Військовий сторітелінг: розвантажування психіки

Існує чотири основні способи розповісти про війну: репортажний, мемуарний, історико-статистичний та реконструкторський, себто літературний.

І безліч авторських варіантів-міксів. Усвідомлювати належність твору до певного виду чи жанру — це убезпечити себе від читацького розчарування, коли очікуєш одного, натомість автор писав насправді про інше.

Ось, до прикладу, книжка Василя Паламарчука «Військовий непотріб» (К.: Білка, 2020) — типовий мемуар, від якого очікуємо відповідей на питання «що? де? коли? хто?».

Через те попервах здається, що забагато повторень і зайвих «розмов». А тоді відчуваєш, що так відбивається ритм, за яким — і лише за яким — там живуть-воюють. Інакше кажучи, автор актуалізує питання трохи вищого порядку — «як?». Як функціонує життя на війні?

Василь Паламарчук закінчив Запорізький юридичний інститут, працював слідчим РВВС на Херсонщині (тому й дістав у війську псевдо Адвокат: «Я ще примудрявся працювати і давати консультації по телефону»).

Влітку 2014-го, коли сєпари збили літак з десантом, прийшов до військкомату. Кажуть, є вказівка діючих офіцерів поліції не мобілізувати. Півтора місяця шукав обхідних шляхів і нарешті опинився в армії, рядовим обслуги самохідної артилерійської установки (САУ).

Описаний ним безлад «підготовки» на тилових полігонах мало відрізняється від спогадів інших мемуаристів. Висновок — з огляду на подальші події — «тоді я ще не був готовий до війни».

Йдеться тут не так про професійну підготовку (якої, власне, й не було), а про екзистенційне, сказати б, сприйняття: «Війна — це не кінець життя, це таке життя». Ця тема — невичерпна за визначенням.

Наш автор значить: «На війні простіше зробити героя, ніж розповісти правду». Ну, так: ще класик давньогрецької трагедії Есхіл писав, що правда — перша жертва війни. В тому-то і привабливість воєнних мемуарів, що вони є покладами деталей, які корегують наше розуміння суті цього явища.

Ось одна з таких деталей. Щойно регулярні російські війська замінили на позиціях сєпарів, командир батареї зібрав особовий склад: «Хто не готовий тут знаходиться, вийдіть і скажіть. Того відправлю в тил. Я розумію. Тут нічого такого немає, але я хочу знати, що на тих, хто тут залишиться, я зможу повністю розраховувати. От і вирішуйте». Ніхто не вийшов зі строю. Ба більше, в одного літнього артилериста якось почалися неабиякі проблеми зі здоров’ям: «Вердикт медиків був однозначний — комісувати. Коли йому сказали — заплакав».

І хто ж були ці «герої»? Та звичайнісінькі українці, що мали різну мотивацію перебувати у війську під час війни. Один, навіть «в армію попав, бо дуже посварився з жінкою і тещою».

Пригадується, як так звані «рецензенти» ганили роман Владислава Івченка «2014» за «дискредитацію захисників Вітчизни», бо там фігурують усі соціальні прошарки, включно з негативними, як це і є на будь-якому фронті.

«Насправді всі, хто тут знаходяться, — пише В. Паламарчук, — уже здійснили подвиг по відношенню до себе, по відношенню до тих, хто не поїхав, і по відношенню до нашої Батьківщини. Наша присутність — це вже подвиг».

Бували, звісно, винятки. Механік САУ родом із Луганська «ще раніше казав, що проти своїх воювати не буде, може, тому й машина у них не завелась і тричі горіла».

І ця малюсінька деталька направду є присудом президенту Кучмі, котрий віддав Донеччину у концесію ахмєтовим-єфрємовим, які легалізували там «руський мір». Саме вони виростили «населення», що масово колаборувало з московітами ще 2014-го («прильоти були саме туди, де, як ми казали в селі, знаходяться наші позиції»).

Ще одна деталька з цієї теми. Двоє наших бійців зайшли скупитися до крамниці. На виході натовп на чолі з п’яним дядьком: «–На х*й ви сюди приїхали? За що ви воюєте? — За тебе, мудака. Щоб ти міг спокійно жерти горілку і ставити ідіотські запитання людині з автоматом. При цьому не боятися, що тебе пристрелять».

Конфлікт зрештою ущух, а потім напарник запитує: «–Ти реально думав його ує*ать? –Ні, Вадику. Дивись, скільки народу витріщилось. Якби я йому навіть дав ляща, то виглядало би це, як п’яні озброєні до зубів карателі хунти до смерти забили мирного шахтаря. А в’ї*ать дуже хотілось».

І треба було б, хоч як «неполіткоректно» з мого боку це виглядає. Терористи — це не лише особини з АКМ, а й усі «сочувствующіє». І «якщо не знищувати терористів, то це бл*дь злочинна недбалість, ми своєю бездіяльністю наражаємо людей на небезпеку», — справедливо значить Паламарчук.

Оприлюднені ним деталі апелюють до багатьох висновків. От, здається, таке напівкумедне: «Ви не повірите, ремені від пральної машини «БОШ» підходять до двигунів наших САУ, і потрібно їх по чотири на кожну із дванадцяти машин». Волонтери поставилися до цього серйозно. А тилове забезпечення ЗСУ?

Можливо, інтегральним висновком на запитання «як?» є таке: «Ми були живі і цьому раділи». Так, це загальник усіх воєнних мемуарів, починаючи з белетризованих спогадів Гемінґвея.

Пам’ятаєте, як у романі «По кому подзвін» закохана дівчина запитує у диверсанта перед акцією: скільки у нас часу? Усе життя, — відповідає той, усвідомлюючи трагічну розв’язку. А в іншому романі — «За річкою, в затінку дерев» — полковник, що пройшов окопи та атаки, каже: «Ніколи не почував себе нещасним... Де ми — там і щастя».

Так само — і чи не в усіх спогадах учасників російсько-української війни. Ось із однієї з найяскравіших книжок: «Не думали ні про що, крім сьогоднішнього дня... Я просто відпочивав» (Валерій Ананьєв/Маркус. Сліди на дорозі. — К.: Б/н, 2019).

Коли вже згадав Ананьєва/Маркуса, то наведу ще одне його спостереження: «Важлива якість солдата — вміння самостійно розвантажувати психіку». Книжка В. Паламарчука просякнута гумором.

І не лише тому, що він сам щедро наділений ним, а й через те, що гумор на війні — чи не головний захист психіки. Бо людина перебуває там у цілковитому задзеркаллі мирного буття. Вона ніби всередині кримінального роману навспак, де убивство — норма, а замість розслідування — ордени й медалі.

На цю надлюдську перверсію чи не першим звернув увагу німецький офіцер-доброволець Першої світової Ернст Юнґер, чия книжка «В сталевих грозах» вийшла 1920-го і за стартового накладу 250 тисяч копій швидко стала бестселером.

Те, що у першодруку було військовим репортажем, після шостої саморедакції (а перевидань було ще більше) перетворилося на філософський роман, на хрестоматійний зразок воєнної прози.

Так-от, Юнґер пише: «Поступово нас розбирала скажена лють. Всевладне бажання вбивати окрилювало мої кроки».

Тут іще проста констатація, відома з висловлювань багатьох інших поважних авторів (наприклад, з Гемінґвея: «Радість убивства, що знайома кожному солдату-добровольцю»). А вже далі — ексклюзивна Юнґерова думка: «Держава звільняє нас від відповідальности, але не може звільнити від жалю; нам доводиться жити з ним. І він сягає глибоко в наші сни» (В сталевих грозах. — Чернівці: Книги–ХХІ, 2014).

Пізніше цю трагічну дилему війни знаходитимемо у спогадах бага­тьох ветеранів. Приміром, у киянина Євгена Онопрієнка, який воював у Другу світову: «Чи не це найжахливіше на війні — убивати й тішитися цим?» (Шляхи, огорнуті димом. — К.: Радуга, 2010).

І це, звісно, не інфантильно-боягузливий пацифізм. Це радше про перемогу та відбудову. Відбудову психіки переможця, який захистив мир.

Коли вже йдеться про «вміння самостійно розвантажувати психіку» — не обійти книжку Дмитра Якорнова «То АТО. Щоденник добровольця» (Х.: Віват, 2016). Це взагалі одна з перших книжок з російсько-української війни.

Автор завершує свої записки наприкінці червня 2015-го, а вже наприкінці жовтня її підписано до друку. Тобто публікацію заплановано від початку. Айтішник Якорнов, абсолютно не воєнна — від слова зовсім — людина, пішов записуватися до військкомату аби на власні очі побачити, збагнути й описати війну. Ну і, скільки зможе, долучитися до спротиву росіянам.

Ось промовисте резюме: «Я етнічний росіянин (тато — з Уралу)... Крадіїв та злочинців у владі вважаю непозбутнім злом, та... розміщаю тих самих крадіїв на білбордах. На вибори не ходив жодного разу з моменту одержання паспорту, а на випадок повної безнадьоги з такими правителями готувався до переїзду на пмж в Європу».

Це ніби точний відбиток типового персонажу Андрія Куркова, аполітичного епікурейця. Але з Якорновим сталося те, чого ніколи не відбувається з героями Куркова: вони не перетворюються з Савла на Павла.

А наш автор — зміг: «Березнем 2014-го стало ясно, що наші внутрішні чвари — ніщо перед зовнішньою загрозою... АТО — це війна на виснаження: хто швидше розвалиться, Україна чи бензоколонка.

І поки вірогідне перше, треба не дати Україні, Києву і моїй родині стати частиною «руського міра»... Краще бути в армії, ніж безпомічним переселенцем... Мої прогнози завжди були максимально песимістичні — що війна на винищення, на десять років». І це пише людина з «білим квитком», звільнена від призову через колишню травму спини. Призначають кілька медкомісій й нарешті Дмитрові вдається переконати лікарів, що все в минулому і він здатний нести службу (пізніше виявиться, що та стара травма була незгодна з усіма і таки далася взнаки; щоправда, це, на щастя, не позначилося на самій службі).

Офісне оточення вважало Якорнова мало не за ідіота; сім’я (дружина та двоє малих дівчаток) теж була не в захваті, а зовнішній соціум реагував з іронічним співчуттям: «Сходив до фотоательє:

— З військкомату? Утекти не встиг?
— Доброволець.
— А з роботою що, з грошима?
— Вистачає поки, безробітний.
Більше запитань не було».

Чотири місяці пробув ув «учєбці» й чесно занотував: «Поки що користі моя присутність в армії не принесла нікому». Чи не щодня виставляв на фейсбуці денні враження — моторошне постсовєтське реаліті-шоу: «Ми беремо участь в експерименті з пошуку сенсу життя шляхом нічогоне­роблення... Хоч би з котушок не з’їхати».

І то не перебільшення, коли зважити на раптове прозріння: «Раптом заходить до голови, що я статутів не читав»...

Кажуть, нині на полігоні «Десна» усього того майже не лишилося. Але у спогадах із першої фази війни обов’язково знайдете ці кафкіанські сторінки «підготовки». Проте дехто і це безглуздя трактує несподівано-позитивно, як-от Ананьєв/Маркус: «Три місяці «учєбкі» були набагато складнішими, ніж війна. Тому тепер ставлюся до цього не як до покарання, а як до підготовки». Перевірити це Якорнову не вдалося: попри чисельні рапорти направити його на передову зарахували до роти охорони великої військової бази на Донеччині. Ходив у караули на блокпости, але то був трохи не «нуль».

Довелося сканувати й узагальнювати свідчення інших учасників бойових зіткнень. І зробив він це, як на мене, якісно-переконливо. Його книжка, значною мірою — ніби травелог іншими досвідами. Так, Дмитро Якорнов — такий самий фланер-спостережник, як і Станіслав Асєєв у першій своїй книжці «В ізоляції» (К.: Люта справа, 2018).

Але на відміну від Асєєва Якорнов має гуру-провідника, улюбленого письменника Сергія Довлатова («він завжди допомагає»). Довлатов — ще той фланер-оповідач; майстерности оповісти якусь історію йому не відібрати; нинішнє поняття сторітелінг — це і є весь Довлатов. Якорнов — це теж сторітелінг (уміння розповісти). І в цьому сенсі книжка «То АТО» — так само літературний факт, як і твори несамовитого сторітелінгера Кокотюхи.

Також можна порівнювати Якорнова і з Гашеком-Швейком, і навіть — у деяких епізодах — із фільмом Олівера Стоуна «Взвод». Наскільки, звісно, стьоб українця можна взагалі зіставляти з граничною серйозністю американця.

Але стьоб завершується у післямові, де сформульовано принаймні три висновки: «Війна тут артилерійська» (детальніше про це у В. Паламарчука); «П’яний напарник небезпечніший за ворога»; «Компроміси — це не армійське слово».