Вчителі та послідовники: колообіг зла

«Після Другої світової війни завдяки публіцистичним і художнім творам, тобто на рівні масової культури, поширився романтичний, пом’якшений, навіть дещо баналізований образ Муссоліні — проникливий, наче міт, стійкий, немов антиміт, і перекручений, як вони обидва», — читаємо у вельми цікавій італійській книжці про першого фашиста: Алессандро Кампі, «Муссоліні» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 2020). Авжеж, коли бачиш у своєму «герої» такі риси як «непогамовний авантюризм... смак до провокації з певною долею кокетства та заради епатажу... богемний стиль... ексцентричність і аномалію», — оповідь заповідається на захопливу.

Утім автор не справджує читацьку надію на біографічний екшн — він дає дещо більше: розуміння того, як типова «людина з народу» опиняється на чолі нації. Такий собі детектив з царини соціальної психології, «політико-інтелектуальна біографія».

Власне, політолог з Університету Перуджі Алессандро Кампі концентрується на питанні, що розділяє як істориків, так і філософів: що рухає історичним розвитком — особистості чи маси? Це одна з численних варіацій на тему курка чи яйце.

«Фашизм не походить з диктатури; це диктатура походить з фашизму», — таке переконання вченого. Інакше кажучи, фашизм — це не так Муссоліні, як італійська більшість; нацизм — не стільки Гітлер, скільки самі німці; «рашизм» — це росіяни, путін лише їхній прапор.

А. Кампі наводить афоризм одного з тамтих лідерів думок: «Не сам Муссоліні створив міт про себе: він повірив нам». І додає власний коментар: «Масштабне застосування пропаганди дозволило народові впізнати себе в Муссоліні». Сам ватажок перших фашистів записав у мемуарах: «Я шукав пульс натовпу».

Натовп або ж «глибинний народ» — річ мало приваблива. «Варварська» більшість, ворожа до змін, що ревно ставиться до власних особливостей і нездатна розвивати автентичну суспільну свідомість», — починає науковець характеризувати основи фашизму, і далі більше: «Концентрат вульгарности та агресивности... сліпий та дикий клас... пристосовництво, олігархічна корумпованість».

Муссоліні добре розумівся на цьому субстраті — з юности зробив ставку на «захист народу», вступив до лав соціалістичної партії і за кілька років перетворився на чільного ватажка — члена італійського політбюро, редактора партійної газети. Та він дуже швидко збагнув, що марксистська ставка на «пролетаріат» — програшна. Приблизно в той самий час це усвідомив і Лєнін — й обидва поставили на терор і пропаганду.

Обом було ясно: колективна байдужість, пасивність та безвідповідальність «народу» — нездатна на революційну дію. Аби той «народ» спровокувати на бунт, треба пообіцяти йому колективну халяву. В Італії «нова оригінальна форма «національного соціалізму» увійшла в історію під іменем фашизму».

Отже, «за своєю психологічною природою та поведінкою Муссоліні був ідеальним утіленням італійськости, особливо у традиційних для італійців недоліках і вадах». А чи не головна ментальна хиба, на думку Кампі, — «довірливість, з якою ми віддаємося першому-ліпшому шарлатанові, що пообіцяє нам найлегші, а отже, найоманливіші рішення». Словом, «Муссоліні — це Італія, Італія — це Муссоліні».

І це той самий парадокс про курку і яйце. На кожний колективний запит знаходиться свій «шарлатан». Але йому, аби доп’ястися влади, потрібно стимулювати «пульс натовпу»; роздмухати вогники заздрости, нетерпимости, ненависти.

Аж так, що по собі диктатор лишає набагато гірше суспільство, аніж до нього: «Муссолінізм»... зміцнив у народі угодницькі риси, послабив і без того низький рівень власної відповідальности, посилив порочне очікування того, що з’явиться хтось».

Так, усі гітлери-путіни грають роль месії. А зброя месії — слово. У нашому випадку — слово не як софія-знання, а як його протилежність, як емоція-пристрасть. Інша назва такого слова — пропаганда.

В цьому сенсі А. Кампі справедливо називає італійський фашизм, котрий лежить в основі усіх наступних (нацизму, рашизму), «режимом, заснованим на словах». Причому сутність слів вивертається навспак, і вони вже не відповідають ані академічним, ні біблійним тлумаченням. «Новояз» — обов’язковий компонент кожного -изму. Кращої ілюстрації за роман Орвелла «1984» тут годі шукати.

Пропаганда ефективна лише тоді, коли просякає усе суспільство, від дитинства починаючи. 1930 року Муссоліні запровадив спеціально написаний єдиний державний підручник для початкової школи; 1931-го увів присягу на вірність режиму для університетських викладачів; 1932-го заснував Венеційський фестиваль. Авжеж, він, як і Лєнін, добре усвідомлював мітотворчий потенціал кінематографа у мемуарах дуче лишилася промовиста фраза: «Можливо, ілюзія — це єдина реальність життя».

Алессандро Кампі пише про «ендемічні вади італійського народу, які з великою точністю уособив у собі Муссоліні». Гадаю, ті вади не такі вже й ексклюзивні — темний бік має будь-який народ. Історія італійського фашизму цікава нам не так сама собою, як упізнаваними відлуннями в російській історії.

Наприклад, ще у статті 1909 року Муссоліні визначив один зі своїх пріоритетів: «Руйнування сучасного суспільства». А трохи згодом писав про «несумісність між соціалізмом та парламентаризмом».

Його соціалізм плавно переріс у фашизм, а в Росії настала доба «керованої демократії», котра так само відкидає будь-яку публічну змагальність, насаджує культ прямої дії та сповідує антиінтелектуалізм.

Кожний серйозний політолог є людиною сильної віри. Бо що глибша аналітика, то міцніша переконаність у здобутих висновках. Інколи ця віра зраджує дослідника. «Друга світова війна не розв’язала спір із комунізмом, що вдягнув на себе випробуваний фашизмом одяг», — значить А. Кампі.

Здається, цей безумовний знавець фашизму не так добре знається на совєтських реаліях. Московському комунізмові не було потреби у чомусь наслідувати Муссоліні чи Гітлера, бо все було навпаки: це вони старанно вчилися у двох набагато потужніших демонів, у Лєніна і Сталіна.

Зафіксовані Нюрнберґом злочини мають ширші та глибші аналоги в СССР; та й загалом совєтська Росія винищила непорівняно більше люду, ніж нацистська Німеччина. Й відновлювати оцей-от СССР заходився нині Путін.

Для кращого розуміння «муссолінієвського» контексту вельми помічною буде книжка Галеаццо Чано «Останній монолог фашиста» (К.: Zалізний тато, 2020). На обкладинку винесено підзаголовок-анотацію: «Щоденник карколомного графа, провідного дипломата Італії і зятя Муссоліні».

Передмова починається з інтриги: «9 січня 1944 року швайцарський кордон перетнула вагітна селянка, схожа на перевдягненого Муссоліні. Вона була вагітна п’ятикнижним щоденником свого чоловіка, графа Чано, котрого збирався стратити її батько» (Є. Чуприна).

Г. Чано був, як тепер кажуть, мажором — із заможної та впливової родини. Батько — адмірал часів Першої світової, потім міністр, що опікувався торговельним флотом. Галеаццо дістав добру правову освіту у Римському університеті й подався у дипломатію: Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айрес, Пекін.

У двадцять сім років одружується зі старшою донькою Муссоліні (1930). Через шість років дістає посаду міністра закордонних справ. Різні джерела засвідчують його високу кваліфікацію і, відповідно, репутацію. Досить сказати, що на його звільненні та покаранні наполягав особисто Гітлер — Чано як міг противився зближенню Італії з Німеччиною.

І його таки розстріляли (1944) — нехай і не за прямим наказом дуче, але за його повного самоусунення від справи зятя.

А врятований дружиною щоденник опублікували американці (1946). У вступі до того першого видання записки схарактеризовано як «фантастичну історію італійського блефу». І це варто сприймати без жодної іронії, бо для дипломатів та картярів блеф — то неабияка чеснота. А в політиці блеф — це спеціальний вид пропаганди.

«Мусимо поширювати різнорідні поголоски; як восьминіг, ми маємо каламутити воду», — пише міністр закордонних справ Чано.

У своїх нотатках він гранично відвертий (про існування цих зошитів знала хіба дружина). Тож вони дають знати, що насправді ховалося за офіційними версіями подій. А за великим рахунком — як це відбувається усюди і завжди.

Ось Чано коментує виступ Гітлера під час чергового раунду переговорів Італія–Німеччина щойно по загарбанні Чехословаччини: «Фюрер заявив, що він вимушений був на це іти, оскільки чехи не хотіли демобілізувати свої зброй­ні сили, і до того ж вони підтримували відносини з СССР, і до того ж, вони погано ставилися до німців. Такі заяви можуть бути доречні для пропаганди Геббельса, але, говорячи з нами, німці не повинні висловлюватися в такому дусі».

А ось сарказм із приводу російської версії окупації Польщі у вересні 1939-го: «Большевики перейшли кордон начебто для ліквідації безпорядків». Так само глузує з планів ідеологічного прикриття німцями іншої своєї агресії: «Готується напад на Голландію під приводом, що вона не дотримується своєї декларації про нейтралітет».

А ви помітили, що усі ті формулювання-виправдання, про сміховинність яких пише Чано, майже дослівно повторені путіним 24 лютого? Нам варто звернути увагу й на те, як досвідчений дипломат ставиться до всіляких «перемир’їв» з однозначним агресором. Ще до початку Другої світової, коли Франція з Британією переймалися «умиротворенням» Гітлера, Чано занотував: «Я переконаний, що, коли б навіть німці одержали більше, ніж просять, то все одно вони би розпочали війну».

І ще зауважимо його скепсис щодо надійності будь-яких домовленостей з маніяками: «Навряд чи можна бути упевненим у тому, що Гітлер, який ще ніколи не додержав слова свого, даного ним будь-кому, додержить своє слово, дане нам». І це пише міністр країни-союзника. То на що ж сподівається президент країни, яка зазнала нападу?

Для українців стало шоком, коли після провалу бліцкригу московити почали тотально нищити цивільну структуру. А ось цікава нотатка Галеаццо Чано, датована березнем 1942 року: «В Німеччині постають думки про поразку. Тому німці хочуть, щоб усі країни на континенті були б настільки понищені, щоб навіть у випадку поразки Німеччини остання залишалась би відносно сильнішою від решти».

Алессандро Кампі після згадування усіх об’єктивних причин успіху Муссоліні називає і головну суб’єктивну — нестримне прагнення до влади.

У Галеаццо Чано є епізод, датований початком 1939-го, коли готувався військовий парад з якогось там приводу: «Дуче особисто займається більшістю незначних деталей. Сам вибрав паличку для капельмайстра і особисто навчає його рухів, які той повинен робити».

Епізод комічний, та згадує його наш щоденникар зі щирою гіркотою. Відомо ж бо: абсолютна влада розбещує абсолютно.