«Немає таїни таланту, є таїна любові». У Києві пошанували Григора Тютюнника меморіальною дошкою на будинку

Віднедавна столиця має ще одне означення присутності у своєму культурному просторі найкращого українського новеліста другої половини ХХ століття — Григора Тютюнника.

Народжений на Полтавщині, письменник-початківець у Київ перебрався у радянські 1960-ті.

Учитель російської філології за фахом, який навчався у Харківському університеті, дитина репресованого батька і ще кількох родичів, саме у той період, уже після 30 років, принципово почав говорити і писати українською мовою.

Таке рішення було сформоване багатьма складниками: і дитинством у сім’ї дядька на Донбасі, де немало українців убезпечувалися від можливих репресивних переслідувань; і службою на флоті на Далекому Сході; і невеликим періодом вчителювання на Донбасі після закінчення університету; і позицією старшого зведеного брата-письменника Григорія Тютюнника стосовно необхідності зображувати в літературі українців батьківською мовою.

У Києві Григір Тютюнник жив за двома адресами. Спочатку його з дружиною і малим сином поселили у крихітне службове помешкання, але на Андріївському узвозі!

«Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві.

Якщо сонце вже височенько, хрести відбиваються на вицвілих стінах моєї кімнати (я живу тут недавно, ремонту зробити не встиг та вже й не ­встигну) і ледь помітно тремтять серед сріблястого хатнього пороху. Я дивлюся на хрести і уявляю собі, куди сягала їхня тінь, коли сонце тільки-но зійшло.

А сягала вона, це я недавно бачив, аж на дальні, вкриті молоденькою зеленню приподільські кручі, на яких з ранку до вечора гасає дітвора з м’ячем: кручі ті найраніше зустрічають весну.

Потім тінь усе коротшала й коротшала, доки не зникла поміж старовинними будинками на Узвозі, тихій вуличці, вимощеній бруківкою, мабуть, ще за руських князів.

Я подумав тоді: «Тіні коротшають так само непомітно, як і людське життя», — так описав фактично власні відчуття письменник у повісті «День мій суботній».

На будинку 34 на Андріївському узвозі ще з 1991-го — року 60-ліття автора повістей «Климко» і «Вогник далеко в степу» — висить меморіальна дошка: «Тут у 1963–1967 роках жив і працював видатний український письменник Григір Тютюнник».

Детальну інформацію про нього розповідає виокремлений стенд в експозиції Музею однієї вулиці, будівля якого розташована ближче до Контрактової площі і має номер 2-Б.

Потім переїхали у більшу квартиру за адресою вулиця Миколи Раєвського. У сім’ю з двома дітьми саме сюди прийшла трагедія на початку березня 1980 року, коли Григір Тютюнник — протестуючи таким чином проти цензурування творів — позбавив себе життя.

Перед тим його творчість відзначили літературною премією імені Лесі Українки. У 1989 році посмертно Григорові Тютюннику було присуджено Шевченківську премію.

Меморіальну дошку на будинку, де письменник мешкав останні 13 років у нецентральній частині Печерська, планували відкрити до 90-ліття Григора Тютюнника минулого 5 грудня, утім через фінансові моменти не встигли.

«Починалося все з любові до його творчості, знайомства з його рідними, близькими, з незабутнім дослідником життя і прози Майстра професором Олексієм Неживим, з розмов і інтерв’ю, зокрема, з дружиною Григора Тютюнника Людмилою Василівною. Я вдячний секретарю Спілки письменників України Миколі Гриценку за його підтримку, поради, небайдужість, активну переписку з КМДА, — каже Руслан Новакович, лікар за освітою, активіст, який збирав згоди 75 відсотків мешканців будинку на кілька під’їздів, де жив письменник із сім’єю. Уже немало часу квартира новеліста належить іншим власникам.

Руслан Новакович нагадує, що в новелі «Поминали Маркіяна» один із персонажів так говорив про чоловіка, з яким прийшли попрощатися: «Якби не такий чесний був, то ще б пожив...» «Тепер я стою перед дошкою на Раєвського, 28 і міркую: «То це ж, Григоре, ти про себе написав... Еге ж?».

Автором нової меморіальної дошки пам’яті Григора Тютюнника став народний художник України Микола Білик. Текст біля портретного зображення він написав оригінальним шрифтом Василя Чабаника «Рутенія».

Ще помістив невеликого розміру дерево, схилені донизу гілки якого символізують щедрість таланту письменника. Та, що тягнеться доверху, — це символ величі автора неперевершеної новели про кохання «Три зозулі з поклоном».

Меморіальна дошка виготовлена за кошти доброчинців, вагомий внесок — Віталія Скоцика, який упродовж шести років опікується організацією Всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника, який започатковували разом з Іваном Драчем.

Віталій Скоцик зауважив, що вулиця Миколи Раєвського у Києві повинна була б мати ім’я Григора Тютюнника. Навіть якщо у рейтинговому голосуванні про перейменування столичних назв, яке нещодавно завершилося, лідирує у списку пропонованих варіантів щодо цієї вулиці Павло Загребельний.

Спогадами про друга на відкритті меморіальної дошки поділився 86-річний поет і перекладач Петро Засенко, який упорядкував видану ще 2014 року збірку творів Григора Тютюнника «Холодна м’ята», прибравши з них радянські цензурні нашарування.

Квіти пошанування того дня, від будинку на вулиці Раєвського, довезли і на Байкове кладовище, де на ділянці 33 височіє надгробний пам’ятник безкомпромісному і правдивому письменнику, який творив тексти — ніби малював словами.

Майже поряд із місцем вічного спочинку Григора Тютюнника поховані й Анатолій Дімаров, і Всеволод Нестайко. А на плиті художника Миколи Стороженка написані Григорові слова: «Немає таїни таланту, є таїна любові».