Гендиректорка Музею Голодомору Олеся Стасюк: «Правда про геноцид — це питання національної безпеки»

За останніми даними ООН, оприлюдненими 18 липня, в Україні внаслідок повномасштабного вторгнення росії зафіксовано 5110 загиблих.

Однак, за попередньою інформацією, лише в Маріуполі чисельність жертв цивільного населення становить десятки тисяч осіб.

Тобто навіть спостерігаючи цю війну в режимі реального часу, у вік цифрових технологій, ми не можемо точно підрахувати загиблих. І свідомі того, що, най­імовірніше, не зможемо встановити кожного, хоч як би цього хотіли.

Бо не всі могили буде знайдено і не всі жертви буде ідентифіковано.

Що вже казати про знищення українців під час Голодомору-геноциду, якого українська нація зазнала 90 років тому. Наслідки цього злочину ретельно приховували, замовчували і перекручували.

Коли це робив комуністичний тоталітарний режим — це зрозуміло, проте коли це роблять деякі українські історики, демографи та окремі представники влади — постає питання: на кого вони працюють, порушуючи Закон України про Голодомор як геноцид українського народу?

Оскільки, по-перше, роблять підміну злочину геноциду так званим «голодом», по-друге, свідомо приховують реальну чисельність знищених українців, відкидаючи історичні джерела, архівні документи, свідчення очевидців, офіційні повідомлення дипломатів. Українці мають право знати правду, бо це шлях до перемоги над росією.

Чисельність жертв у 7-10 млн раніше не викликала жодних дискусій

Українські вчені, дослідники, представники діаспори боролися за правду про Голодомор 90 років. Так, до прикладу, Олександра Радченко, сільська вчителька з Харківської області, була засуджена у 1945 р. на 10 років концтаборів. 

У щоденнику в 1933 р. вона писала «... цілі села вимерли. Поля в 32 і 33 рок. залишились незасіяними і незібраними. Збирати було нікому, на Україні померло 16 міл. чол., тобто 30% насел. У Москві писали, що на Україні епідемія, заражаються «водяною хворобою», біда. Брехня і брехня».

Офіційні представники посольств Італії та Німеччини в своїх звітах про Україну писали про 8-15 млн знищених українців. Отто Шиллер, аташе з питань сільського господарства при посольстві Німеччини в Москві, про 1933 р. писав: «...подекуди масштаби вимирання сягнули 25—30% населення. ...Як на мене, названа цифра в 10 млн жертв голоду не є перебільшенням».

Консул Королівства Італії в Харкові Серджіо Ґраденіґо (1931—1934) від 31 травня 1933 р. у своїх звітах вказував: «Голод чинить масове людовбивство серед населення в таких масштабах, що геть незрозуміло, як світ може залишатися байдужим до подібної катастрофи... соромливо мовчить супроти цієї бійні, організованої радянським урядом...», що «має на меті за кілька місяців ліквідувати українську проблему, пожертвувавши 10 чи 15 мільйонами душ».

Варто також звернути увагу, що чисельність знищених комуністичним режимом українців — 7-10 мільйонів — не викликала жодних дискусій як в Україні, так і в діаспорі. Про менше навіть не йшлося!

У 2003 році сесія Генеральної асамблеї ООН ухвалила «Спільну заяву з нагоди 70-ї річниці Великого голоду 1932—1933 років», де визнала його національною трагедією українського народу та наголосила на знищенні від 7 до 10 мільйонів ні в чому не винних людей (її підписали 25 країн, у тому числі й рф).

До цієї заяви згодом долучилися ще 39 країн світу, тобто всього 64. Саме з цього моменту росія розпочала дії, спрямовані на невизнання Голодомору спланованим злочином, створила в Україні п’яту колону, яка нав’язує українському суспільству міф про так званий «загальносоюзний голод». Російські історики та їхні сателіти стверджують, що у 1932-1933-му в Україні померло 3,5 млн осіб.

Саме ці московські наративи почали насаджувати в Україні окремі історики та демографи. Однак переважна більшість українських науковців, дослідників, представників громадськості та діаспори не погодилися з цим.

У 2009 році СБУ під час розслідування кримінальної справи встановлено організаторів геноциду українців. Експертизу про чисельність жертв виконав співробітник Інституту демографії та соціальних досліджень імені ­М. В. Птухи НАН України О. Рудницький, у висновку якої йдеться про 3,9 млн померлих через надсмертність, а не через масові вбивства.

Генеральна прокуратура України не погодилася із цими висновками та надала вказівку провести комплексну судову експертизу із залученням юристів, судових медиків, істориків, економістів та інших фахівців.

Бо, як свідчить світова практика, підрахунки чисельності жертв унаслідок злочину встановлюють слідчі, криміналісти, судові експерти, а не історики та демо­графи. В той час із певних причин комплексна експертиза не була проведена.

У жовтні 2016 року в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася міжнародна науково-практична конференція «Голодомор 1932—1933 років: втрати української нації».

Під час конференції науковці наголосили на тому, що крапку в питанні дослідження чисельності втрат унаслідок Голодомору не поставлено, тому в резолюції запропонували звернутися до СБУ, щоб продовжити розслідування наслідків Голодомору-геноциду.

На виконання цієї резолюції генеральна директорка Музею Голодомору Олеся Стасюк тричі подавала заяву до СБУ. В 2019 році СБУ розпочала слідчі дії щодо виконавців злочину геноциду.

Протягом 2016—2021 років тривали наукові дослідження та комплексні судові експертизи, метою яких було, зокрема, встановлення чисельності жертв комуністичного режиму.

У 2021 році був проведений Міжнародний форум «Масові штучні голоди: пам’ятаємо, вшановуємо» за участю понад 300 науковців, дослідників, а також представників влади і духовенства.

Тут і було вперше представлено нові наукові дослідження та результати комплексних судових експертиз, якими встановлено, що під час масового штучного голоду 1921—1923 рр. в УСРР комуністичний тоталітарний режим знищив 3,5 млн українців; під час масового штучного голоду 1946—1947 рр. в УСРР — 1,5 млн українців; а під час Голодомору-геноциду в 1932—1933 рр. в УСРР та на українських етнічних землях (Дон, Кубань) комуністичний тоталітарний режим знищив 10,5 млн українців.

Важливо, що під час цих судових експертиз було пораховано втрати нашої нації не тільки в Україні, а й на українських етнічних землях Північно-Кавказького краю. Бо, коли ми говоримо про геноцид української нації, ми повинні рахувати всіх, хто був українцем і загинув у період Голодомору.

Форум мав велике історичне значення. За його результатами було надіслано резолюцію до президента України та урядових і наукових установ. Саме це і спровокувало п’яту колону, яка вже поставила крапку у справі разом із цифрою 3,9 млн.

Українське суспільство і міжнародна спільнота повинні знати, що організатором брудної кампанії цькування науковців виступив голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович, який перевищив свої повноваження та підготував і надіслав листа у державні установи та посольства України з вимогою не враховувати нові дослідження.

«УМ» неодноразово писала, що чисельність жертв у 3,9 млн є заниженою. Щоб розібратися в ситуації, ми, на численні звернення наших читачів, розпочали журналістське розслідування.

А під час підготовки матеріалу стало відомо, що з’явився наказ міністра культури Олександра Ткаченка про дострокове звільнення з посади генеральної директорки Національного музею Голодомору-геноциду Олесі Стасюк. Попри те, що з 3 березня вона офіційно перебуває у декретній відпустці з догляду за дитиною.

Офіційне формулювання Міністерства культури та інформаційної політики — «враховуючи неможливість отримання пояснень Стасюк О. О. щодо неналежного виконання умов контракту у зв’язку з відсутністю інформації про її місцезнаходження».

Це в той час, коли 1 червня генеральна директорка особисто зустріла в Музеї щойно прибулого Посла США Бріджит Брінк та провела їй екскурсію, була співорганізатором міжнародної наукової конференції в Німеччині і також відкрила виставку «Нас вбивали, бо ми українці» в Німеччині. Інформація та фотозвіти про ці події є на сайті Музею та у ЗМІ.

Видається очевидним, що причина звільнення не у «відсутності інформації про місцезнаходження» гендиректорки. Йдеться про політичну розправу над незручним керівником музейного закладу.
Ми вирішили отримати коментарі від самої Олесі Стасюк. До речі, для нас, на відміну від міністерства, це виявилося нескладно.

ДОСЬЄ «УМ»

Стасюк Олеся Олександрівна, доктор історичних наук, заслужений працівник культури України, донедавна генеральна директорка Національного музею Голодомору-геноциду.

Темою Голодомору займається упродовж 20 років. Була куратором низки міжнародних виставок. Одна з них — «Страчені голодом: невідомий геноцид українців», яка перекладена вісьмома мовами, зокрема шістьма офіційними мовами ООН, та експонувалася в 50 країнах. Презентована у парламенті Євросоюзу у Брюсселі, Червоному Хресті, штаб-квартирі ООН (Женева), Білому домі (Вашингтон).

Авторка понад 40 наукових статей та видань.

Як громадська діячка та дослідниця історії геноциду-Голодомору брала участь у понад 50 міжнародних конференціях та «круглих столах» у таких країнах: Німеччина, Італія, Бельгія, Швейцарія, Литва, Чехія, Ліван, Ірландія, Польща, США, Канада тощо.

За її керівництва Музей Голодомору встановив Національний рекорд України (аудіогіди музею на 33 мовах світу).

Нагороджена Хрестом доблесті ІІ ступеня СБУ; медаллю «Відзнака Ради національної безпеки і оборони України ІІІ ступеня» за особистий внесок у справу гарантування національної безпеки й оборони України; Подякою прем’єр-міністра України за вагомий особистий внесок у забезпечення розвитку музейної справи, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм (2021); «Медаллю Ґарета Джонса», яку за рішенням вченої ради вручає Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка за вагомий внесок у дослідження Голодомору (2021).

«Дробович і Ткаченко вимагали написати заяву про звільнення»

— Пані Олесю, як розвивалися події після форуму, де вперше було оприлюднено дані нових досліджень і судових експертиз?

— На форумі було презентовано нові дослідження до 90-х роковин Голодомору-геноциду, учасники якого дякували науковцям та експертам за надскладну і важливу роботу. За кілька днів мені зателефонував Дробович, мовляв, навіщо ви рахували ці втрати, я ж просив цими дослідженнями не займатися.

Десь за місяць він запросив на зустріч до міністра культури Ткаченка. На цій зустрічі вони обоє заборонили надалі офіційно оприлюднювати нові дані, публікувати їх на сайті, презентувати виставки, роздавати видані музеєм книги, публікувати архівні документи, а особисто мені — публічно захищатися в будь-яких ЗМІ, назвавши це єдиною спільною позицією.

Не сприймаючи моїх аргументів, Дробович перейшов на крик і видав, що якби всі пішли в кол­госп, то не прийшлося б вас голодом морити. 50% селян пішли в колгосп — і вони не померли, а 50% відмовилися, тому й померли.

Але якщо навіть узяти за цими недолугими підрахунками філософа, то 50% українців, які проживали у сільській місцевості, — це вже понад 12 млн. І Дробович, мабуть, зовсім не знає, що колгоспників теж знищували Голодомором.

Далі тиск, шантаж, цькування в соцмережах. Вимога від Ткаченка звільнитися, яку він прислав смс-кою. Такий пресинг відобразився на моєму фізичному здоров’ї, і я потрапила до лікарні. Під час перебування на стаціонарному лікуванні мені близько 23.00 телефонував Дробович і вимагав написати заяву про звільнення, а якщо я не погоджуся, то він і Ткаченко знищать мою репутацію, що «каменя на камені не залишиться».

Пропонував подумати про свою сім’ю та сказав, що залишать у спокої, якщо я офіційно назву фальсифікаторами і маніпуляторами видатних українських учених, які своє життя присвятили дослідженням Голодомору: Василенка, Марочка, Сергійчука, Маркову, Білого, Романець, Мовчан, Папакіна, Козицького, Подкура та інших.

Наголошував на тому, що на свій захист я не зможу сказати жодного слова, бо Ткаченко також іще й міністр інформаційної політики і всі ЗМІ в нього під контролем, тому жодне видання не дасть мені можливості зробити якусь заяву. Справді, в листопаді-грудні ми не могли знайти жоден медійний майданчик, щоб викласти свою точку зору, бо ніхто не погоджувався. Лише один журналіст відверто сказав, що їм заборонено. А в День пам’яті, наприклад, мене було запрошено на прямий телеефір. Проте за годину до нього мені зателефонували і сказали: «Вибачте, ну ви ж самі все розумієте». Замість мене там виступав голова УІНП.

Упродовж кількох місяців я відновлювала своє здоров’я. Увесь цей час трьома нашими малолітніми дітьми займався мій чоловік, і я йому дуже дякую за підтримку. З третього березня я офіційно пішла в декретну відпустку з догляду за дитиною, тому що вся ця ситуація позначилася не тільки на моєму стані, а й на здоров’ї моєї найменшої донечки. Відповідні документи щодо відпустки зареєстровані в міністерстві.

Дивним є те, що лише 24 червня до музею надійшов лист, що міністерство не погодило мою декретну відпустку, в якій я вже перебуваю 4 місяці. Службовим особам відомства, мабуть, не відомо, що, згідно з чинним законодавством, це питання вирішує лікар, а не міністр.

Крім того, в міністерстві добре знають, що, навіть перебуваючи в декретній відпустці, під час війни я продовжувала свою наукову та просвітницьку діяльність: записано 9 інтерв’ю як в Україні, так і за кордоном, виступила на конгресі з прав людини в Литві, де після мого виступу аплодували стоячи, є спів­організатором міжнародної наукової конференції в Німеччині, і також відкрила виставку «Нас вбивали, бо ми українці» в найстарішій синагозі Німеччини спільно з єврейською громадою.

Про наказ про моє звільнення мене повідомили під час відкриття цієї виставки, до якої я долучилася через Zoom з України, зі свого робочого кабінету в Музеї (ці скріни є). До речі, на мої запитання після початку війни до заступниці міністра К. Чуєвої щодо необхідності евакуації працівників та експонатів музею була лише одна відповідь в смс: «Зателефоную пізніше».

Справжня причина мого звільнення — це моя громадянська та професійна позиція у захисті національних інтересів України. А ще — моя докторська дисертація, у якій уперше в історії сучасної України вказано, що Голодомор — це ГЕНОЦИД (наукові праці з таким історико-правовим формулюванням ще не захищалися), досліджено інститут уповноважених, який був задіяний комуністичним тоталітарним режимом для знищення українців.

— Справді, вашу дисертацію й досі дуже активно обговорюють у соцмережах і ЗМІ окремі історики. Що ви можете сказати на звинувачення про плагіат і нефаховість, які вам закидають?

— Ці звинувачення необгрунтовані та провокативні. (Про це писав у матеріалі для «УМ» і науковий консультант, професор Володимир Сергійчук. Див. публікацію на сайті від 12.07.2022. — Ред.).
Усе, що було описано в соцмережах і ЗМІ, на захисті дуже детально обговорювалося. Узагалі на захисті було багато запитань, у результаті всі ці зауваження із соцмереж були відкинуті, а захист пройшов успішно — всі члени комісії одностайно проголосували «за».

Негативні відгуки про дисертацію почали з’являтися ще за два місяці до самого захисту, а головне звинувачення: дисертація — суцільний плагіат. Роботу розкладали на атоми і молекули. Зрозуміло, що ніякого плагіату в моєму дослі­дженні немає.

Знаю, що дисертацію тричі перевіряли в різних установах на програмі Unicheck. І всі вони показали високий результат. За протоколами, в науковій роботі має бути 80% оригінального тексту, а в моїй цей показник — 90-93,2% (див. скан). То в чому плагіат? Деякі історики чомусь вирішили, що можуть приватизувати право на тему Голодомору і право на правду.

Під час відкриття виставки в Ессені: включення з робочого кабінету.

Ви аналізуйте глибше, що відбувається в загальному. На моєму прикладі захисту першої в Україні докторської дисертації з геноциду хочуть залякати молодих учених взагалі не брати тему Голодомору-геноциду для своїх академічних досліджень. Це і є головне завдання п’ятої колони в Україні.

— Кандидатську дисертацію ви захистили в 2007 році. Тоді на захисті були якісь труднощі?

— На захист прийшло дуже багато людей, дехто навіть стояв, бо місць­ усім не вистачило. Тоді це була перша кандидатська з Голодомору. У роботі я вперше вжила слово «Голодомор» як власну назву з великої літери. 

На передзахисті мені наполегливо рекомендували писати його з маленької та замінити на слово «голод». Ту стіну завдяки науковому керівнику та іншим науковцям вдалося пробити, і перша кандидатська дисертація, в якій Голодомор написано з великої літери, була вдало захищена.

Згодом мною було введено в науковий обіг термін «Голодомор-геноцид» для підсилення розуміння цього страшного злочину. Судова історико-лінгвістична експертиза визначила, що термін «Голодомор» (це слово вперше було згадано в чеському журналі 17 серпня 1933 року) є власною назвою злочину геноциду 1932—1933 рр.

От і на захисті докторської мене найбільше здивувало запитання: чому в назві роботи та у вступній частині я вживаю слово «геноцид», адже воно мало б бути у висновках. Тобто є стаття 1 Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», в якій визначено, що Голодомор є геноцидом українського народу, є рішення Апеляційного суду м. Києва, дві кримінальні справи, а науковцям заборонено про це писати!

Протягом багатьох років росія цілеспрямовано намагається звести дослі­дження з Голодомору до дискусій, а чи був Голодомор геноцидом? Щоб ми досліджували не наслідки цього злочину, а продовжували сперечатися про те, як його кваліфікувати: «голод», «Голодомор», «геноцид». Відколи я очолюю музей, ми ніколи не дискутували, геноцид це чи ні. Бо крапку в цьому питанні, вважаю, Україна вже поставила: ми відштовхувалися від того, що це геноцид, і саме так про це до сьогодні розповідали.

— Зрештою, це було зафіксовано і в назві закладу...

— Так. Коли міняли назву на музеї, в когось дуже «підгорало», бо з «московської» лаври прибігали «фотографи» і все фіксували. Але ми це зробили, щоб люди розуміли: геноцид української нації 1932—1933 років — не тема для дискусій, а встановлений юридичний факт, тобто особливо тяжкий злочин комуністичного режиму, який знищив 10,5 мільйона українців, із них 4 мільйони дітей.

— Невже в наукових історичних колах про це досі дискутують?

— На жаль, так. Через 90 років після геноциду, під час будівництва повноцінного першого і єдиного Музею Голодомору, після 30 років незалежності, під час російсько-української війни відбувається остання спроба п’ятої колони приховати страшну правду про знищення української нації в ХХ столітті.

Нагадаю, в 2015 році було створено німецько-українську комісію істориків задля сприяння поширення знань про німецьку та українську історію в обох країнах, яка в 2020 році анонсувала вебінар під провокаційною назвою «Чи був Голодомор геноцидом?».

Це викликало обурення української громади, науковців, співробітників Музею, Інституту дослідження Голодомору, посла України в ФРН А. Мельника. МЗС відкликало патронат від цієї групи з формулюванням «через повну втрату довіри».

Рятувати комісію кинулася Людмила Гриневич, очільниця ГО «Український науково-дослідний та освітній центр вивчення Голодомору» (HREC). HREC — це приватна організація, яка дає грантові кошти з-за кордону науковцям під дослідження із заздалегідь проговореними висновками.

Людмила Гриневич відкрито не заперечує те, що Голодомор 1932—1933 рр. був геноцидом, але там, де вона, йдеться про голод, голоди, а не про геноцид. Вона порівнює Голодомор в Україні з голодом в Індії, Бангладеш та інших країнах. Чим такий підхід небезпечний? Це фактично є нівелювання і заперечення геноциду українців.

Наведу приклад. У 2018 році видавництво HREC PRESS видало книгу Енн Епплбом «Червоний голод. Війна Сталіна проти України». Красиве видання про трагедію українців, за яку Енн Епплбом у 2019 році була нагороджена орденом княгині Ольги, має один нюанс — авторка наголошує в ній, що Голодомор не відповідає інтерпретації геноциду!

Книжка отримала негативні рецензії професорів В. Василенка, В. Марочка, В. Сергійчука, Р. Сербина з Канади, а також від мене. Але з подачі пані Гриневич книжку перекладають, видають в Україні, авторці дякують, бо ж підняла тему на міжнародний рівень, її нагороджують... Уявляєте, щоб якийсь іноземець написав книжку про геноцид вірмен чи євреїв із ремаркою, що це зовсім не геноцид?! Чи йому б ці народи подякували? А в Україні можливо навіть таке!

Наслідки не забарилися. 4 грудня 2018 року на Міжнародній конференції Holodomor 1932—1933 in Ukraine: Tragic pages of European history у Брюсселі за участю представників Єропарламенту ми довго розповідали про Голодомор як геноцид, а для підсумку вийшов один європарламентарій і каже: ми дякуємо за виступи українським ученим, ми розуміємо, що ця тема їм болить, це їхня трагедія, але маємо слухати винятково своїх дослідників.

Наприклад, наша дослідниця Енн Епплбом (яка насправді журналістка) вважає, що Голодомор не є геноцидом. Тому ми не будемо ухвалювати ніяких резолюцій... Красиво, правда? Неважко здогадатися, хто її подав на нагородження.

«Ми не можемо і далі писати «куркулі» та «націоналістичні банди»

— На вашу думку, чому так відбувається? Чому в ключових питаннях української історії між нашими науковцями немає порозуміння?

—Протягом 30 років незалежнос­ті,­ особливо в останні роки, була проведена люстрація у владі, політиці, в силових органах, але в науці ніякої люстрації не було. Таке враження, що до цього часу з рф в Україну йдуть вказівки, як писати спільні роботи про «голод». Колишні радянські історики дотепер продовжують працювати за кремлівськими наративами і вимагають від молодих учених враховувати їхні напрацювання. І тепер зрозуміло, чому вони так сильно опираються новому. Це перекреслює весь доробок їхнього життя.

Разом із науковцями музею, Інституту дослідження Голодомору, представниками громадських організацій та державних установ давно говоримо про те, що потрібно відновити українську історичну школу, яка була знищена в 1930—1933 роках. Кожна європейська країна має свою історичну школу та захищає свої національні інтереси, натомість нам підсунули «радянську історичну школу», і дехто досі не може з неї вийти.

У нашому музеї близько року працював доктор історичних наук, професор Віктор Брехуненко, який до того досліджував українське козацтво. Він спробував себе в темі Голодомору, але вона йому «не пішла» — не його це тема.

Так от, саме він наполягав, що Голодомор потрібно досліджувати за радянською історичною школою. Бо української, на його думку, нема і не буде! Йому як директору Інституту дослідження Голодомору було поставлене завдання проаналізувати і надати пропозиції щодо встановлення чисельності знищених українців у роки Голодомору.

На що він приніс доповідну записку, у якій вказав, що рахувати нічого не потрібно, треба дочекатися, поки росія сама надасть нам усі дані. А зараз ми не повинні нічого вигадувати, а продовжувати дискусії, був це геноцид чи ні.

Категорично не погоджуюся з цим. Зрозумійте, маючи 30 років власної держави, ми не можемо і далі називати знищення заможних українських господарів розкуркуленням «куркулів»; сміливців і патріотів, які чинили опір, — «націоналістичними антисовєтськими бандами», комуністичний тоталітарний режим — «радянська влада», бо владу не приносять на багнетах, її обирає народ.

— Ви запрошували до участі в дослідженнях істориків, які зараз опинилися в іншому таборі — серед опонентів?

— Був галас, що в експертну групу ми взяли тільки так званих «своїх», не запросили ні С. Кульчицького (Інститут історії України), ні О. Гладуна (Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи). Це відверта неправда. Я особисто зустрічалася з кожним із них і запрошувала приєднатися до участі у проведенні наукових досліджень. На що Кульчицький відповів, що готовий долучитися, якщо не буде сказано ні на одну людину більше, ніж 3,9 млн. А Гладун просто відмовився.

— Чому основні претензії щодо нових даних чисельності жертв лунають на вашу адресу? Адже їх зробила група судових експертів...

— Відповідь проста: група науковців (Гриневич, Боряк, Єфіменко, Юркова, Якубова, Гладун), яка гуртується довкола історика С. Кульчицького, намагається законсервувати саме його дослідження як єдино правильні. Будь-що інше, що з’являється в темі Голодомору, їм невигідне, бо нівелює багаторічну працю їхнього авторитета і їх самих. А мета цього цькування та пресингу — залякати інших науковців, які є дослідниками геноциду українців. Також враховуйте політику кремлівського режиму.

— До речі, вас теж звинувачували в підігруванні Москві, у фальсифікаціях, які вигідні росії...

— Ага, ми це вже проходили у 2009 році. Тоді спецслужби рф розганяли вмережі повідомлення «СБУ фальсифицирует голодомор», «у фото от СБУ американський след», «СБУ оправдывается, что это просто ошибка», коли у підготовлену Службою безпеки виставку, яку презентували в Криму, потрапило кілька знімків, які не належать до цього періоду.
Через понад 10 років бачимо ті самі методи дискредитації історії геноциду, тільки вже «Стасюк фальсифікує Голодомор».

Це абсурд. Українських учених, яких Дробович і Ткаченко вимагали,  щоб я звинуватила у фальсифікаціях і маніпуляціях, росія занесла до списку екстремістів, а їхні видання судом визнала екстремістськими, — це Володимир Сергійчук, Василь Марочко, Роман Сербин та Олеся Стасюк. У 2015 році Мєщанський міський суд москви зарахував видання Рафаеля Лемкіна «Радянський геноцид в Україні», укладачем якого я є, до екстремістської літератури. Цю книгу було перекладено спочатку на 28, а потім на 33 мови світу. Так ми підігруємо Москві? Серйозно? П’ята колона в Україні щось геть заплуталася.

А як тоді можна назвати той факт, що науковці з Інституту історії України НАНУ видають минулого року збірник наукових праць «Слухати, чути, розуміти: усна історія України ХХ—ХХІ століть» і «випадково забувають» зробити розділ про Голодомор-геноцид. Чи можна уявити собі історію України XX століття без Голодомору? Виявляється, можна!

 «По вікнах моєї квартири стріляли»

— А раніше претензій до вашої роботи в музеї не було?

— Відколи я очолюю музей, Єфіменко постійно пише критичні опуси в соцмережах і ЗМІ. Іноді здавалося, що це основний сенс його життя останніх років. Зокрема, в 2015 році, через місяць­ мого керівництва музеєм, ми зробили виставку про переселення росіян після геноциду на схід і південь України. Єфіменко одразу відреагував звинуваченнями, що це фальсифікації і маніпуляції. Звісно, самої виставки він не бачив, а даремно, бо в її основі були архівні документи.

— Із тиском і погрозами ви зіткнулися, тільки коли оприлюднили нові дані втрат?

— Тема Голодомору завжди була небезпечною. Ми ще не переступили той бар’єр, який дозволяє вільно досліджувати цей злочин проти української нації. У радянський час українців засуджували і знищували тільки за згадку про Голодомор. Це коштувало життя 29-річному Гарету Джонсу, і я дуже пишаюся, що маю медаль, названу на його честь... За це було кинуто в табори вчительку Олександру Радченко... За дослідження переслідували подружжя Коваленко—Маняків, аж до трагічної загибелі. Переслідування дослідників тривають і сьогодні.

Результат перевірки дисертації на програмі Unicheck.

Залякування були кілька років тому, ще як тільки ми розпочали ці дослідження. Котроїсь ночі я засиділась за статтею, була десь перша ночі, моя родина вже спала. І раптом по вікнах пролунали постріли. Ми викликали поліцію. Звісно, вночі нікого не знайшли. Були і повідомлення з погрозами на телефон.

Зрештою, вирішили позбутися мене з музею, міністерство зібрало збори колективу та оголосило про моє звільнення. Думали, що колектив підтримає. А колектив не підтримав. Бо, по-перше, звільнення абсурдне і незаконне: закон захищає людину, яка перебуває в декретній відпустці, проте представники міністерства Чуєва і Зелінська пояснили, мовляв, у нас воєнний стан і це дозволяє їм діяти, як заманеться. По-друге, колектив розуміє, що це розправа. Однак правда переможе.

— Як ви гадаєте, що з Музеєм буде далі?

— Думаю, деякий час він буде бездіяльний, тихий і максимально зручний... Шкода, що буде знищено напрацьовану роками спільно з Міжнародною науковою радою концепцію експозиції нового Музею, і взагалі музею як закладу, що розповідає про геноцид українців.

Також можуть бути проігноровані напрацювання музею, Інституту дослідження Голодомору та Фонду музею Голодомору щодо створення нової експозиції. Оскільки Ткаченко та Дробович постійно наполягали розірвати усі меморандуми та договори про спільну роботу з цим Фондом.

Натомість створять якісь нові приватні організації, фонди, які з подачі Мінкульту переберуть на себе повноваження зі створення нового музею. Напрацювання у них є, благодійники, які готові пожертвувати мільйони, — теж. Треба було лише виконати умови, про які Дробович постійно і нервово нагадував: не досліджувати втрати Голодомору!
Я впевнена, що в новій експозиції музею не буде ні російської окупації, ні наміру, ні причин, ні механізму самого злочину геноциду українців, а також наслідків, яких зазнала наша нація внаслідок злочину проти людяності.

— Якщо ці дослідження такі небезпечні і вже коштували вам здоров’я, посади, спокою, чи не було бажання припинити їх? Чому ви так затялися і цілеспрямовано відстоюєте цю справу?

— Українці 90 років борються за історичну правду про Голодомор. Це найстрашніший і найбільший за масштабами в світовій історії злочин XX століття. Правду ми повинні встановити сьогодні, а не залишити цю роботу нашим дітям і внукам.

Загроза переростання тоталітарних режимів, як комуністичний переріс у рашистський, існує завжди. Це постійна загроза Українській державі. Тому й відчуваю свій громадянський обов’язок залишити правду майбутнім поколінням.

Чому це важливо? По-перше, щоб засудити комуністичний тоталітарний режим, як засудили свого часу нацистський режим. А по-друге, ми не маємо права програти рашистам. Незасудження свого часу комуністичного режиму надало йому можливість трансформуватися в путінський рашизм. Як наслідок — вчиняється геноцид українського народу в XХI столітті.

Якби ми 30 років тому розпочали розповідати українському суспільству правду про геноцид українців, про ті звірства, які чинили з нашими людьми і дітьми, взагалі про те, на що здатен кремлівський режим, ми були б більше готові до захисту та перемоги. Тому правда про геноцид — це ще й питання національної безпеки.

ДУМКА З ПРИВОДУ

Семен Глузман, дисидент, радянський політв’язень:  

— Только один пример: Я вспомнил 1972 год, камеру во внутренней тюрьме КГБ, где мы вдвоем с Васылем Стусом обсуждали реалии наших судебных разбирательств и незабываемого циника судью Дышеля.

Любые попытки свидетелей обвинения (!) оспорить наличие в моих и Стуса действиях антисоветской агитации и пропаганды Дышель отводил такими словами: «Это я буду решать, была ли в данном деле антисоветская агитация и пропаганда!» Всех нас тогда судили отдельно, индивидуально, но у всех был судьей всё тот же Дышель.

В чем же она заключалась эта пропаганда, ни советского законодателя, ни судью не интересовало. Как и в свежем случае с министром Ткаченко, уверенно знающем различие между совсем не правовыми категориями хорошо и плохо. Т.е., в «неналежному виконанні умов контракту».

Продолжаю цитировать несомненный блеск министерской юридической мысли: «враховуючи неможливість отримання пояснень від Стасюк О. О. щодо неналежного виконання умов контракту у зв’язку з відсутністю інформації про її місцезнаходження».

На самом деле Олеся Стасюк работала очень хорошо. Продуктивно. И заслуживала государственное поощрение, а не увольнение. Один лишь факт открытия ею выставки о Голодоморе вместе с еврейской общиной города Эссен в Германии в Старой синагоге многого стоит. Но именно в этот день в Киеве министр Ткаченко подписал приказ о её увольнении.

Віра ЧОРНА