Куди прямуємо: версія письменника і політолога

Завдяки чисельним кіноверсіям, не кажучи про сам роман Ільфа і Петрова, ми добре пам’ятаємо перебіг сеансу одночасної гри Остапа Бендера з любителями шахів села Васюки.

Може, автори й не мали на меті такої метафори, але гра поза правилами — це і є правила гри Росії. Взагалі-то, диктатори ніде й ніколи не зважали на правила.

Як там в Умберто Еко: «Шахи при дворі вважалися заняттям непристойним» (Бавдоліно. — Х.: Фоліо, 2018).

Проте Росія, інфекція азійщини в європейську культуру, є винятком з винятків. Чому Сталін до останнього не вірив у напад Гітлера?

Чи не тому, що не міг припустити, аби західний політик повівся так само байдуже до усталених домовленостей, як він сам?

У літературі гра без правил — це фантастика (не кажучи вже про фентезі). В цьому сенсі Росія — фантастична країна, країна-антиутопія. Антиутопії — це жанровий відлам фантастики, де головним конфліктом є саме гра без правил на… шахівниці.

Найвідоміший антиутопійний роман — «1984» Джорджа Орвелла — вийшов у Британії 1949-го, коли світові почала спадати полуда з очей щодо «визволителів».

Точніше, саме цей твір допоміг збагнути, що жодна світова війна не завершиться, допоки існує Росія (симптоматично: щойно в Бєларусі цей світовий шедевр заборонили, вилучили з книгарень та бібліотек).

Власне, і перший «великий роман» російської літератури був антиутопією. Гоголь писав «Мертві душі» як утопію, а вийшла анти. Вжахнувся власноруч написаному, впав у депресію, яка його і вбила.

Тож цілком природно, що від середини 2000-х, коли рф почала «вставати з колін», спостерігаємо справжнісінький сплеск антиутопійних текстів.

Про західні зразки (Уельбек, Етвуд, Кінг, Сансаль) наразі не будемо — там своя специфіка, пов’язана з тим, що Росія від них далеко. Так само облишимо росіян (Войнович, Сорокін, Пєлєвін, Глуховскій) — вони люди інфіковані.

Краще за українців Росію не розуміє ніхто — тому наші антиутопії мають не лише літературний, а і політологічний вимір. Головний персонаж роману Сергія Постоловського «Диктатор» мовить: «Я вірю в усе, пов’язане з Росією» (Х.: Фоліо, 2020).

Це те саме, що казав реальний персонаж, британський журналіст Люк Гардінґ: «Після чотирьох років у Москві я не маю ілюзій щодо здатности Росії до гидких несподіванок» (Мафіозна дер­жава. — К.: Темпора, 2014).

А в ранішому романі пана Постоловського читаємо й таке: «Ніякої фантастики! Толкіна залишити двадцятому століттю!» (Остання справа полковника Принципа. — К.: Самміт-Книга, 2016). Авжеж, те, що відбувається нині, класикові не снилося й у кошмарах.

Аналізуючи українські антиутопії, передовсім варто зосередитися на геополітичних візіях та причинах, що їх детонують.

Ось зі щойно згаданого роману п. Постоловського: «Республіка Півострів Крим з’явилась у перший день літа 20... року… Татари виявились завзятими людьми і вже за рік незалежности здобули статусу Чорноморського Лас-Вегасу».

Пан Сергій позиціонує себе насамперед політичним аналітиком, романістика для нього — спосіб озвучити наразі сумнівні сценарії.

А ось у нього і про причини: «Дер­жава втратила Крим, бо той, хто хоче миру, завжди отримує війну» (Ворог або Гнів Божий. — Х.: Фоліо, 2016).

Ну і, звісно, не без футуристики: «Ніхто у світі не обходився без «Єдиної Системи Українських Спецслужб (ЄСУС)». У таке приємно вірити, але спочатку варто очистити вітчизняне розвідувальне середовище від причетних до рф осіб — принаймні  інтернувати за законами воєнного часу.

Ота абревіатура «ЄСУС» (а є ще інші) виразно вказує на певне взорування автора на антиутопійні романи Юрія Щербака, який полюбляє — часом надмірно — такі ігри зі скороченнями.

С.Постоловський швидко набуває письменницького фаху. Проте з Ю.Щербаком йому поки змагатися важко. Юрій Миколайович має літературну вправність у бекграунді — важко заперечити його ранній літературний здобуток.

Плюс пізніший дипломатичний досвід — неабиякий, бо навряд чи позбавлена аналітичного розуму людина могла потрапити послом до вирішальних країн — Америки, Канади та Ізраїлю. Вийшло п’ять збірок аналітично-прогностичних есеїв Ю.Щербака, але він таки повернувся до прози — чому?

Аналітика його рівня призначена передовсім тим, хто приймає в державі рішення. Його тупо не чули (як і Володимира Горбуліна, котрий також почав писати книжки, щоби достукатися, коли його почали ігнорувати на верхніх поверхах).

Дев’яносто відсотків справджених передбачень Щербака — золотий стандарт для будь-якого оракула, — і жодної своєчасної реакції! Тут завиєш. Або напишеш таке, що сколихне посполитих. І написав. Трилогію-антиутопію «Час», яка вийшла ще до подій 2014-го, із Кримом включно.

Не знаю, чи через погану дистрибуцію чи неналежний наклад, але той чин видавництва «Ярославів Вал» лишився мало поміченим. Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» здійснило перередаговане перевидання трилогії, останній том вийшов торік. Але чи сколихнуло це читацьку масу, чи не видаю я бажане за дійсне? Може, я сильно переоцінюю ефективність літератури взагалі, її здатність змінювати масову свідомість?

Так, роман «1984» виявився реально впливовим, принаймні у перспективі холодної війни. «Ніхто до нього, крім хіба що автора Апокаліпсису, не бачив перед собою, щоб отак все й одразу», — значить Ростислав Семків у книжці «Як писали класики» (К.: Pabulum, 2016) і глухо натякає, нібито Орвелл помер у 47 років не так від туберкульозу, як від російської розвідки.

Але ж із розпадом СССР Захід знову почав загравати з Росією — попри те, що на тому Заході досі добре продавався лонгселер «1984», книжка, яка «концентрує в собі жах усього ХХ сторіччя» (Р.Семків) — і джерело того жаху було загальновідоме: Росія. Зрештою, чи Об’явлення Івана Богослова якось помітно вплинули на геополітику?

Юрій Щербак також карався цим питанням: «Велике безсилля літератури найгостріше відчувається в країні, що явила світові Гоголя, Достоєвского, Толстого, Чехова — і стала пристановищем червоних бісів, які дуже швидко, ефективно і надовго знищили християнську мораль, добро і милосердя» (Україна в зоні турбулентности: демони минулого і тривоги ХХІ століття. — К.: Український письменник, 2010).

Наш письменник вважає, що соціологічною причиною є історична безпам’ять загалу. Росіяни бетонують її фейковою історією, українці ж безтурботно нею нехтують. Стратегія сусідів виявляється набагато ефективнішою: «Уже 2009 року, коли в рф розгорілася пропагандистська війна проти України, тільки 30% росіян ставилися добре до України, в той час, коли 90% українців ставилися «добре» або «дуже добре» до Росії» (Україна в епіцентрі світового шторму: оцінки, прогнози, коментарі. — К.: Ярославів Вал, 2017).

Десь посередині роману «Час тирана» раптом спливає вислів Мак’явеллі з 1513 року: «Щоб дізнатися, що повинно статися, досить простежити, що було».

Цей афоризм — ключ до всієї трилогії. Ось, до прикладу, у першій книжці «Час смертохристів» (2011) є такий футуристичний сюжетик про українсько-румунську війну за Буковину та Одещину: «В наступальній операції брали участь три мотострілецькі бригади Басманова (імені Івана Грозного, імені протопопа Авакума та імені Сталіна), яким був відданий на пограбування на 3 дні Бухарест. За видатний вклад в перемогу України Басманов одержав у володіння Чернігівський край. Усього, за приблизними оцінками, Басманов володіє півмільйоном кріпаків на землях, що належать йому, вирощуючи на спеціальних фермах на продаж жінок-повій та чоловіків-гладіаторів, яких транспортує переважно до Чорної Орди та Піднебесної».

Басманов тут — такий собі власник приватної воєнної компанії, на кшталт «вагнерівців», на службі у Чорної Орди — чергової трансформації Росії. Але ж, згадаймо Мак’явеллі, чи не так само Кучма колись віддав у рабство Ахмєтову-Єфрємову Донеччину за допомогу у своїй виборчій перемозі?

Декорації роману «1984» повсякчас виникають у «Часі». «Італійський «чобіт» був туго перепоясаний вузьким ременем центральної зони, відділяючи Паданью зі столицею у Мілані від південної вільної республіки Меззоджеро, столицею якої став Неаполь; окремою автономною республікою оголосила себе Сицилія… Рим залишався столицею вузької смуги — буферної центральної зони», — це з «Часу тирана», який має підзаголовок «Прозріння 2084 року».

Росія/Чорна Орда остаточно розпалася, і глобальні бойові дії перемістилися на фронти протистояння, умовно кажучи, ІДІЛу: «Джихадисти заборонили грати в футбол на захоплених територіях Португалії, Іспанії та Франції. Біля Барселони розташували великий концтабір для християн — переважно священників, які відмовляються прийняти іслам. Їх поступово знищують… На території Європи виник двадцять один емірат — в Іспанії, Франції, Нідерландах, Німеччині, в Скандинавії та на Балканах — як результат гнилої політкоректности, фальшивої толерантности західних лібералів, які, не враховуючи інтересів власних народів, перетворили Європу на прохідний двір, на смітник і гримучу суміш різних племен і етносів».

Як пригледітися, то це є доволі точним прогнозом для європейської цивілізації, коли вона не зрозуміє, що детонатором ісламського ренесансу є саме Росія. Починаючи з есесерівської афганської авантюри, що й породила глобального терористичного Голема. А другий месидж, який Ю.Щербак надсилає Заходові, — солідаризація з істориком Ю.Фєльштінскім, котрий задокументував усю історію Росії, як мафіозної держави.

У «Часі тирана» якось вигулькує привид Путіна, який каже: «Ми створили першу в світі державу кримінальних бригад. Не червоних чи чорних, а сірих… Всюди мої гієни, пов’язані законом ОМЕРТИ, діячи погрозами вбивств і підкупом, нищили опір і владу лохів, змітаючи зі свого шляху чесних підарасів і законослухняних мудаків».

А в одній з аналітичних статей наш автор пише: «Росія перетворилася на закрите акціонерне товариство КаҐеБістів». І наводить статистику, що свідчить про бандитську сутність утворення під назвою рф, котра «за рівнем убивств на 100 000 населення у 40 разів перевищує європейські показники» («Україна в епіцентрі світового шторму»).

Усе, що під грифом «антиутопія», пише Юрій Щербак, вельми збурює уяву читача. Але його метою, гадаю, є не так стимулювати читацькі ерогенні зони, як налагодити комунікацію з меншістю, котра прагне розібратися із сьогоденням: у який спосіб нам убезпечитися від Росії?

Наприкінці книжки «диктатор» дає своє перше інтерв’ю пресі: «Чи можна назвати режим, яким ви керуєте, режимом ліберальної диктатури? Чи освіченої тиранії? Чи ще як? –Називайте, як хочете. Це — режим відповідальности перед народом у період великих викликів, великої турбулентности і невизначености».

«Турбулентність і невизначеність» — це терміни самого Щербака, пам’ятаєте підзаголовки його аналітичних книжок? У романі радник «диктатора» коментує месидж шефа: «Регульована солідаристська постдемократія».

Яким бачить завтрашню Україну політолог Щербак, лишимо на далі. Щербак-письменник описує упізнавану ситуацію: «У Донецьку група домогосподарок, невдоволених роботою водоканалу, влаштували демонстрацію, під час якої спалили державний прапор України-Руси й розгорнули плакати з написами «Плюем на Украину», «Долой украинскую мову — собачий язык», «Хотим объединиться с Россией», «Наш вождь — Аввакум Варламов, а не сраный Гайдук».

Вночі до кожної з учасниць прийшли ввічливі молоді офіцери і зачитали їм рішення про позбавлення громадянства України-Руси та всіх громадянських прав, після чого всадовили водоканалізаційних бунтівниць у військовий автобус і відвезли до аеропорту ім. Василя Стуса, де посадовили дивно притихлих жінок у військово-транспортний літак, що вирушав чартерним рейсом до вільної території «Воркута».

А от що говорить Щербак-політолог: «Ми повинні готувати армію до виконання громадянських обов’язків, а не лише військових. Армія повинна мати більше прав у державі. Звичайно, це не має бути військова диктатура, але роль армії може бути і стабілізаційною. Скажімо, якась вища військова рада може вказати і Верховній Раді, яка загралася, — мовляв, хлопці, ви не розхитуйте країну. І хлопці почують» («Україна в епіцентрі світового шторму»).

Направду, алярм почав бити Дмитро Корчинський ще понад двадцять років тому: «Гине шахова дошка, що унеможливлюватиме надалі саме континування політичної гри. Коли сказати гучно, ми стоїмо перед загрозою загибелі цивілізації на 1/6 земної кулі. Цар Голод не розбиратиме державних кордонів. Майбутні об’єднані збройні сили Європи не стримають мільйонних орд, що на застарілих БТРах посунуть в чергове кочів’я» («Авторитарна альтернатива. Посібник з сучасної політології та геополітики. — К.: б/н, 1998).

Але про це — далі.