НЕПРОЧИТАНЕ про Карфаген: антиутопії наших днів

Антиутопія — модне слово.

Бо цей жанр густо замішаний на конспірології — завжди модному читацькому наркотикові.

Але не лише з теорією змов має до діла антиутопія. Часто — з мітами як застиглими конструктами соціальної психології.

З непрогнозованою і небезпечною тектонікою ідей. Що станеться, коли звичну рівновагу порушить якась «дрібниця»? А головне, чи здатні ми розпізнати такі дрібниці-детонатори, збагнути їхню руйнівну потенцію та вчасно знешкодити?

    

От візьмімо, до прикладу, один із найцікавіших літературних проявів останніх років — роман Владислава Івченка «Ноги» (К.: Темпора, 2019). На перший погляд — типовий бо­йовик. Реалізм на межі з натуралізмом — незважаючи на те, що історія будується на фантастичному припущенні.

На фантастиці, сказати б, завтрашнього дня: створення комп’ютерної гри, що ідеально імітує людські відчуття. Зорові, слухові, смакові, тактильні, больові, сексуальні — геть усі.
    

Автор настільки вправно переконує читача, що той уже посеред оповіді беззастережно вірить у найрадикальнішу футурологію: «Гра... лише перший крок. А завершальним буде остаточний перехід людства до віртуального світу і закриття реалу... Він стане непотрібним для нас так само, як і тілесні оболонки. Бо тіло — це хвороби, і смерть — те, чого ми будь-що хочемо позбутися. І гра дає таку можливість... Варто трохи переписати скрипт — і хвороб у грі не стане. Що ж до смерти, то ми всі розуміємо, що завжди можна купити нового персонажа».

Оце і є утопія, від якої відштовхується Івченко; утопія, що штучний інтелект можна буде контролювати вічно. Але нашому романістові не цікаво вибудовувати свою анти-  на вже здискредитованій реальністю утопії — ми й зараз бачимо, що виробляє фейсбук. Івченко переймається іншим: чи імовірно планувати вплив гри на життя?

Частково і це вже справдилося: три роки тому Україна фактично за результатами телевізійної гри обрала собі президентом її персонажа. Автор «Ніг» звужує питання: чи можливо грати з грою навипередки?
    

І тут ми потрапляємо у саму середину ігрового механізму. Він описаний у науковому бест­селері 1930-х «Homo ludens» голландського філософа Йогана Гейзінґи: «Дійсність гри сягає за межі сфери людського життя, гра не може спиратися на якісь раціональні підвалини... Це щось самостійне й самодостатнє... Гри не заперечиш. Можна при бажанні заперечити чи не всі абстрактні уявлення: справедливість, красу, істину, добро, дух, Бога. Можна заперечити серйозність, а гру — ні... Визнаючи гру, доводиться визнавати й дух, адже, хоч би чим іще була гра, вона не матерія» (К.: Основи, 1994). Відтак як «не матерія» уможливлює цілком матеріальне сповзання суспільства у світо­гляд другого-третього світу?
    

Ну, теж не новина. Пам’я­таємо всю історію «совєтів». Але чому ця історія досі з нами — аж до того, що Україна повелася суто по-колоніальному напередодні нового нападу Росії?

Власне, про це всі книжки Владислава Івченка: про інтелектуальну неготовність вітчизняних державців зрозуміти, що мають до діла не з гравцями, а з імітаторами. Й імітатори нині перемагають. Передовсім і найперше — у віртуальному просторі.
    

Про цю проблему писав іще Достоєвскій у романі «Гравець», де рулетку змальовано, як механізм ресентименту, озлобленої мстивости. І є в цьому романі таке: «Дивна річ, я ще не виграв, а дію, відчуваю і мислю, як багатій, і не можу уявити себе інакше» (Игрок. — К.: Борисфен, 1994). Отут і підхоплює класика Івченко.

Один з його топ-персонажів, гравець на ім’я Яструб, очолює віртуальну визвольну війну і — діючи, відчуваючи та мислячи як переможець — швидко перетворюється на впливову постать політичного реалу.
    

Романні експерти сполошилися: «Не виключено, що коли Яструб у грі таки спалить Москву, почнеться справжня війна в реалі». Зворохобилися і придворні піарники: «Ми нічим не переб’ємо зараз Яструба, який перетворює Москву на попіл. Йому пробачать усе що завгодно».

Спробували ставити палиці в колеса потенційному переможцеві. У віртуалі спроба із тріском провалилася — і то з несподіваним наслідком: «Фактична поразка у грі дуже погано вплинула на авторитет уряду в реалі».
    

Отже, йдеться про формулу віра+символ=успіх. Ця аксіома лежить в основі усього соціального життя. Починаючи від особистісного становлення, як свідчить Достоєвскій, і до державного будівництва будь-якої архітектури.

І що потворніша будова, то виразніша формула. Найяскравіші приклади — Лєнін, Гітлер, Сталін, Путін. Позитивних зразків менше, бо такі лідери як Черчилль спираються не на популізм, а на аналітику. А з цим у більшості електорату сутужно.
    

Й отут маємо черговий антиутопійний квест Івченкового твору: чи можливо опанувати патріотичною частиною суспільства, якщо ім’я тобі — не Вінстон, і твої виборці читають хіба у фейсбуці? Відповідь, яку знаходимо у сюжеті-реалі, — однозначно «ні». А в сюжеті-віртуалі герой має характерні ознаки великого британця — і йому вдається реалізувати національну ідею.
    

За промовчанням українська національна ідея — незалежність, котра тягне за собою загальний добробут. Але як її реалізувати у конкретній геополітичній локації, де діє шалена гравітація «руського міра», метою якого є повне й остаточне знищення української дер­жавности із самою назвою «Україна» включно? Теоретично відповідь проста: російський карфаген мусить бути зруйнований.

Зрештою, розуміємо це не лише ми — але навіть потужному Заходові це тричі не вдалося упродовж ХХ століття. Не вистачило віри. Припинили військову допомогу антибольшевистським силам у 1920-му, дозволили загарбати Східну Європу в 1945-му, не добили гадину 1991-го.

Звісно, про Україну тоді майже не йшлося, але ж нині ясно видно, що уся колишня та нинішня агресія Росії ґрунтується на базовій претензії — безмежно-всеохопному володінні Україною.
    

Пам’ятаєте, як президент Кучма глузував зі своїх опонентів: дайте, мовляв, мені національну ідею, і я її реалізую. Гадаю, він розумів, що втілення цієї ідеї можливе лише через національно-визвольну війну.

Але ні сам, ані тодішні еліти не були готові навіть обговорювати таку перспективу — як і патріотична опозиція, котра так і не сформулювала відповіді на його провокативну пропозицію: лише переможна війна з Росією буде запорукою нашої незалежности. Принаймні, висока військова готовність до такої ситуації.
    

Формулювання ми діждалися лише від літератури. Юрій Щербак написав трилогію «Час» за кілька років до 2014-го, а Владислав Івченко у «Ногах» конкретизував вище наведену формулу.

Віра: «Знищити, не озираючись на жодні наслідки». Символ: «Нам потрібна хороша картинка, Щось на кшталт українського прапора над Кремлем». Успіх: справжня незалежність/добробут настануть лише по дезінтеграції рф.
    

В одній з найпам’ятніших книжок «про війну» — у «Блокпості» Бориса Гуменюка (К.: Академія, 2016) — національна ідея зафіксована у шанцевій, сказати б, стилістиці:

«Тепер у нас є мрія. Ні, у нас є мета: ви маєте здохнути!». Ну і варіації на тему: «Цьогоріч ми їдемо в Крим сім’ями чи диверсійними групами?». А от діалог, вартий пильнішої уваги: «— Ну а нє, брате? Тільки-тільки навчилися воювати, тільки-тільки навчилися по звуку херню, яка на нас летить, розпізнавати, тільки-тільки навчилися втрачати, вбивати і під обстрілами спати, як нам кажуть: скінчиласє война, їдьте додому. Всьо!
    

— Я навіть не знаю, що тобі на се сказати.
    

— От і ми не знаємо. Кубань повернути чи що?».
    

І от на тлі такої народно-солдатської опінії наш президент сьогодні заявляє: ні-ні, стріляти по російській території ми не будемо! І як же він планує здобути перемогу, не знищуючи стратегічних об’єктів супротивника? У воєнній історії жодного такого досвіду немає.

Не кажучи вже про моральну складову питання: нас на нашій землі можна бомбити, а їх — зась? Під час війни кордонів не існує. Та й «людина з рушницею» — від якої залежить, чи бути президенту президентом далі — застерігає: «Після всього таке відчуття, наче вже не залишилося межі».
    

Та направду національна ідея, як усвідомлення неможливости мати під боком бандитське держутворення, з’явилася в нашому інформаційному просторі ще двадцять років тому, коли Дмитро Корчинський випустив дві книжки: «Війна в натовпі» (1997) та «Авторитарна альтернатива» (1998).

Обидві книжки вийшли коштом автора, бо жодне видавництво тоді не насмілилося опублікувати те, що сьогодні виглядає загальниками — якщо, звісно не дивитися виключно телемарафон олігархічних та провладних каналів з відверто пропагандистським гаслом «Єдині новини».
    

Обидві книжки мали по тисячі примірників накладу (що було трохи менше середнього рівня на ті часи) та проблеми зі збутом, як неконвенційні видання. Інакше кажучи, лишилися практично не прочитаними українцями.

Але головне через те, що тодішній читач геть не цікавився геополітикою (підзаголовок другої книжки — «Посібник з сучасної політології та геополітики»). Ті з так званого масового читача, хто таки їх прочитав, напевно сприйняли за радикальну футурологію чи навіть хворобливу фантастику.
    

Погляньмо на це сьогоднішнім оком, на четвертому місяці війни, яку дехто з наукових авторитетів вважає за реально третю світову. Ось Корчинський пише про «готовність сприянню будь-якому сепаратистському рухові в Росії; дестабілізація як мета політики».

Тоді подібні думки були повністю табуйовані; лише за двадцять років по тому Олександр Савченко насмілився публічно ословити це у книжці «Антиукраїнець, або Воля до боротьби, поразки чи зради» (К.: Самміт-Книга, 2017): «Контрольована дезінтеграція Росії на декілька держав і територій мають стати, якщо не національною ідеєю, то головною надією українського народу».
    

На піку балачок про Бжезінського та шахівницю Корчинський пише: «Якщо Україна буде грати з сильними за їхніми правилами, вона програє. Для того, щоб виграти, Україна мусить грати проти правил».

Двадцять років по тому, як це пролунало, — ніхто нічичирк. Аж поки Володимир Горбулін не розвинув цю тезу у цілу книжку (Как победить Россию в войне будущего. — К.: Брайт Букс, 2020). Дивовижна подібність між тезами обох таких різних авторів вражає. Та оскільки про тексти пана Горбуліна «УМ» писала неоднораз, наведу лише зіставні висловлювання пана Корчинського:
    

«Основу нової армії повинні становити багатофункціональні дивізії (бригади), укомплектовані з добровольців і з грошовим утриманням не нижче 2500$ на місяць».
    

«Сьогодні перспективніше вкладати гроші у створення «п’ятої колони» у країнах імовірних противників, ніж на утримання структур розвідки».
    

«Загальне озброєння народу. Це одразу приведе до підвищення суспільної моралі... Це зовсім різні речі: загинути зі зброєю в руках чи стати невинною жертвою».
    

«Нори і лавки емігрантів стають розширенням території їхньої Батьківщини, плацдармом її політики, переднім краєм її війни... Києво-Печерська та Почаївська лаври виконують функції кузні кадрів для різноманітних правоекстремістських угруповань, фундаменталістських братств тощо».
    

«Абстракції агресивні», — значить Д. Корчинський. Про те саме говорить ще один сенсей політичної аналітики, Ю. Щербак: «Я завжди закликав уважно слухати Путіна» (Україна в епіцентрі світового шторму: оцінки, прогнози, коментарі. — К.: Ярославів Вал, 2017). Тексти пана Щербака також детально коментовані в «УМ». Хіба що принагідно додам, що він перший, задовго до «геноциду» з «єдиних новин», констатував «етнічну війну на винищення».
    

Власне, і Корчинський, і Горбулін, і Щербак-есеїст — це все також антиутопії. Анти — стосовно маячні про «братні народи», «європейськість Росії» і тамту «велику культуру». І об’єднує цих геть різних інтелектуалів одне: «Зрівняти з землею оплот деструкції» (Д. Корчинський).