Повернення додому: як постраждалий від війни Гостомель відроджується після окупації

Ця весна для багатьох міст і містечок Київщини замість звичних клопотів у квітниках-городах та планування майбутнього обернулася жахами рашистської окупації або поспішною втечею (часто — з дітьми і тваринами) з рідного дому, який за лічені години опинився в епіцентрі бойових дій.

А потім — місяцями звикання в чужих хатах (чи то в Україні, чи то за кордоном) до такого незвичного для багатьох визначення як «внутрішньопереміщена особа».

Але дім є дім. І щойно було знято обмеження, щойно українські військові разом із силами місцевої тероборони звільнили захоплені території, а сапери перевірили їх на безпечність — сотні українців потяглися з чужини додому. Бо дім — це дім, хоч би хто там що казав.

Щоправда, повернутися у свій дім пощастило не всім. Частина людей застала свою оселю з вибитими вікнами, понівеченим дахом і зруйнованими стінами.

А для багатьох своєрідним болючим гімном стала пісня гурту «Один в каное» «Річ у тім, що в мене немає дому» — на місці будинку лишалося тільки згарище чи купа цегли.

Життя, знівечене рашистами

Я з дітьми змушена була залишити свій дім на початку березня — перебувати в хаті без світла під постійними обстрілами не було сенсу. Виходили пішки — з собою взяли мінімум, який здатні були вмістити в рюкзак і ту саму сумнозвісну «тривожну валізу».

Щоправда, у Києві, куди нас підвіз чоловік із місцевої тероборони, пробули недовго — діти лякалися постійних повітряних тривог, тож довелося знову братися за речі і їхати в нікуди евакуаційним потягом.

Сіли за другим разом, у потязі на зразок електрички до Тернополя їхали 9 годин у прямому сенсі на одній нозі (людей було стільки, що дехто стояв навіть у кабінці туалету), з вимкненими світлом і телефонами. На вокзалі в Тернополі, перечікуючи комендантську годину, діти під ранок заснули просто на підлозі на каріматах.

У Тернополі нас зустріли родичі, а потім ми оселилися в гуртожитку Західноукраїнського національного університету. І саме там до нас дійшла звістка, що «вашого будинку вже немає, і вулиці нашої вже немає, і взагалі, від Мостища (частина Гостомеля, яка перед мостом через річку Ірпінь. — Авт.) нічого не лишилося».

Місяць ми прожили у невизначеному стані. Дістати більш детальну інформацію не було можливості — в тому районі точилися бої і потрапити туди, щоб зробити фото чи відео, було ризиковано.

Тільки на початку квітня в інтернеті почали з’являтися фото і відео нашого кутка. На одному із них я побачила нарешті наш дім — він був побитий, одна стіна була винесена вибухом. Але він вистояв.

Я була, мабуть, однією з перших цивільних, кому пощастило побувати в Мостищах після звільнення. Ми поїхали зі знайомим журналістом із Латвії Атісом Клімовичем, і його акредитація подіяла, як чарівна паличка.

Воно вражало. З одного боку, нам пощастило, бо українські захисники таки не пустили москалів далі мосту через річку, тож нам пощастило уникнути окупації. З іншого — саме через це тут велися активні обстріли, які не лишили цілими практично жодного будинку.

На місці сусідського двоповерхового особняка, в підвалі якого я з дітьми та іншими родинами переховувалася перші два дні війни, лишилося згарище.

Зруйнована була навіть місцева церква апостола Андрія Первозванного та пророка Іллі, а пам’ятник воїнам, загиблим у часи Другої світової війни, вражав пробоїною на місці серця у фігурі скорботного бійця. На дорозі раз по раз траплялися розстріляні авто — і легкові, і вантажівки.

Таку ж картину суцільних руйнувань ми зустріли дорогою назад у Бородянці. У Бучі та Ірпені, через які теж довелося проїжджати, руйнувань будинків було менше — там основний тягар окупації впав на мирне населення. Проїжджаючи через Бучу, ми стали свідками ексгумації тіл загиблих, похованих у братській могилі у дворі церкви апостола Андрія Первозванного.

Це чарівне слово «волонтери»

Після офіційного дозволу відвідати звільнені міста і села почали повертатися люди. Ще не було світла, газу — а люди поверталися. Особливо — перед Великоднем. Бо треба ж і в хаті прибрати, і город посадити, і могили рідних провідати. Вразило фото з якогось села, де бабуся на Великдень у печі — єдиному, що лишилося від її хати — пекла великодні паски.

Рятували волонтери. Взагалі під час війни було таке враження, що всі українці тією чи іншою мірою стали волонтерами. Вони вивозили під обстрілами людей з окупованих територій.

Вони подавали воду в переповнені вагони під час короткої зупинки на станціях евакуаційних потягів. Вони вирішували багато проблем людей, які перебували в шоковому стані, вирвані із звичного життя. І просто підтримували морально.

«Ви тільки нічого такого не подумайте, я тут поряд живу, може, вам домашньої консервації принести чи ще чого», — запропонувала мені чергова в гуртожитку Західноукраїнського національного університету в Тернополі першого дня, як ми туди поселилися.

Так само і на звільнених територіях, коли ще не було транспорту і не працювали магазини, основний тягар забезпечення людей (і тварин) продуктами та іншими необхідними речами взяли на себе волонтери.

Практично кожного вечора біля хат, в яких знову оселилися люди, зупинялися волонтерські машини. В більшості — це була ініціатива самих людей, які хотіли хоч якось допомогти іншим, купуючи за свої кошти продукти, речі, ліки.

Зараз можна написати купу таких волонтерських історій (і вони пишуться). Про Костю із казахським паспортом, який вивіз понад сотню людей із окупованого Ворзеля, серед них — і родину легендарного композитора Ігоря Поклада.

Про актора Олексія Суровцева, який так само під обстрілами рятував тварин, які опинилися в зачинених будинках в Ірпені. Про Руслана Горового, який одним із перших почав об’їжджати звільнені села Київщини.

Про фельдшера Максима, який після зміни їздив до Бучi та Ірпеня і надавав медичну допомогу людям або відвозив їх до лікарень. Про Армена з Гостомеля, який на початку війни допомагав людям з евакуацією, а зараз допомагає продуктами і ліками. Колись таки напишу про кожного.

3200 заяв про часткове чи повне знищення майна

Попри те, що у звільнених районах життя потроху налагоджується — практично скрізь уже підведене світло, газ, обіцяють відновлення інтернету, проблем таки вистачає. Найголовніша — що робити з пошкодженим житлом? А таких лише у нас у Мостищах — практично кожна хата.

А загалом по Гостомельській ОТГ (а це сам Гостомель і села Горенка, Мощун та Озеро) зафіксовано більш як 3200 заяв про часткове чи повне знищення майна.

Ще одразу після звільнення Київщини та інших територій держава пообіцяла допомогти з відновленням житла. Спочатку для цього наче було достатньо лише подати заяву в додатку «Дія».

Потім виявилося, що потрібно іще подавати заяву в селищну раду, в поліцію, в ДСНС (якщо в будинку була пожежа). Але головне слово має сказати комісія, створена при місцевих органах влади, яка оцінить масштаби руйнувань і визначить суму належної компенсації.

І тут починаються проблеми. Як і процедури: закон №7198, який має передбачити цей механізм, прийнятий лише в першому читанні, а коли буде остаточне голосування, не знає ніхто.

400 мільйонів гривень, передбачених в обласному бюджеті на весь регіон, можуть покрити лише дрібний поточний ремонт (заміна вікон, дверей, частини даху). Опис таких будинків уже практично закінчено, однак, що буде далі, людям не кажуть.

Частина людей виступає за те, щоб отримати компенсацію грошима і робити ремонт власними силами. Частина — за те, щоб прийшли майстри і самі замінили побиті вікна на нові.

Люди не поспішають робити ремонт і ще з однієї причини: побоюються, що, якщо вони ліквідують наслідки російської агресії самотужки, то не дочекаються жодної компенсації.

«Швидше за все так і буде. Але люди стоять перед вибором: або чекати до осені і лишитися в розбитій хаті, або братися за ремонт зараз і лишитися без компенсації. Я сам давно поміняв вікна і двері за власні кошти, бо можу це дозволити і не хочу навантажувати державу. Але я розумію, що не всі такі», — говорить гостомельський правозахисник, народний депутат попереднього скликання Віталій Купрій.

Із тими будинками, у яких значніші руйнування, ситуація ще складніша: комісія з оцінки масштабів руйнувань ( так її називають у народі) лише створюється. Але до неї мають бути залучені компетентні фахівці, яким за роботу треба платити, а грошей на це теж поки нема. Тому тут поки великий знак питання.

Як і щодо будинків, які не підлягають відновленню. В Гостомелі ситуація ускладнюється ще й тим, що під час окупації росіяни вбили селищного голову, тому тут було створено не військово-цивільну, як у сусідніх Бучі чи Гостомелі, а військову адміністрацію. І всі питання тут зараз вирішуються без участі місцевого депутатського корпусу.

«Чекаємо прийняття закону №7198», — на всі питання щодо відновлення чи знесення аварійних будинків відповів очільник Гостомельської ВА Тарас Думенко на зустрічі з громадою Мостища.

І от в очікуванні вирішення цих проблем люди (особливо ті, у кого житло повністю непридатне для життя) і досі змушені жити або в родичів ближче до хати, або там, куди їх закинула доля в перші дні війни. Бо вертатися їм нікуди. І дехто вже й подумує, чи варто.

Ще одна проблема — вивезення будівельного сміття. Фірма «Крамар-Еко», яка до війни виграла тендер в Гостомелі на вивезення побутових відходів, збанкрутувала, тож довелося терміново шукати їй заміну.

Зрештою, цю проблему взяла на свої плечі місцева житлово-комунальна служба, яка потроху звільняє вулиці від мішків зі сміттям, породженим війною. Також можна за 3500 грн замовити контейнер для більш масивного будівельного сміття (шматків цегли, штукатурки, битих вікон і дверей).

Але в деяких випадках (особливо — якщо від будинку лишилася тільки купа цегли) таких контейнерів знадобиться декілька. Приватні фірми беруть iще більше: одній знайомій за вивезення всього будівельного сміття з її будинку, в який влучила ракета, нарахували 57 тисяч гривень.

Утім люди не ремствують. Вони просто хочуть розуміти, на якому вони світі, на що їм можна розраховувати і на кого сподіватися. Шок перших трьох місяців війни минув, і зараз хочеться знати, що робити і за яким алгоритмом. Але це все іще в процесі — і на державному, і на місцевому рівні.

А тим часом на людських городах, засаджених із запізненням, зійшла картопля та огірки, висаджено помідори, дозрівають полуниця та черешні. Життя бере своє.