«Артилерія — бог війни»: об’явлення з фронтів

Афоризм «артилерія — бог війни» виник давно, дуже давно. Либонь, ще за часів шпаг та мушкетів.

Не дивно, що сприймали його, як застарілу красивість, вивітрену метафору. Аж поки вона не стала повсякденним проявом.

Село, де живу, рівновіддалене від двох трас: з одного боку — кілометрів під двадцять до харківської, з іншого — до чернігівської.

Саме в тих місцинах зупинили московитів, і на наших околицях почала з’являтися наша артилерія.

Трясли стінами будинку недалекі далекобійні гармати; путівцем, яким раніше гуляв із собакою, просувалися у бік ворога самохідні установки; «гради» вигулькували онде за дальньою лісосмугою — випускали пакет-два і звіювалися, як не було.

Собака скавулів і забивався у сліпий кут на веранді, було лячно — ніби грім б’є просто над дахом. А мені пригадувався рядок із книжки про початок в’єтнамської війни: «Спостерігати за цією канонадою було просто чудово, а її гуркіт здавався нам симфонією» (Гаролд Мур, Джозеф Ґелловей. Ми були солдатами... і молодими. — Л.: Астролябія, 2018).

Місяць минув у щоденному намаганні збагнути траєкторії пострілів та прильотів, спробах ідентифікувати гуркотливі діагоналі літаків та відстежуванні раптових стрілецьких спалахів у межах досягнення туристичного бінокля (до тероборони не взяли, доручили лише спостерігати з горища за північно-східними околицями).

Читати у березні не міг взагалі. Це вже потім, коли моторошна симфонія нашої арти таки знищила довколишніх окупантів й запала божественна тиша. Тиша відсутности бога війни.

І рука потяглася до спогадів артилеристів: Геннадій Харченко, «Щоденник артилериста» (Х.: Фоліо, 2019); Назар Розлуцький, «Нотатник мобілізованого» (К.: Темпора, 2018).

Звісно, кортіло дізнатися, що то за монстр такий — семитонна дванадцятиметрова гаубиця «Мста» калібру 152 мм, що стріляє на 24 кілометри зі швидкістю 7 пострілів за хвилину. Керує нею бойовий розрахунок з восьми солдатів, одним з яких і був у 2014-му Геннадій Харченко.

«Історик та учитель англійської мови, працівник Музею історії Запорозького козацтва, комерційний директор кондитерської фабрики, директор магазину побутової техніки, людина, яка тричі приходила до військкомату і домоглася-таки, аби його у 42 роки призвали до армії. Це все, що треба знати про Гену Харченка», — пише у передмові Юрій Бутусов.

А початок його вступного слова такий: «Це книга, з якої треба б починати курс молодого бійця та офіцерську академію».

Ясна річ, йдеться не про опанування тактико-технічними характеристиками зброї — хоч, як на цивільного читача, тут цього подостатку.

Принагідно зазначу: з ТТХ краще знайомитися за серією книжок Сергія Згуреця «Зброя України» з майстерною інфографікою Марка Канарського (К.: Defence Express, 2012–2016). Бутусов конкретизує «підручникове» значення книжки Харченка: «Щоби бути готовим до війни та екстремальних ситуацій... Й аби зробити з помилок висновки».

Помилки сталися задовго до з’яви нашого мемуариста у 55-тій артилерійській бригаді, дислокованій у Запоріжжі.

Вже кілька місяців, як на Донеччині точилася війна, а «чимало офіцерів середнього і старшого командного рівня відверто заявляли про симпатії до країни-агресора та її лідера, говорили про «славетне совєтське минуле», коли «нас усі боялися», не соромлячись лаяли Майдан. Частина офіцерів правдами-неправдами уникали відправки в зону АТО».

Словом, військова частина була неспроможна самозахиститися навіть від «п’ятої колони», тож «під час бурхливих подій весни 2014-го, задля недопущення захоплення техніки й озброєння проросійськими бойовиками, периметр частини узяли під охорону представники громадських організацій Запоріжжя».

Та й бойовий потенціал бригади був, м’яко кажучи, сумнівний: «Навесні 2014-го у частині знаходилося близько 40 машин, планованих до відправлення в зону АТО. З усіх тягачів завівся лише один, а решта підлягала капітальному ремонту... Навички як водіїв, так і розрахунків були мінімальні навіть для участи у навчаннях».

Підготовка новобранців велася відповідно: «Азбучні артилерійські істини були для нас чимось на кшталт вищої математики китайською мовою. З усієї тактичної, топографічної, балістичної, бойової та вогневої підготовки ми мали у своєму активі лише місяць активного встановлення наметів на полігоні... дванадцять вистрілів з АК, п’ять вистрілів на розрахунок із гармат».

Книжка Харченка — про те, як учорашні цивільні підчищали усі ці помилки (як не сказати злочини) професійних військовиків та політиків. Бо, хоч як це банально звучить, — хто, як не ми?

Та вже восени 2014-го «зовсім молоді офіцери з азартом і захопленням включилися у новий для себе воєнний світ. Уперше в них з’явився досить широкий ступінь самостійности в ухвалюванні рішень, важлива й відповідальна робота, від злагоджености і чіткости якої залежали життя тисяч людей.

Армійське буття припинило ототожнюватися з тупими гарнізонними заморочками і стало тим, чим і мало бути за визначенням — бойовими діями на захист своєї Батьківщини».

Саме ті колишні командири рот і батальйонів 24 лютого 2022 року вже командували тактичними групами; саме вони зупинили другу армію світу — цей індекс присвоюється не лише за якістю озброєнь та особового складу, а й за спроможністю завалити супротивника трупами своїх солдатів та запасами БК.

Харченко свідчить, що воювали у 2014-му на запасах тої армії, котрих вистачало навіть після повного припинення постачань боєприпасів з Росії: «Совєтський Союз ґрунтовно готувався до боротьби за мир в усьому світі, тож проблем зі снарядами, навіть 25 років потому, ми не відчували».

Ну і, звичайно, вчила сама війна. Теоретично довести мобілізованим хлопцям, що чи не головною їхньою роботою буде рити землю — майже неможливо. Та коли у перші ж дні батарея потрапила під щільний обстріл — «необхідність копати шанці ні в кого не викликала сумнівів і геть не потребувала додаткового контролю чи мотивації».

Геннадій Харченко — не просто спостережлива людина, його інтелект дозволяє перетворювати враження на переконливі висновки, часом гідні бути політологічними означеннями, як-от характеристика «ДНР»: «Породження російської агресії і пропаганди, гримуча суміш бандитизму, корупції та українофобії».

Зрештою, спостережливість — це здатність побачити у плинності сталість, у злободенності — позачасовість.

Тож, ніби й не збігло від 2014-го восьми років: «Частина російських військовослужбовців щиро вірили, що йдуть звільняти пригнічених співплемінників від бандерівців.

«Не хвилюйтеся, ми скоро позбавимо вас від фашистів», — так вони намагалися підтримати «окупованих» маріупольців.

«Ні, фашисти — це ви. Ми загинемо, але міста не віддамо», — діставали у відповідь».

А ось рефлексія на всілякі переговори-перемир’я, ідея котрих досі час од часу вигулькує з президентського офісу: «Для нас це щоразу означало одне: кожний гумконвой і кожна угода з терористами — це обтяження бойових дій».

Про тилове забезпечення (чи, як тепер кажуть, логістику), від чого залежить якість власне військової компоненти, у книжці напряму — майже нічого. Просто пам’ятні зарубки: немає того, сього, третього — а йдеться ж про обов’язкові речі.

Хіба в одному місці прорвалося: «Новина, що міністерство оборони припиняє постачати кругляк на передову для зведення оборонних споруд, нас неабияк здивувала. «А хіба раніше постачали?», — перепитували ми один одного». Так, це лише гумор. Але краще б їм, тиловикам, не розслаблятися.

Ну й, нарешті, про бога війни. Артилерист Харченко наводить думку піхотинців-кіборгів: «Оборона терміналів на 50% залежала від артилерії, на 40% від роботи танків і лише на 10% — від бійців, які сиділи в терміналах. Але без них вести коректування вогню з тою убійною точністю було би неможливо».

Наступна «артилерійська» книжка — з одного боку зовсім інша, а з другого — про те саме: про мужність і справжній непоказний патріотизм. Назар Розлуцький майже удвічі молодший за Геннадія Харченка, але воював у тій самій 55-й бригаді, з тою самою гарматою «Мста», хіба на рік пізніше, у 2015-му. У пам’яті цивільного читача перший рік війни зазвичай затьмарює другий.

Розлуцький нагадує: «Дехто почав сумніватися в тому, що війна триває взагалі. І це йдеться про час, протягом якого загинуло близько тисячі військовослужбовців — більше, аніж у відомих для загалу Іловайській чи Дебальцевській операціях».

«Нотатник мобілізованого» починається з фіксації того самого тилового безладу. Після кількох тижнів на учбовому полігоні з набуття навичок парамедиків «нам повідомили про зміну військової спеціальности — з недовчених санінструкторів ми в один момент стали артилеристами». Розлуцький не менш спостережливий за Харченка.

Ось про донецьких «повстанців»: «Просто хотіли халяви від життя, себто були класичними «совками». А цей тип людей підтримує кого завгодно за обіцянку цієї самої халяви».

Молодість мемуариста зумовлює і кут зору, і спосіб опису. Ось про перший бій, коли відстріляли належне, але таки упіймали «отвєтку»: «Відчуття, як після першого сексу: і страшно, і хочеться ще».

У тій же тональності — епізод iз дівчатами на постійній локації: «Чорт забирай — подумав я, ця війна уже навіть із проституток зробила волонтерок!».

Чимало дошкульного з боку непитущого автора — на адресу п’яничок у формі: «Люди, що побували в серйозних замісах, часто розповідають, що половини наших втрат у цій війні можна було б уникнути, якби не аватаризм. У нашому ж дивізіоні з тих трьох нещасливців усі мали шанси залишитися живими... Що менше бухаєш, то більше в тебе шансів залишитися в живих».

Ну й ексклюзивні бойові трафунки: «Кілька партій російських курсантів, які здавали нормативи зі стрільби з гармат, розряджали їх просто по позиціях ЗСУ. Один із таких розрахунків ми виловили на початку червня — стати офіцером Збройних сил Російської Федерації не судилося нікому з них».

Проте молодість не заважає мислячому бійцеві доходити концептуальних висновків, як-от: «У війні гібридного характеру, яку веде проти нас Росія, дотримання правил є апріорі хибною практикою, оскільки жодних правил у війнах такого типу не існує... Якщо ми візьмемо увесь тягар правил на себе, то й будемо страждати від цього в односторонньому порядку. Моральність же в цій ситуації не важить абсолютно нічого — жертвам агресії потрібна не моральна перевага, а можливість організувати ефективну відсіч». Гадаю, що ця переконаність важить більше за облудний месидж президента про те, що «ми не стрілятимемо по території РФ».

Десь два місяці тому наш фейсбук вжахнувся від публікації статті московського політтехнолога щодо засадничої настанови росіян: фізично знищити українців.

А за чотири роки до того простий солдат із вищою освітою занотував: «Ми повинні за всяку ціну вийти з цього протистояння переможцями. Адже ця війна — не на підкорення, захоплення, утримання, а на знищення. Якщо ми програємо — нас не будуть ділити на тих, хто воював і хто був за мир, на вату і бандерівців, на бариг і патріотів — нас усіх будуть знищувати».

Немає пророка у своїй вітчизні?

І — приголомшливий останній рядок книжки Назара Розлуцького: «Усе ще попереду. 26 травня 2017 року».