та ми вас ракетами, ракетами! Я колишній військовий льотчик, знаю, що кажу!»

Даремно я тоді злегковажив цим vox populi.